Петрункевич Іван Ілліч

Визначення і загальна характеристика

ПЕТРУНКЕ́ВИЧ Іван Ілліч (10(22). 11. 1843, с. Плиски Борзнянского пов. Чернігівської губ., нині Ніжинського р-ну Чернігівської обл. — 14. 06. 1928, Прага) — політичний і громадський діяч, публіцист. Батько О. Петрункевича. Походив із давнього козацько-старшинського, а згодом дворянського роду Чернігівської губ. На­вчався у 1-й Київській гімназії (1853—55), Володимирському Київському кадетському корпусі (1856—61; від­мовився від військової карʼєри і ви­йшов з випускного класу), Чернігівській гімназії (1861—63), на юридичному факультеті Санкт-Петербурзького університету (1863—65; звільнений із 2-го курсу через не­сплату за на­вча­н­ня). У Санкт-Петербурзі разом зі своїм братом Михайлом жив на одній квартирі з І. Вернадським (на той час — професор Олександрівського ліцею), батьком В. Вернадського, завдяки якому по­зна­йомився із про­гресивними діячами тієї доби. Від 1867 — канцелярський службовець в апараті предводителя дворянства Борзнянського пов. 1868 обраний від курії селянських пред­ставників депутатом (гласним) Борзнянського повітового, а незабаром також гласним Чернігівського губернського земських зборів; 1869 — мировим суд­дею, головою зʼ­їзду мирових суд­дів Чернігівщини. Був ініціатором реформ місцевої земської медицини, освіти, фінансува­н­ня мирової юстиції, земської статистики тощо, як мировий суддя послідовно боровся з поруше­н­нями закон­ності, проявами соціальної нерівності, станової та національної ворожнечі, дотримуючись принципів верховенства права і рівноправʼя сторін судового процесу. Активно об­стоював про­гресивні реформи на губернських дворянських зборах. Від 1878 його опозиційна діяльність набула загальноімперського характеру: він ви­ступив організатором нелегальних зі­брань і зʼ­їздів земців-кон­ституціоналістів у Чернігові, Ніжині, Києві, Харкові, Москві та ін. містах. За участі П. під­готовлено і оприлюднено 1879 «Черниговский адрес» до імператора Олександра ІІ та уряду Російської імперії, у якому містилася критика внутрішньої політики та заклик до склика­н­ня Земського собору. 1879 опублікував у Львові політичний трактат «Ближайшие задачи земства» із закликом до створе­н­ня парламентського ладу, який вважають першим про­грамним документом українського земського лібералізму. Ініціатор проведе­н­ня 1-го нелегального загальноземського зʼ­їзду (Москва, березень—квітень 1879), що ухвалив ріше­н­ня про необхідність боротьби за кон­ституційний парламентський лад у державі. 27 квітня 1879 заарештований у власному маєтку в с. Плиски і без оголоше­н­ня будь-яких офіційних звинувачень висланий в адміністративному порядку під на­гляд поліції в Ко­стромську губ., звідки влітку 1880 пере­селився у м. Смоленськ, де за­ймався літературною роботою в редакції г. «Смоленский вестник», а 1883 — у м. Твер (усі — Росія), де тоді працював земським лікарем його брат Михайло. Не­зважаючи на адміністративне висла­н­ня, 1880 заочно обраний гласним Чернігівського земства на новий термін. Повернувся на Чернігівщину у серпні 1886, очолив у своєму повіті нелегальний політичний клуб неоліберального напряму, що складався з 7-ми пред­ставників демократичної аристократії та про­гресивної бюрократії (всі обрані гласними повітових земських зборів), але вже у вересні того ж року влада примусила його назавжди залишити Україну. П. при­дбав ділянку землі у Новоторжзькому пов. Тверської губ., надалі чергував прожива­н­ня у Москві та у своєму маєтку. Обраний гласним Тверських губернських і Новоторжзьких повітових земських зборів, був учасником земського ліберального руху в загальноімперському мас­штабі, 1903—04 став лідером «Союзу земців-кон­ституціоналістів», брав участь у роботі всіх земських зʼ­їздів 1905, головував на 1-му зʼ­їзді «Союзу союзів» (травень 1905). Водночас 1902 заснував у м. Штут­тґарт (Німеч­чина) ж. «Освобождение». Згуртував навколо нього однодумців, утворив і очолив нелегальну організацію «Союз визволе­н­ня». Один із роз­робників проєкту Основного державного закону Російської імперії (1904), в якому закладено ідеї верховенства права, поділу влади, її юридичного обмеже­н­ня, закріпле­н­ня прав і свобод людини та громадянина, їхніх судових гарантій тощо. Особисто об­ґрунтував необхідність здійсне­н­ня кон­ституційного контролю спеціальним судовим органом. 1905 став одним із провід­них організаторів кон­ституційно-демократичної партії (партії народної свободи), уві­йшов до складу її керівного органу, 1909—15 очолював ЦК, після 1915 був почесним головою партії. Від 1906 — редактор і видавець партійного друкованого органу — г. «Речь». 1908—17 також вміщував публікації у г. «Право», ж. «Полярная звезда». Член і най­старший за віком депутат 1-ї Державної думи Російської імперії (обраний 1906 від Тверських губернських виборчих зборів), голова її бюджетної комісії та кадетської фракції. Після роз­гону Думи на 3 місяці увʼязнений за під­писа­н­ня Виборзької ві­дозви 1906, що закликала до громадянської непокори уряду, по­збавлений права надалі обиратися у Державну думу Російської імперії та інші виборні органи. Від­тоді по­ступово ві­ді­йшов від політичної діяльності. Після Лютневої революції 1917 на 8-му зʼ­їзді кон­ституційно-демократичної партії ви­йшов зі складу ЦК, посилаючись на вік та хворобу. У 1-й половині 1919 емігрував. Проживав у Греції (1919), Франції (1919—20), США (1920—21), Швейцарії (1921—24), Чехо-Словач­чині (1924—28). Політично-правові по­гляди П. викладені у числен­них промовах і доповід­ях на зі­бра­н­нях та зʼ­їздах земців-кон­ституціоналістів, у політичних про­грамах земського руху і проєктах кон­ституції Російської імперії, опублікованих працях та спогадах. Його баче­н­ня політичного реформува­н­ня країни перед­бачало встановле­н­ня кон­ституційної монархії, за­провадже­н­ня парламентаризму, роз­виток місцевого самоврядува­н­ня як органів влади на рівні провінції, лібералізацію громадського життя. У по­глядах на еволюцію держави він дотримувався соціологічної теорії, ви­окремлюючи 4 стадії роз­витку держави: племін­ну, фе­одальну, військово-національну, промислово-правову. Праворо­зумі­н­ня П. будувалося на природно-правових доктринах. Він від­стоював панува­н­ня природного права, побудову кон­ституційної або правової держави (ці поня­т­тя ототожнював) з гарантованими кон­ституцією правами і свободами людини. У національно-державному питан­ні роз­різняв «Вітчизну» (державу) і «Батьківщину» (власне Україну). Вважав своїм ідеалом пере­творе­н­ня Росії на засадах кон­ституціоналізму та федералізму з на­да­н­ням широких автономних прав окремим провінціям колишньої імперії. Автор спогадів «Из записок обществен­ного деятеля» (Прага, 1934).

Пр.: К аграрному во­просу. Москва, 1905; Министерство графа Витте // Полярная звезда. 1905; Политический строй современ­ных государств. Т. 1—2. Москва, 1905—06; Первая Государствен­ная Дума // Вест. партии народной свободы. 1907; Речи Ив. И. Петрункевича (Партии Народной свободы). Санкт-Петербург, 1907; Речи И. Петрункевича и В. Набокова (Партии народной свободы). Санкт-Петербург, 1907; Во­просы государствен­ного хозяйства и бюджетного права: [Сб.]. Вып. 1. Санкт-Петербург, 1907; Интел­лигенция и «Вехи»: (Вместо предисловия) // Интел­лигенция в Рос­сии: Сб. статей. Санкт-Петербург, 1910; Манифест 19 февраля в провинции (из личных воспоминаний) // Речь. 1911.

Літ.: Мироненко О. М. Іван Петрункевич як фундатор ідеї новітньої європейської моделі судової кон­ституційної юстиції // Вісн. АПрНУ. 2000. № 4, 2001. № 1; Найдис С. М. И. И. Петрункевич: в Рос­сии и в эмиграции // Новый истор. вестник. 2003. № 1; Мазур Г. П. Державно-правові по­гляди І. І. Петрункевича // Право і без­пека. 2006. Т. 5, № 2.

І. Б. Усенко

Завантажити статтю