Пунктуація

Визначення і загальна характеристика

ПУНКТУА́ЦІЯ (лат. punctuatio, punctium — крапка) — 1) сформована в процесі історичного роз­витку система правил про вжива­н­ня на письмі роз­ділових знаків; 2) роз­діл науки про мову, який ви­вчає історію становле­н­ня, функції, критерії диференціюва­н­ня та кодифіковані норми вжива­н­ня роз­ділових знаків; 3) система графічних роз­ділових знаків. Разом із графікою та орфографією є основним засобом унормува­н­ня писемної мови. Має між­народний характер, оскільки по­значувані нею обʼєкти — рече­н­ня і його складники — властиві всім мовам світу.

Історична довід­ка

Сучасна П. склалася під впливом грецьких александрійських граматик (3—1 ст. до н. е.; Аристофан Візантійський, Ари­старх, Діонісій Фракійський). Ві­домо, що першу систему роз­ділових знаків, утворену із семи крапок, що ставили вгорі над рядком, уклав Аристофан Візантійський. Формува­н­ня П. сучасної української мови, як і інших європейських мов, повʼязане з роз­витком книго­друкува­н­ня в 15—17 ст. У добу зародже­н­ня словʼянського письменства (9—10 ст.) використовували крапки внизу, посередині і вгорі рядка; двокрапку в значен­ні крапки з комою; кінець текс­ту чи його фрагмента по­значали грубо крапкою, хрестиком, чотирма або трьома крапками, різними комбінаціями цих знаків (чотири крапки й тире, двокрапка й тире). Утверджену в Європі систему роз­ділових знаків сформували італійські друкарі в середині 15 ст. Засновник Венеціанської друкарні А. Мануцій скликав ві­домих учених того часу, яких пізніше пойменували альдами, щоб упорядкувати пунктуаційний лад, успадкований від греків. Пред­ставник альдинської академії Н. фон Вілк під­готував трактат про П., у якому викладено ві­домості про роз­ділові знаки — креску (лінія з нахилом справа наліво), крапку, знак пита­н­ня, дужки, крапку з комою. А. Мануцій уніс до пропонованої системи роз­ділових знаків корективи: креску замінено комою; роз­межовано велику й малу крапки, після яких рекомендовано вживати від­повід­но велику та малу літери. Особливу роль у роз­виткові й становлен­ні П. зіграла праця «Orthographiae ratio» А. Мануція-молодшого, у якій схарактеризовано систему роз­ділових знаків (крапка, кома, крапка з комою, двокрапка, дужки, знак пита­н­ня), що її прийняла з різними поправками і послуговується дотепер більшість народів Європи.

Венеціанську систему П. в Україні почав утілювати друкар І. Федоров у львівському ви­дан­ні «Апостола» (1574; викори­стано крапку й кому), «Острозькій Біблії» (1580; вжито крапку, кому, крапку з комою), а роз­вивали та вдосконалювали її автори граматик і словників 16—19 ст. У праці «Грам­матіка словенска» Л. Зизанія (1596) вжито кому та крапку у значен­ні, близькому до сучасного, а крапку з комою — як знак пита­н­ня, за двокрапкою закріплено функцію, подібну до сучасної крапки з комою. У знаменитій праці М. Смотрицького «Грам­матіки славєнскиѧ правилноє Сγнтаґма» (1619), пара­граф «Ω прεпинаїихъ строчнихъ», по­дано багатокомпонентну парадигму роз­ділових знаків: «двоточїε» (двокрапка) при пере­рахуван­ні та у функції сучасної коми; крапка («точка») посередині й унизу рядка; кома («запѧтаѧ»); крапка з комою у функції знака пита­н­ня в кінці питальних речень («во­проснаѧ»); знак оклику в кінці окличних речень («оудивнаѧ»); квадратні дужки — засіб уточне­н­ня чужого висловле­н­ня («вмѣстнаѧ»); круглі дужки — засіб виділе­н­ня вставлених слів («Ѡтложнаѧ»), а також «чεрта» — засіб фіксації невеликої павзи; знак «ра(з)ѧтнаѧ» — від­значе­н­ня роз­дільності двох слів, що можуть злитися в мовному потоці; знак пере­носу («єдинитнаѧ»). Знак оклику, знак пита­н­ня, тире, лапки, дужки, крапку, кому, крапку з комою диференці­йовано за багатьма узвичаєними тепер функціями в «Грам­матике малорос­сійскаго нарѣчія» О. Па­вловського (1818), пізніше в «Малоруско-німецькому словарі» Є. Желехівського (1866), 4-томному «Словарі української мови» (1907—09), який від­редагував і доповнив власними матеріалами Б. Грінченко, та ін. лексико­графічних ви­да­н­нях. Практику найпослідовнішого за­стосува­н­ня роз­ділових знаків у системному форматі, який корелює із сучасними пунктуаційними нормами, зафіксовано в «Енеїді» І. Котляревського та «Кобзарі» Т. Шевченка.

На­прикінці 19 — на початку 20 ст. існував різнобій у викори­стан­ні орфо­графічних та пунктуаційних норм. У «Найголовніших правилах українського правопису» (1921), над яким працювали члени Правописної комісії І. Огієнко, А. Кримський, Є. Тимченко, П. не висвітлювали. Вперше у сучасній українській правописній системі правила вжива­н­ня роз­ділових знаків найповніше сформульовано в роз­ділі «Пунктуація та інші допоміжні при альфабеті знаки й норми ужива­н­ня їх» (автор О. Синявський) «Українського правопису» (1928). 12 пара­графів охоплюють кодифікацію крапки, знака оклику, знака пита­н­ня, коми, середника (крапки з комою), двокрапки, риски (тире), дужок, лапок, а також не об­ґрунтованих із сучасного орфо­графічно-пунктуаційного по­гляду роз­ділки (короткого дефіса) та знака наголосу. У загальних за­увагах-висновках закцентовано, «що правила ці часто базуються на субʼєктивних під­ставах, що часто в тій самій фразі може бути то кома, то середник; то двокрапка, то риска; то в комах якесь слово, то без них і т. ін.», що пропоновані «правила в усіх по­дробицях являються загальнообовʼязковими» і це «треба мати на увазі, видаючи чужі твори, особливо поетичні, де пунктуаційний субʼєктивізм авторів повинен стояти вище за правописний пе­дантизм».

Пунктуаційні норми уточнено в на­ступних ви­да­н­нях українського правописного кодексу: 1933 (термін «середник» замінено на тире; роз­ширено сферу вжива­н­ня крапок [трьох крапок]), 1946 (по­дано докладніші пунктуаційні коментарі, вилучено зі сфери вжитку П. дефіс і знак наголосу, уведено під­роз­діл «Роз­ділові знаки при прямій мові»), 1960 (конкретизовано від­повід­но до «Правил рус­ской орфо­графии и пунктуации» (1956) кодифіковані норми вжива­н­ня знака оклику, знака пита­н­ня, крапки і крапки з комою в кінці великих рубрик пере­ліку; специфіку від­окремле­н­ня вставних слів та порівняльних зворотів; особливості по­єд­на­н­ня роз­ділових знаків (коми й тире, дужки (дужок) і крапки, коми, крапки з комою, двокрапки, тире; знака пита­н­ня, знака оклику й крапок).

Дещо в оновленому ви­гляді П. пред­ставлено в остан­ній редакції «Українського правопису» (2019): уведено структурні під­роз­діли «Комбіноване вжива­н­ня роз­ділових знаків», «Правила рубрикації текс­ту і роз­ділові знаки для оформле­н­ня пунктів пере­ліку», яких не було в попередніх ви­да­н­нях; за­пропоновано рубрики до структурних під­роз­ділів: «Кома» (І. «Кома в простому речен­ні», ІІ. «Кома в складному речен­ні»), «Крапка з комою» (І. «Крапка з комою у простому речен­ні», ІІ. «Крапка з комою у складному речен­ні»), «Двокрапка» (І. «У простому речен­ні», ІІ. «У складному речен­ні»), «Тире» (І. «У простому речен­ні», ІІ. «У складному речен­ні», ІІІ. «У простому і складному рече­н­нях (у деяких стилістичних фігурах)»); уточнено позиції не­вжива­н­ня крапки; конкретизовано правила за­стосува­н­ня крапки в кінці само­стійних вставлених речень у дужках, ужива­н­ня/не­вжива­н­ня ком між двома або кількома однорідними і неоднорідними прикладками; змінено правила за­стосува­н­ня коми й тире в межах рече­н­ня із випущеними членами; уточнено правила вжива­н­ня після прямої мови коми, знака оклику, знака пита­н­ня або трьох крапок і тире; конкретизовано зміст правил щодо особливостей викори­ста­н­ня роз­ділових знаків для оформле­н­ня цитат; до­дано конкретні зміни до правил ужива­н­ня дужок та лапок.

Пунктуація в сучасній українській мові

Сучасна українська П. базується на трьох основних принципах:

1. смисловий (семантичний), змістовий, логічний;
2. синтаксичний (граматичний), структурний;
3. інтонаційний (ритмомелодійний).

Суть другого принципу ви­значає те, що обовʼязкові знаки П. використовують залежно від будови рече­н­ня або текс­ту та від семантико-синтаксичних від­ношень між членами рече­н­ня, складниками текс­ту (крапка в кінці рече­н­ня; знаки, що від­діляють кон­струкції, граматично не повʼязані з рече­н­ням (вставні, вставлені компоненти, зверта­н­ня, вигуки, стверджувальні, заперечні, питальні слова); роз­ділові знаки в рече­н­нях з однорідними, від­окремленими, уточнювальними членами; кома з тире в періоді; знаки в рече­н­нях із прямою мовою, цитатами; тире на місці випущених членів рече­н­ня; крапка, знак пита­н­ня, знак оклику, що від­діляють у текс­ті одну синтаксичну одиницю від іншої, кома, крапка з комою, двокрапка, тире, що від­діляють одну предикативну частину складного рече­н­ня від іншої, кома, що від­діляє зверта­н­ня).

Третій принцип полягає в тому, що роз­ділові знаки конкретизують зміст висловле­н­ня, пере­дають ритмомелодійну специфіку усного мовле­н­ня, по­значають коротшу паузу — комою, довшу — крапкою і тире; ідентифікують незакінчені, обірвані рече­н­ня крапками, питальну інтонацію — знаком пита­н­ня, емфатичну — знаком оклику, психологічну — трьома крапками; дають змогу зробити логічний наголос на певному слові та під­креслити його значущість; сигналізують про художню паузу перед окремими словами і фразами, яким мовець хоче надати особливого звуча­н­ня і т. ін. Виділені принципи однаково важливі й часто діють сукупно, коли один роз­діловий знак від­ображає всі три зга­дані вище принципи (у різних комбінаціях) членува­н­ня писемної мови на від­повід­ні сегменти, що сприяють усві­домлен­ню змісту текс­ту, осягнен­ню творчого задуму його автора.

Використовувані в писемній практиці роз­ділові знаки класифікують за такими ознаками:

• спосіб ужива­н­ня;
• по­вторюваність;
• функціональне при­значе­н­ня;
• від­повід­ність загально­прийнятим нормам;
• здатність варіюватися.

За здатністю по­вторюватися виділяють по­вторювані, що використовують по­вторно в межах тієї самої синтаксичної одиниці (уживані пере­важно з по­вторюваними сполучними засобами однорідні члени, супідрядні частини, частини без­сполучникового складного рече­н­ня); непо­вторювані, що не наділені здатністю по­вторюватися в межах тієї ж синтаксичної одиниці (уживані без по­вторюваних сполучників члени рече­н­ня, предикативні частини складного рече­н­ня).

Від­повід­но до функціонального при­значе­н­ня з-поміж роз­ділових знаків ви­окремлюють: роз­дільні (роз­ділові, від­дільні), що від­діляють одну синтаксичну частину від іншої (роз­ділові знаки в кінці рече­н­ня; тире між під­метом і присудком; кома між однорідними членами рече­н­ня, предикативними частинами складного рече­н­ня; двокрапка або тире між однорідними членами та узагальнювальним словом); видільні (від­окремлювальні), що, будучи парними, роблять само­стійними ті чи ті синтаксичні одиниці (роз­ділові знаки в рече­н­нях із від­окремлювальними, уточнювальними членами, вставними, вставленими компонентами, під­рядними частинами складнопідрядного рече­н­ня; лапки в рече­н­нях із прямою мовою; дві коми й тире, за допомогою яких уводять слова автора в пряму мову).

За від­повід­ністю загально­прийнятим пунктуаційним нормам серед роз­ділових знаків вирізняють: нормативні, що корелюють із зафіксованими в чин­ному українському правописі пунктуаційними нормами сучасної української літературної мови, та індивідуально-авторські, що не від­повід­ають цим нормам, викори­ста­н­ня яких зумовлене стилістичними потребами, намага­н­нями автора увиразнити зміст пові­домлюваного тощо (викори­ста­н­ня тире між імен­никовим під­метом у формі називного від­мінка й дієслівним присудком в особовій формі; під­кресле­н­ня ролі службових слів; багаторазове вжива­н­ня знаків пита­н­ня або знаків оклику).

За пунктуаційною варіантністю роз­ділові знаки поділяють на: без­варіантні, що не перед­бачають заміни одного роз­ділового знака іншим в ідентичних синтаксичних умовах (кома при звертан­ні, у рече­н­нях з однорідними членами, у складних рече­н­нях; тире між під­метом та присудком, вираженими імен­никами, інфінітивами; крапка в кінці роз­повід­ного неокличного рече­н­ня; знак пита­н­ня в кінці питального неокличного рече­н­ня), та варіантні, що можуть бути замінені синонімічним пунктуаційним від­повід­ником в ідентичних синтаксичних умовах (тире або його від­сутність перед імен­ною частиною складеного присудка, вираженою порівняльним зворотом чи імен­ником, якщо перед ним стоїть заперечна частка не; кома або тире при від­окремлен­ні означень, виражених одиничними прикметниками чи діє­прикметниками, що стоять після означуваного слова, перед яким немає означе­н­ня або воно виражене за­ймен­ником; виділе­н­ня дужками чи тире окличних вставлених речень).

В окремий тип зараховують універсальні роз­ділові знаки, що повʼязані як із рече­н­ням, так і з текс­том (крапки, дужки, лапки).

Завантажити статтю