Прислів’я і приказки

Визначення і загальна характеристика

ПРИСЛІ́ВʼЯ І ПРИ́КАЗКИ  — сталі народні вислови, що стисло і влучно виражають жит­тєвий досвід поколінь; малі жанри фольклору. П. і п. належать до паремій, їх різно­аспектно ви­вчають у пареміології. Збира­н­ням, упорядкува­н­ням та публікува­н­ням паремій за­ймається пареміо­графія. Типологійно П. і п. споріднені з афоризмом, гномою, сентенцією, крилатими словами. П. і п. досліджують також у фразеології. Оскільки обидва різновиди сталих народних висловів не мають чітко окреслених диференційних ознак з по­гляду синтаксичної структури, лексичного складу та образності, то їх часто по­значають загальним терміном «П. і п.». Традиційно прислівʼя трактують як логічно завершений, ритмізований вислів, що у короткій образній або без­о́бразній формі виражає певну закономірність або правило, реалізує по­вчальний зміст: «під лежачий камінь вода не тече»; «лякана ворона і куща боїться»; «куй залізо, поки гаряче»; «говори мало, слухай багато, а думай ще більше». У ви­значен­ні приказки існують певні труднощі, зумовлені специфікою обʼєкта та роз­ходже­н­нями в по­глядах дослідників. Характерні ознаки приказки найчастіше повʼязують із граматичними параметрами (синтаксична неза­мкненість (елемент судже­н­ня, частина рече­н­ня), еквівалентність слову), смисловим наповне­н­ням (кон­статація, не містить по­вча­н­ня), характером узагальне­н­ня (узагальне­н­ня за функцією, у прислівʼях — узагальне­н­ня за змістом): «пʼяте колесо до воза»; «сорока на хвості принесла»; «був кінь, та зʼ­їздився»; «по Савці свита»; «вивести на чисту воду»; «сама баба злизала, а на кота сказала». Приказка повністю реалізує зміст тільки в контекс­ті. Появу, звʼязок і взаємодію П. і п. частково від­биває теорія О. Потебні про згорта­н­ня текс­ту в прислівʼя, прислівʼя в приказку, а приказки в слово. Проте на основі аналізу широкого словʼянського ареалу окремих паремій помічено, що й приказка може роз­гортатися в прислівʼя (В. Мокієнко). П. і п. можуть походити з фольклорних та літературних джерел, Біблії, фільмів, реклами тощо. У сучасній лінгвістиці П. і п. кваліфікують також як складні дискурсивні знаки, яким властива кореляція з прецедентними феноменами і стереотипна від­творюваність (Ж. Колоїз, Н. Малюга, Н. Шарманова).

П. і п. традиційно класифікують за тематичним принципом, ви­окремлюючи, на­приклад, групи «Родин­не життя», «Праця. Лінощі», «Правда й кривда. Щастя й доля», «Дружба та взаємини», «Розум, зна­н­ня, умі­н­ня», «Краса», «Здоровʼя», «Час» та ін. Існують також класифікації за абеткою, ключовими словами, синтаксичною організацією, походже­н­ням, варіативністю тощо. П. і п. — це факти колективної інтелектуально-образної діяльності, як жанр належать до найдавніших утворень усної народної словесності. Вони акумулюють і ретранс­люють зна­н­ня про особливості побуту народу, традиції, звичаї, вірува­н­ня, а також специфіку світос­при­йма­н­ня й світоро­зумі­н­ня. Пита­н­ня від­ображе­н­ня П. і п. культурних цін­ностей певних мовних спільнот дис­кутується. Одні дослідники вважають, що П. і п. від­ображають цін­ності певної культури (А.-К. Аведоба, Мааті Куусі), на думку інших, такі твердже­н­ня без­під­ставні (В. Ґрауберґ, Р. Дженте, В. Мідер).

Дотепність та жит­тєва мудрість П. і п. зумовили широке викори­ста­н­ня їх в літературі від найдавніших часів. Вони наявні в Іпатіївському списку «Повісті времен­них літ», «Слові про похід Ігорів», «Ізборнику Святослава» (1073), «По­вчан­ні дітям Володимира Мономаха», «Руській правді», «Молін­ні Данила Заточника» та ін. памʼятках давньої української писемності. Уживають їх письмен­ники 16—17 ст. (І. Вишенський, Х. Філалет, Д. Баранович, М. Смотрицький, І. Галятовський, А. Радивиловський, І. Гізель) та автори козацьких літописів — Самовидця, Грабʼянки, Самійла Величка. Окремі прислівʼя зафіксовані й у тогочасних лексико­графічних працях, зокрема Лаврентія Зизанія, Памви Беринди. Широко­вживані П. і п. у творах Г. Сковороди та письмен­ників нової української літератури від І. Котляревського, Т. Шевченка до сьогоде­н­ня. Часто П. і п. є заголовками художніх творів («Добре роби, добре й буде» Г. Квітки-Основʼяненка; «За сиротою і Бог з калитою, або ж Несподіване свата­н­ня», «Дай серцеві волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі ви­їсть» М. Кропивницького; «Козацькому роду нема пере­воду» О. Ільченка; «За двома зайцями» М. Старицького; «Не було змалку, не буде й дʼо­станку» Ганни Барвінок; «Очі завидющі, руки загребущі, ніс за вітром» І. Липи; «Куди соколи літають, туди ворон не пускають» М. Левицького; «Кров людська — не водиця» М. Стельмаха та ін.). Окрім літератури, П. і п. широко вживають в інших видах мистецтва — театр, кіно, живопис (на­приклад, картина «Нідерландські прислівʼя» П. Брейгеля-старшого, на якій зображено селянські сцени, що ілюструють понад 100 нідерландських прислівʼїв), арт-обʼєкти (на­приклад, три мудрі мавпи — «Не дивіться на зло, не чуйте зла, не кажіть зла») тощо, а також у мові реклами та мас-медіа.

Значна кількість П. і п. поліетнічні, функціонують у культурах багатьох народів у різних варіантах. Здебільшого це вислови латинського (лат. «Борода не робить людини філософом» — укр. «Бородатий ще не мудрець») або біблійного (бібл. «Бо вони сіють вітер і пожнуть бурю» (Осія 8.7.) — укр. «Хто сіє вітер, той жатиме бурю», «Хто сіє кривду, той жатиме бурю») походже­н­ня. Частина П. і п. є питомо українськими, оскільки від­ображують жит­тєві реалії або історичні події («Чим чорніший пар, тим біліша паляниця», «Не­проханий гість гірше татарина», «А нам, татарам, все одно»). Проте встановити джерела запозичень П. і п. та простежити шляхи їх пошире­н­ня здебільшого складно. Одна з очевидних причин — запозиче­н­ня через кілька мов. У процесі побутува­н­ня впродовж століть форма П. і п. змінювалася, але частина з них залишилася в сталому, а деякі навіть в архаїчному ви­гляді (на­приклад, «погибоша аки обри», «мертві сорому не мають», «не пере­давивши бджіл, меду не їсти»). Склад П. і п. динамічний: ті, що втратили свою актуальність, виходять з ужитку, натомість зʼявляються інші, що від­ображають звичаї й цін­ності нового часу.

На­прикінці 20 — на початку 21 ст. в Україні ви­друкувано й пере­ви­дано низку словників П. і п., зокрема «Українські прислівʼя та приказки» С. Мишанича, М. Пазяка (К., 1984), «Мудре слово: Прислівʼя та приказки в говірках Нижньої Над­дні­прянщини» В. Чабаненка (З., 1992), «Українські приказки, прислівʼя і таке інше. Уклав М. Номис» (К., 1993), «Без Бога ані до порога: Закарпатські народні прислівʼя, приказки, привіта­н­ня та побажа­н­ня» Ю. Чорі (Мукачево, 2000), «Галицько-руські народні приповід­ки: У 3-х т. Зібрав, упорядкував і пояснив Др. Іван Франко» (Л., 2006), «Кращі прислівʼя та приказки українського народу» О. Попової (Д., 2008), «Українські народні прислівʼя та приказки Степового Побуж­жя» Л. Якимської (М., 2009), «Практичний російсько-український словник приказок» М. Йогансена, Г. Млодзинського (К., 2009), «Українські прислівʼя і приказки» Т. Панасенка (Х., 2012), «Тематичний словник популярних українських прислівʼїв та приказок з коментарями» В. Северинюка (Т., 2014). Пере­лік збірок прислівʼїв з усього світу опубліковано як «International Bibliography of Paremiography» «Між­народна бібліо­графія пареміо­графії», Берлінґтон, 2011) за редакцією В. Мідера.

Літ.: Потебня А. А. Из лекций по теории словесности. Басня. Пословица. Поговорка. X., 1894; Скрипник Л. Г. Фразеологія української мови. К., 1973; Пазяк М. М. Українські прислівʼя та приказки: про­блеми пареміології та пареміо­графії. К., 1984; Ужченко В. Д., Ужченко Д. В. Фразеологія сучасної української мови: Посіб. Лг., 2005; Лановик М. Б., Лановик З. Б. Українська усна народна творчість: Навч. посіб. К., 2006; Колоїз Ж. В., Малюга Н. М., Шарманова Н. М. Українська пареміологія: Навч. посіб. Кривий Ріг, 2014.

Л. В. Кравець

Завантажити статтю