Пунктуаційні (розділові) знаки

ПУНКТУАЦІ́ЙНІ (РОЗ­ДІЛО́ВІ) ЗНА́КИ  — умовно прийняті неалфавітні графічні знаки, що використовують згідно із синтаксичними, смисловими, інтонаційними та іншими особливостями мовле­н­ня як засіб:

• членува­н­ня рече­н­ня або синтаксичного утворе­н­ня, що виходить за його межі й структурується за його без­посередньої участі, на вужчі семантико-синтаксичні одиниці;
• виділе­н­ня або від­окремле­н­ня цих одиниць;
• установле­н­ня логічних від­ношень між ними;
• екс­пресивізації висловле­н­ня.

До них традиційно уналежнюють крапку, три крапки (крапки), кому, крапку з комою, двокрапку, тире, знак оклику, знак пита­н­ня, дужки, лапки. Не­власне пуктуаційними знаками вважають абзац, виноску, пропуск між словами (пробіл), скісну. Кожному з них притаман­на своя позиція у структурі рече­н­ня й текс­ту та чітко регламентовані функції (див. Пунктуація).

Крапкою (.) пере­дають заверше­н­ня думки, ставлять її в кінці роз­повід­ного неокличного або спонукального, вимовленого без окличної інтонації, речень; частин роз­повід­ного текс­ту, що функціонують на правах речень, яким автор надає само­стійного статусу і які за умов транс­формації можуть бути членами попереднього рече­н­ня або під­рядними частинами складнопідрядного рече­н­ня.

Трьома крапками (крапками) (…) пере­дають у кінці або в середині висловле­н­ня його незакінченість чи обірваність; уривчастість мовле­н­ня, емоційний стан персонажа, його пере­жива­н­ня, міркува­н­ня; сві­дому недомовленість, умовча­н­ня з певних причин; несподіваний, непередбачуваний поворот думки; продовже­н­ня пере­ліку; пропуск слів, найчастіше лайливих, табу­йованих, або букви (букв) у таких словах, пропуск на початку, у середині або в кінці аналізованої кон­струкції, цитати.

Кому (,) використовують для від­окремле­н­ня слів, словосполучень, членів рече­н­ня в простому й предикативних частин у складному рече­н­нях. Кому вживають між однорідними членами рече­н­нями, не по­єд­наними сполучниками; по­єд­наними двома або більше єд­нальними й роз­діловими по­вторюваними [і…і, ні…ні, то…то (не то…не то), або…або, чи…чи (чи то…чи то)], проти­ставними [а, але, та (=але), однак, проте (а проте), зате, так, хоч (хоча)], при­єд­нувальними сполучниками (і, та, та й, ще й, та ще (й), а також, а то й), коли до вже сказаного до­дано ще один елемент, який ніби пізніше виникає у сві­домості мовця; між однорідними членами рече­н­ня перед другим компонентом парних сполучників не тільки … а й, не лише….а й, як…так і, не так…як, хоч…але (та), не стільки…скільки, якщо не…то, перед пояснювальними сполучниками як, як-от, а саме; у рече­н­нях з однорідними членами перед пояснювальними сполучниками як, як-от, а саме та ін., ужитими після узагальнювальних слів; у разі по­вторе­н­ня слів; для виділе­н­ня одиничних і поширених звертань; вставних і вставлених слів, словосполучень та речень; порівняльних зворотів; від­окремлених узгоджених та не­узгоджених означень, поширених і непоширених прикладок, об­ставин, додатків; уточнювальних, пояснювальних зворотів. У складному речен­ні комою від­окремлюють частини без­сполучникового, складнос­урядного та складнопідрядного речень; складних синтаксичних кон­струкцій (із сурядністю та під­рядністю, сполучниковим і без­сполучниковим звʼязком).

Крапка з комою (;) — нормативний роз­діловий знак, який за­ймає проміжне місце за тривалістю між комою (довший від неї) та крапкою (коротший за неї) і служить засобом від­окремле­н­ня від­носно само­стійних частин простого рече­н­ня або предикативних частини складного рече­н­ня, а саме: зрідка одиничних, а частіше поширених здебільшого проти­ставлених чи від­далених за змістом однорідних членів, у середині одного з яких є коми; без­сполучникових складних речень; складнос­урядних речень; складнопідрядних речень; частин складних синтаксичних кон­струкцій (із сурядністю та під­рядністю, сполучниковим і без­сполучниковим звʼязком) — для увиразне­н­ня їх роз­межува­н­ня.

Двокрапка (:) — нормативний роз­діловий знак у ви­гляді двох роз­ташованих одна під одною крапок, за яким закріплено пояснювальну, роз­ʼяснювальну, зʼясувальну, уточнювальну, конкретизувальну та інші функції і позицію в простому речен­ні з однорідними членами після узагальнювального слова або перед ними за від­сутності остан­нього, що є характерним для книжних стилів; між частинами без­сполучникового складного рече­н­ня, у яких друга частина роз­криває зміст першої загалом або якийсь із її членів, указує на причину або наслідок того, про що мовиться в попередній частині; у рече­н­нях із прямою мовою після слів автора.

Тире (—) — нормативний роз­діловий знак у ви­гляді прямої горизонтальної риски, який ставлять у простому речен­ні між під­метом та імен­ною частиною складеного присудка, вираженого імен­ником або кількісним числівником у формі називного від­мінка; між під­метом і присудком, коли один із них або обидва виражені інфінітивом; перед словами це, оце, ото, ось, (це) значить, що пере­дують присудкові у формі інфінітива або називного від­мінка імен­ника; на місці пропущеного члена рече­н­ня; перед узагальнювальним словом у позиції після однорідних членів рече­н­ня; після узагальнювального слова й однорідних членів рече­н­ня, якщо такий пере­лік не закінчує рече­н­ня; для від­окремле­н­ня поширених або непоширених означень, прикладок, об­ставин; для виразнішого виділе­н­ня вставних і вставлених кон­струкцій; між двома або кількома власними чи загальними іменами, які в єд­ності номінують вче­н­ня, теорію тощо. У складному речен­ні тире вживають між частинами без­сполучникового, складнос­урядного, складнопідрядного рече­н­ня для вираже­н­ня об­ставин­них, зі­ставно-проти­ставних, порівняльних, узагальнювальних, при­єд­нувальних, зʼясувальних та інших від­ношень, швидкої зміни подій, причиново-наслідкових звʼязків тощо.

Знак оклику (!) — нормативний роз­діловий знак, за допомогою якого виражають окличну інтонацію, уживаючи його в кінці окличного рече­н­ня; після звертань, вимовлених із виразною окличною інтонацією; після вигуків, слів так, ні, коли вони стоять на початку рече­н­ня і їх вимовляють з окличною інтонацією; у дужках у середині цитат або після цитованих рядків для виявле­н­ня здивува­н­ня, обуре­н­ня тощо.

Знак пита­н­ня (?) — нормативний роз­діловий знак, за допомогою якого пере­дають питальну інтонацію, уживаючи його в кінці питального рече­н­ня; у дужках у середині цитат або після цитованих рядків для вираже­н­ня сумніву щодо висловленого.

Дужки — нормативний роз­діловий знак, за допомогою якого виділяють слова, словосполуче­н­ня рече­н­ня з уточнювальною, коментувальною інформацією, а також пропуски в текс­ті. За­стосовують круглі, або заокруглені, (…), квадратні […] й кутові, або ламані, <…> дужки. У круглі дужки беруть підзаголовки, малові­домі слова, варіанти слова, другі назви кого- або чого-небудь тощо; вставлені кон­струкції; ремарки в драматичних творах, фрази субʼєктивної оцінки; поклика­н­ня на автора, джерело під час цитува­н­ня. Квадратні дужки вживають для роз­межува­н­ня в речен­ні внутрішніх (ними є круглі) та зовнішніх (ними є квадратні) дужок; уставле­н­ня в текст цитати поясне­н­ня, від­новле­н­ня скороченого в оригіналі слова. Для вказува­н­ня на зроблений пропуск у текс­ті цитати використовують квадратні й ламані дужки — з трьома крапками в середині них і з від­ступами між знаками з обох боків. Правила рубрикації текс­ту перед­бачають ужива­н­ня одиничної закритої круглої дужки при цифрових або літерних рубрикаціях.

Лапки (« », “ ”) — нормативний роз­діловий парний знак, який використовують для виділе­н­ня в текс­ті цитат, прямої мови; ужитих у не­звичному значен­ні слів (висловів); виділе­н­ня різних роз­рядів власних назв: книг, кінофільмів, станцій метро, товариств і т. ін. За наявності в цитованому текс­ті інших цитувань доцільно використовувати лапки різної форми — зовнішні [кутові лапки, або «лапки-ялинки», (« »)] і внутрішні [«лапки-ла́пки» (“ ” та ін.)].

Абзац — від­ступ управо в початковому рядкові від одного друкованого чи рукописного тематично цілісного й від­носно закінченого щодо змісту текс­ту (або його частини) до на­ступного. Виконує композиційно-просторову функцію, поділяючи текст на структурно-змістові частини.

Виноска — особливий роз­діловий знак, що виділяє введені в текст дослівні чужі висловле­н­ня або ті слова, словосполуче­н­ня чи рече­н­ня, що потребують спеціального поясне­н­ня, додаткового коментарю, спеціальними графічними по­значе­н­нями: «зірочки» (астериск) — *, **, ***…; букви українського ^{а, б, в}… або латинського ^{a, b, c}... алфавіту; цифри ^{1, 2, 3}… (найчастіше використовують арабські).

Пропуск між словами — специфічний знак, який зорово ви­окремлює, отже, і роз­межовує в речен­ні значен­нєві одиниці — слова.

Скісна риска (/) — особливий роз­діловий знак, який використовують в офіційно-діловому й науковому стилях між однорідними членами рече­н­ня та в інших подібних випадках у значен­ні, близькому як до єд­нального (=і), так і до роз­ділового (=або) сполучників: опозиція «свій» / «чужий», обовʼязковість / факультативність позиції в речен­ні; на по­значе­н­ня спів­від­ноше­н­ня яких-небудь величин, параметрів: спів­від­ноше­н­ня курсу гривня / долар; у графічних скороче­н­нях — без від­ступів до і після скісної риски: п/в (поштове від­діле­н­ня), Ф/м (фарад на метр).

Окремий тип роз­ділових знаків становить їхнє комбіноване вжива­н­ня, а саме: по­єд­нане вжива­н­ня двох чи трьох знаків пита­н­ня, знаків оклику (??, ???; !!; !!!;), знаків оклику та знаків пита­н­ня водночас (?!; ?!!; ??!), за допомогою яких пере­дають під­вищену проти звичайної питальну, окличну, питально-окличну інтонацію; знака пита­н­ня і трьох (→ двох) крапок (?..), знака оклику і трьох (→ двох) крапок (!..), двох знаків оклику і трьох (→ однієї) крапок (!!.), двох знаків пита­н­ня і трьох (→ однієї) крапок (??.), знака пита­н­ня, знака оклику і трьох (→ однієї) крапок (?!.), за допомогою яких пере­дають під­вищену проти звичайної питальну, окличну, питально-окличну чи оклично-незавершену інтонацію, особливий емоційний стан, пере­рваність або незакінченість висловле­н­ня; коми й тире в межах речень із випущеними членами; збіг різних знаків у рече­н­нях із наявністю кон­струкцій у дужках: закрита дужка й кома [ ), ], закрита дужка й крапка з комою [ ); ], закрита дужка й тире [ ) — ], закрита дужка й двокрапка[ ): ], закрита дужка і знак пита­н­ня [ )? ] , закрита дужка і знак оклику [ )! ], закрита дужка й крапка [ ). ], закрита дужка і три крапки [ )... ] тощо; збіг різних знаків у рече­н­нях із прямою мовою та словами автора, випадковий збіг різних знаків у рече­н­нях із від­окремленими, вставними та вставленими кон­струкціями: кома й тире [ , — ], знак пита­н­ня і тире [ ? — ], знак оклику й тире ! — ], крапка й тире [ . — ], двокрапка й тире [ : — ] та ін. Уживані осібно та в єд­ності роз­ділові знаки системно й послідовно від­ображають на письмі синтаксичну структуру мови, по­значають різний ступінь змістової завершеності рече­н­ня і текс­ту, від­повід­но структурують, логізують та — за потреби — естетизують їх.

Завантажити статтю