ПІД­ГА́ЙНИЙ Семен Олександрович (17. 04. 1907, станиця Новомінська, нині Краснодарського краю, РФ — 14. 11. 1965, м. Торонто, провінція Онтаріо, Канада) — публіцист, історик, архео­граф, громадсько-політичний діяч. Батько О. Під­гайного. Народився в козацькій родині. На­вчався на факультеті профосвіти Київського ІНО (1925–29), від­відував історичний семінар О. Оглоблина (1925–27). Досліджував білоруську політику геть­мана Б. Хмельницького. За кілька місяців до закінче­н­ня ВНЗу П. було від­раховано за соціальне походже­н­ня (батька й старшого брата Олександра, які брали участь у воєн­них діях 1918–20, у 1922 роз­стріляли більшовики), проте завдяки зуси­л­лям української професури й тодішнього керівництва ін­ституту йому було до­зволено завершити на­вча­н­ня. Працював науковим спів­робітником Музею Слобідської України у Харкові (1929–33; нині Харківський історичний музей) і викладав історію України у Харківському ІНО (1930–33), водночас на­вчався в аспірантурі Харківського НДІ матеріальної культури (1930–33). Член Архео­графічної комісії (1930–33) та позаштатний спів­робітник Комісії для ви­учува­н­ня соціально-економічної історії України 18–19 ст. (1931–33) при ВУАН. За доруче­н­ням ВУАН досліджував архівні джерела у Харкові, Києві, Москві та Ленін­граді (нині Санкт-Петербург). Збірка упорядкованих П. та під­готовлених на початку 1930-х рр. до друку документів з історії Бахмутських, Торських і Спів­аковських соляних заводів 17–18 ст. (понад 500 сторінок машинопису), а також студія, присвячена становищу робітників і умовам праці на Почепівській і Шептаківській паруснополотняних мануфактурах Геть­манщини 1-ї половини 18 ст., не були на­друковані через його арешт (набір праці знищено). Заарештований 17 січня 1933, звинувачений у членстві в під­пільній організації «Союз Кубані й України» (що ніколи не існувала), засуджений до вищої міри покара­н­ня. Був увʼязнений у Соловецькому таборі особливого при­значе­н­ня (РФ, 1933–41), про що залишив спогади (книги «Українська інтелігенція на Соловках» та «Недо­стріляні»). 6 лютого 1941 повернувся у Харківську обл., але як ре­пресованому йому від­мовили у праві прожива­н­ня в обласному центрі, влаштувався працювати бухгалтером в артілі «Культпраця» в м. Ізюм. Під час 2-ї світової війни та німецької окупації певний час був членом управи Харкова і начальником одного з ра­йонів міста. Від 1944 — на еміграції, від 1949 жив у м. Торонто (Канада). Член-засновник Української революційно-демократичної партії. Один із фундаторів Союзу українців жертв російського комуністичного терору (Торонто, 1950). Очолював Світову федерацію політвʼязнів (до 1955). Автор публікацій з історії засла­н­ня та пере­бува­н­ня української інтелігенції у соловецьких таборах, соціально-економічної історії України та історії Слобідської України 17–18 cт., українського музеє­знавства. За редакцією П. ви­дано двотомник «The Black Deeds of the Kremlin: A White Book» («Біла книга про чорні діла Кремля», Детройт; Торонто, 1953–55), що набув широкого роз­голосу в різних країнах (спогади понад 350-ти осіб про злодія­н­ня більшовиків у СРСР). Редагував часопис «The New Review: A Journal of East-European History».