Цапенко Михайло Павлович

ЦАПЕ́НКО Михайло Павлович (10. 05. 1907, х. Цапенки поблизу с. Біляки Хорольського пов. Полтавської губ., нині Кременчуцького р-ну Полтавської обл. — 11. 01. 1977, Москва) — архітектор, мистецтвознавець. Брат І. Цапенка. Доктор мистецтвознавства (1962). Учасник 2-ї світової війни. Державні та бойові нагороди СРСР. Закінчив Московський архітектурний інститут (1935). Працював архітектором у Нальчику (РФ, 1935–37), ученим секретарем Інституту містобудування Академії архітектури СРСР (1938, 1951–52). У 1938–42 — директор науково-дослідного Музею архітектури Академії архітектури СРСР. Підтримував дружні стосунки з науковим консультантом музею І. Грабарем. 1941 — член урядової комісії з евакуації з Москви культурних цінностей. 1942 мобілізований на фронт. Восени 1944 відкликаний з фронту, призначений начальником Інспекції охорони пам’яток архітектури Комітету у справах архітектури при РМ СРСР. Організував роботу з відбудови та реставрації пам’яток архітектури РФ, Білорусі, України, пошкоджених і зруйнованих під час війни, зокрема у Києві, Чернігові, Полтаві, Харкові. Реставрував Музей-садибу Л. Толстого «Ясна Поляна». 1952 у Москві опублікував книгу «О реалистических основах советской архитектуры», де за канонами марксистсько-ленінської естетики висвітлені етапи розвитку архітектури СРСР до- та повоєнного періодів. До взірцевих творів радянської архітектури відносив будівлі Держпрому у Харкові, РМ і ВР УРСР у Києві. Восени 1952, на запрошення президента Академії архітектури УРСР В. Заболотного, Ц. переїхав до Києва. У 1952–57 — директор НДІ теорії та історії архітектури (НДІТІА) Академії архітектури УРСР, головний редактор журналу «Строительство и архитектура», старший викладач кафедри філософії Київського університету. Ініціював опрацювання і видання багатьох праць з історії архітектури і мистецтва України (зокрема «Історії українського мистецтва» в 6-ти томах, 1966–70), створення в системі Академії архітектури УРСР Музею архітектури та будівельних матеріалів, науково-дослідної лабораторії з реставрації мозаїк, фресок, живопису, іконопису, творів ужиткового мистецтва. Науковці НДІТІА склали перший «Список пам’ятників архітектури Української РСР» (1956). У 1959 Ц. переїхав до Москви, де очолив сектор «Свод памятников истории и культуры народов СССР» Інституту історії мистецтв Міністерства культури СРСР. Періодично приїжджав до Києва, спілкувався з українськими колегами, у московській пресі публікував статті про пам’ятки України, наголошував на потребі реставрації Успенського собору Києво-Печерської лаври. Від 1970 — на пенсії.

Завантажити статтю