Пареміологія

Визначення і загальна характеристика

ПАРЕМІОЛО́ГІЯ  — роз­діл фразеології та фольклористики, присвячений мовному і структурному ви­вчен­ню паремій — прислівʼїв і приказок, загадок, примовок, чистомовок, небилиць, казкових формул тощо. Науковому ви­вчен­ню паремій пере­дували фіксація та укла­да­н­ня рукописних збірників влучних висловів у Давньому Єгипті, Ас­сирії, Вавилоні. Персії, Китаї, Індії та Давній Греції (Аристотель). На східнословʼянських теренах тематично згруповані вислови про правила християнської віри та морального життя містить «Стословець патріарха Ген­надія» із «Ізборника Святослава» (1076), яким користувалися у своїй творчості Володимир Мономах і Данило Заточник. Популярним упродовж 12—17 ст. був пере­кладений із грецької мови на території Київської або Галицької землі збірник висловів і коротких історичних анекдотів «Пъчела». Після деякого спаду в часи Середньовіч­чя зацікавленість пареміями з новою силою проявилася в добу Від­родже­н­ня, чому сприяв доробок Еразма Рот­тердамського «Collecteana Adagiorum» (уперше ви­даний 1500). Завдяки цій праці, яку неодноразово пере­видавали з доповне­н­нями й коментарями автора, латинські прислівʼя набули значного пошире­н­ня в європейській культурі. Важливу роль у становлен­ні П. ві­ді­грав збірник «Refranes o proverbios en romance» («Романтичні приказки і прислівʼя», 1555) Е. Нуньєса, що містив паремії з багатьох мов. Праця істотно вплинула на діяльність пізніших пареміологів, таких як Х. де Мал Лара, Ґ. Мьорʼє, С. Уден, Ґ. Кор­реас, Л. Пальмірено та ін.

На українських теренах на­прикінці 17 — на початку 18 ст. зʼявилася рукописна збірка паремій «Приповісті посполиті» Климентія Зиновієва, що містила пів­тори тисячі прислівʼїв, приказок, народних сентенцій, роз­ташованих за абеткою. Доробок, який І. Франко на­звав найкращим на­дба­н­ням українського письменства, залишався малові­домим для дослідників близько пів­тора столі­т­тя. Широкій громадськості повернув його у 1850-і рр. письмен­ник і етно­граф О. Шишацький-Ілліч. Збірка Климентія Зиновієва дає цін­ний матеріал для ви­вче­н­ня історії української мови загалом та історії української П. зокрема. У 19 ст. зацікавленість дослідників у збиран­ні прислівʼїв і приказок різних народів сут­тєво зро­стає. Вагомими для цього часу є збірники фінських прислівʼїв Е. Льон­нрота (1842), прислівʼїв народів йоруба С.-А. Кроутера (1852), на їдиш (1888; 1890) та польською мовою С. Адальберґа (1889—94). У славістиці знаковою працею став словник «Mudrosloví národu slovanského ve příslovích» Ф.-Л. Челаковського (1852), в якому зі­брано паремії всіх словʼянських народів.

Становле­н­ня української П. повʼязане з працею «Грам­матика малорос­сійскаго нарѣчія» О. Па­вловського (1818), що містить реєстр прислівʼїв і приказок у главі «Краткій малорос­сійскій словарь». Трактува­н­ня або від­повід­ники з російської мови, по­дані до багатьох наведених українських паремій, під­креслюють самобутність української мови, а виявлена автором синонімія паремійних одиниць — її багатство. Знаковими в історії української П. є «Малоросійські прислівʼя та приказки» B. Смирницького (1834), «Словник української мови» П. Білецького-Носенка (1838—43), що вміщує паремії як ілюстративний матеріал, «Галицькі приповід­ки и загадки» Г. Ількевича (1841), «Ужинок рідного поля» М. Гатцука (1857), «Малорос­сійскія пословицы, поговорки и загадки и галицкія приповѣдки» М. Закревського (1861), «Сборникъ малорос­сійскихъ пословицъ и поговорокъ» О. Шишацького-Іл­ліча (1857) та ін. Важливий для української П. також збірник «Українська усна словесність: Загальний огляд і вибір творів» Ф. Колес­си (1938). Зі­брані й упорядковані автором приповід­ки і загадки від­бивають фонетичні та граматичні риси пів­ден­но-західного діалекту, характеризують мовле­н­ня галичан.

До віхових праць української П. належить доробок «Українські приказки, прислівʼя і таке інше. Збірники О. В. Марковича і других», укладений М. Номисом (1864). Ви­да­н­ня складається з 2-х частин: перша містить власне паремійний матеріал (20 роз­ділів), а друга — загадки; має близько 15 000 записів. До його під­готовки долучилося широке коло українських культурних діячів. Серед зареєстрованих одиниць не тільки власне паремії, а й афоризми, що зумовлено специфікою роботи над збірником. Матеріал роз­міщено за тематичним принципом, кожна паремія пронумерована та паспортизована (скорочена назва території, де зареєстрована паремія; джерело або прі­звище особи, яка зафіксувала вислів), ключове слово виділене графічно, наведено також варіанти. До окремих одиниць, насамперед тих, що містять власні назви, по­дано історичні довід­ки. Ви­да­н­ня М. Номиса сприяло зро­стан­ню зацікавленості українськими пареміями та появі книг «Прислівʼя та приказки Галицької і Угорської Русі» В. Вислоцького (1869), «Нова збірка народних малоруських приказок, прислівʼїв, помовок» М. Комарова (1890), колекції паремій в «Етно­графічних матеріалах» Б. Грінченка, добірки прислівʼїв І. Манжури.

Новий етап у становлен­ні української П. повʼязаний зі збірником «Галицько-руські народні приповід­ки» І. Франка (1901—10), що узагальнив попередні напрацюва­н­ня і водночас став новим явищем у цій сфері, започаткувавши активне роз­робле­н­ня словників паремій. Це зразок першого тлумачного словника паремійних одиниць, що охопив понад 30 000 народних висловів. Опрацюва­н­ня та впорядкува­н­ня фактичного матеріалу від­бувалися за чітко ви­значеними принципами. Тематика паремій по­дана за абеткою, паремії у межах тем також роз­міщені за абеткою. Новим кроком у роз­витку української П. стало поясне­н­ня кожної зареєстрованої одиниці та її варіантів. Важливо, що автор не обмежився трактува­н­ням значе­н­ня або описом ситуації, в якій може вживатися вислів, а й подав від­повід­ники з інших мов та роз­крив генетичну основу, якою, на його думку, є народні звичаї, вірува­н­ня, ві­домості етнологічного та мовного характеру. Фундаментальний доробок завершує загальний покажчик. У 20 ст. опубліковані «Практичний російсько-український словник приказок» М. Йогансена, Г. Млодзинського (1929), «Українська народна приказка» (1936), «Українські народні прислівʼя та приказки» (1955; 1961), «Українські народні прислівʼя та приказки. Дожовтневий період» (1963). У 1970—90-і рр. ви­йшли друком не лише ви­да­н­ня пере­роблених і доповнених збірників українських прислівʼїв і приказок — «Народ скаже — як завʼяже (українські народні прислівʼя, приказки, загадки)» (1971), «Українські прислівʼя та приказки» (1976; 1983), «Закувала зозуленька. Антологія української народної творчості: Пісні, прислівʼя, загадки, скоромовки» (1989), «Прислівʼя та приказки: Природа. Господарська діяльність людини», «Прислівʼя та приказки: Людина. Родин­не життя. Риси характеру» (обидва — 1990), «Прислівʼя та приказки: Взаємини між людьми» (1991), а й пере­кладені з інших словʼянських і несловʼянських мов, зокрема польської (1970), російської (1974), чеської і словацької, грузинської, угорської (усі — 1975), казахської (1976), таджицької (1977), корейської (1978), іспанської, англійської, французької (усі — 1980), арабської (1981), португальської (1982), гінді (1983), ново­грецької (1985), італійської (1987), серболужицької (1988), баскської, японської (обидва — 1989), івриту та їдишу («Єврейські прислівʼя та приказки», 1990) тощо. Реєстри різних за походже­н­ням паремій сприяли появі нових пареміо­графічних праць нового типу (і не тільки пере­кладного).

Теоретичні засади української П. закладені в працях О. Потебні, який започаткував лінгвістичне ви­вче­н­ня паремій, простежуючи способи пере­творе­н­ня складного поетичного твору (байки) в прислівʼя, а також процес виникне­н­ня прислівʼя як поетичного твору із спо­стережень за жи­т­тям, М. Сумцова («Досвід історичного ви­вче­н­ня малоросійських прислівʼїв», 1896). Лінгвістичний аналіз паремій мав продовже­н­ня у працях Л. Скрипник, В. Ужченка, В. Калашника, В. Жайворонка, Ю. Прадіда, О. Селіванової, С. Єрмоленка, І. Голубовської, Ж. Колоїз та ін. Пред­ставники різних фразеологічних шкіл трактують паремії як стійкі фрази за­мкненого типу або фразеологічні одиниці предикативного характеру. З-поміж фольклористів над пита­н­нями П. працювали М. Пазяк («Українські прислівʼя та приказки: Про­блеми пареміології та пареміо­графії», 1984), О. Лабащук («Українська примовка: особливості побутува­н­ня та функціонува­н­ня», 2001), І. Пасічнюк («Поетика українських народних прикмет», 2002), С. Пилипчук («Галицько-руські народні приповід­ки» Івана Франка, пареміологічний та пареміо­графічний аспекти, поетика текс­тів», 2005) та ін. В україністиці актуальними є про­блеми ви­значе­н­ня статусу прислівʼїв і приказок, виявле­н­ня їхніх диференційних ознак, зʼясува­н­ня функційного потенціалу, лексичних, синтаксичних, стилістичних та соціолінгвістичних параметрів, аналізу лінгвокогнітивних і етнокультурних особливостей тощо. Специфіка пареміологічних досліджень перед­бачає зна­н­ня не лише національної культури, фольклору, історії, мови, а й обі­знаність у галузі інших культур, оскільки паремії легко поширюються в між­народній комунікації.

Літ.: див. у стат­ті Прислівʼя і приказки.

Л. В. Кравець

Завантажити статтю