Приватизація

Визначення і загальна характеристика

ПРИВАТИЗА́ЦІЯ — процес пере­дачі обʼєктів державної та інших форм публічної власності у приватну власність фізичних або юридичних осіб. П. є одним із головних напрямів пере­ходу від командної до ринкової економіки в пост­комуністичних країнах. В Україні П. була започаткована після затвердже­н­ня ВР України Концепції роз­державле­н­ня і приватизації під­приємств, землі та житлового фонду в жовтні 1991. Для від­чуже­н­ня обʼєктів загальнодержавної власності створено центральний орган виконавчої влади — Фонд державного майна України. Згідно з положе­н­ням, затвердженим ВР України у липні 1992, він мав роз­робляти політичний курс на П. державного майна, ви­ступати його орендодавцем і виконувати інші функції управлі­н­ня державною власністю. Обовʼязком Фонду державного майна України ставали: роз­робле­н­ня проєктів державних про­грам П., по­да­н­ня їх на затвердже­н­ня КМ України, здійсне­н­ня контролю за викона­н­ням затверджених про­грам, залуче­н­ня іноземних інвесторів до процесу П., участь в укладен­ні між­державних угод із питань власності та викори­ста­н­ня державного майна тощо. Від­повід­но до Указу Президента України «Про регіональні від­діле­н­ня Фонду державного майна України» від 13 грудня 1993 була створена мережа регіональних від­ділень та пред­ставництв, покликана разом із центральним апаратом організовувати і проводити П. державної власності, стежити за викори­ста­н­ням орендодавцями майна державних під­приємств та організацій, сприяти процесові демонополізації економіки і створен­ню умов для конкуренції виробників. П. майна, що пере­бувало у комунальній власності, здійснювали органи, утворювані місцевими радами. Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду» (1992) почав регулювати порядок пере­дачі державного житлового фонду в приватну власність громадян. Земельний кодекс України в редакції від 13 березня 1992 задекларував можливість пере­ходу земель із публічної власності (держави та органів місцевого самоврядува­н­ня) у приватну власність фізичних та юридичних осіб. Від­чуже­н­ня орендованого майна започатковано декретом КМ України «Про приватизацію цілісних майнових комплексів державних під­приємств та їхніх структурних під­роз­ділів, зданих в оренду» від 20 травня 1993. За­значені акти створювали первин­ну законодавчу основу для П. 4 березня 1992 Президент України Л. Кравчук під­писав під­готовлений ВР України базовий Закон «Про приватизацію державного майна», що діє й донині зі змінами, внесеними на­ступними законами. Однак у законодавстві залишаються прогалини, які уможливлюють, користуючись під­тримуваними у судах корупційними схемами, здійснювати рейдерські атаки на чуже майно. Перші під­приємства були приватизовані ще 1991, але початком процесу П. слід вважати 1992, коли парламент затвердив річну про­граму в обсязі 22 тис. під­приємств. Однак ліві партії спромоглися накласти мораторій на П. державних під­приємств аж до за­провадже­н­ня національної грошової одиниці. У результаті 1992 були приватизовані пере­важно орендні під­приємства, що пере­йшли у власність трудових колективів на під­ставі укладених раніше договорів оренди з викупом. Усього 1992—93 приватизовано 3599 під­приємств (1976 комунальних, 1623 державної власності). 1994 П. при­скорилася, але не­значною мірою і головним чином за рахунок дрібних комунальних під­приємств. Усього було приватизовано 8348 під­приємств. Однак на той час більше половини державних під­приємств уже знаходилися в оренді трудових колективів із правом подальшого викупу. Т. зв. колективну власність використовували як прикри­т­тя для дій керівників під­приємств, які формально не були власниками, але контролювали фінансові потоки. Такі керівники нерідко проходили у парламент або знаходили лобістів у депутатському корпусі, щоб за рахунок державного бюджету домагатися дотацій, субсидій і дешевих кредитів для своїх під­приємств. Право подальшого викупу фактично пере­творювалося на ефективну пере­пону для П. на конкурентних засадах із виплатою в державний бюджет сум, що від­повід­али б реальній вартості під­приємства. Коли зʼявлялася можливість для П. орендних під­приємств, фактичні господарі нерідко доводили їх до банкрутства, скуповували самі або через посередників знецінені акції та ставали реальними власниками. Такі або подібні їм схеми тіньової П. використовували над­звичайно широко. 1997 П. через оренду з викупом була припинена, однак на той час практично все, що можна приватизувати таким способом, було вже при­власнене.

У жовтні 1994 новообраний Президент України Л. Кучма звернувся до парламенту з посла­н­ням «Про основні засади економічної та соціальної політики», в якому значну увагу приділено П. державного і комунального майна. У послан­ні вперше сформульовано стратегію широкої П., що мала покласти край стихійному роз­базарюван­ню національного на­дба­н­ня. Зокрема, проголошено, що радикальні зміни у від­носинах власності здійснюватимуть на основі посиле­н­ня, а не послабле­н­ня регулюючої ролі держави. Президент зобовʼязувався кон­ституційно закріпити свободу під­приємництва, встановити межі його правового регулюва­н­ня, не допускати прийня­т­тя органами державної влади та управлі­н­ня актів, які б встановлювали привіле­йоване становище державних органів і під­приємств щодо приватного під­приємства, а також організувати боротьбу з корупцією, організованою злочин­ністю, рекетом. У цьому послан­ні об­ґрунтовано доцільність утворе­н­ня фінансово-промислових груп, що мали складатися із під­приємств, повʼязаних між собою єдиним технологічним циклом, а також cпівпрацюючих із ними банків. Фінансово-промислові групи роз­глядали як важіль структурної пере­будови економіки і залуче­н­ня інвестицій із внутрішніх і зовнішніх фінансових ринків. Однак ВР України провалила законо­проєкт і тим самим пере­крила шляхи для реалізації про­зорої схеми П. великої промисловості. Замість фінансово-промислових груп почали створювати нерегульовані законом монополістичні обʼ­єд­на­н­ня. Використовуючи звʼязки із пред­ставниками виконавчої і законодавчої влади, новоявлені олігархи забезпечували собі над­прибутки, а державі завдавали величезних збитків. Як правило, лівим партіям вдавалося паралізувати законодавчу роботу парламенту, спрямовану на створе­н­ня правової бази приватного під­приємництва. Прибічникам ринкових реформ довелося подолати найбільший опір з їхнього боку під час прийня­т­тя Кон­ституції України 1996. Пропозиції комуністів і про­гресивних соціалістів зводилися до вилуче­н­ня з проєкту Кон­ституції стат­ті 41, що проголошувала недоторкан­ним право приватної власності. У кінцевому під­сумку ста­т­тя набула такого ви­гляду: «Ніхто не може бути протиправно по­збавлений права власності. Право приватної власності є непорушним». Остаточна редакція виявилася менш ви­значеною за формою порівняно з тією, що містилася в президентському проєкті Кон­ституції, але суть цієї норми лівим фракціям парламенту не вдалося спотворити. Стратегія широкої П. перед­бачала залуче­н­ня у цей процес всіх громадян країни. 1995 Фонд державного майна України виготовив до 50-ти млн майнових приватизаційних сертифікатів і створив мережу з понад 1 тис. приватизаційних аукціонів із метою без­коштовного роз­поділу сертифікатів між громадянами. У пресі роз­горнуто мас­штабну просвітницьку кампанію, в ході якої громадянам роз­ʼяснювали суть і механізми сертифікатної (ваучерної) П. Однак су­спільство, яке ще не ви­йшло з лабет радянської дійсності, не зро­зуміло такої ініціативи уряду. За даними моніторингу, проведеного Ін­ститутом соціології НАНУ (Київ), 38,4 % респондентів у 1994 по­ставилися до П. негативно, а 34,2 % не знали, що від­повісти. Роз­поділ сертифікатів мав завершитися у червні 1996, але кампанію довелося подовжити на пів­року. До початку 1997 ви­дано бл. 80 % приватизаційних сертифікатів. 5,3 млн громадян так і не звернулися по них, а 2,5 млн їх не викори­стали. Керівники під­приємств, що під­лягали сертифікатній П., почали скуповувати ваучери за без­цінь, щоб пере­творитися на легальних власників. Формально в Україні зʼявилося 19 млн акціонерів, але реально майже ніхто з них не отримав до­ступу до власності, приватизованої за допомогою їхніх сертифікатів. Право власності на акції здебільшого не оформляли документально внаслідок правової неосвіченості акціонерів. Статутні документи і навіть імена власників акціонованих у такий спосіб під­приємств не роз­голошували. Дрібні акціонери (міноритарії) при всьому бажан­ні вплинути на процес П. не могли нічого зробити, тому що їхні права не забезпечувалися законодавчим шляхом. Ті, хто контролював процес, по­збавляли їх диві­дендів, знецінювали акції шляхом додаткового випуску фіктивного акціонерного капіталу, організовували фіктивні банкрутства і, врешті решт, домагалися реального права власності на під­приємства. 1992—2002 державний бюджет отримав від П. 5410 млн гривень, тобто 1,1 млрд дол. США. М. Азаров, перший віце-премʼєр-міністр в уряді В. Януковича, озвучив 2003 цю цифру, су­проводжуючи її таким коментарем: «Виявляється, половину економіки країни оцінили в один мільярд доларів США. Це вже говорить про те, що приватизація здійснювалася за схемами, далекими від тих, за якими мала здійснюватися за законом. Ми не змогли зробити її інструментом роз­витку економіки». Після припине­н­ня П. через оренду з викупом Фонд державного майна України почав ви­ставляти на конкурсну П. великі заводи і фабрики, обласні енергетичні компанії, транс­порт­ні під­приємства. В Україні вже зʼявилися покупці, здатні при­дбати їх, пере­раховуючи у бюджет мільярдні суми. Від­рахува­н­ня від П. у бюджет справді зросли, але не в очікуваних роз­мірах. Тісно повʼязані із владними структурами олігархи намагалися не допускати вільної конкуренції, П. великих під­приємств здійснювалася на некомерційних конкурсах із великими втратами для бюджету. Всесвітнього роз­голосу набули П. Нікопольського заводу феро­сплавів 2003 і Криворіж­сталі 2004. Контрольний пакет акцій Нікопольського заводу феро­сплавів при­дбав зять Президента України В. Пінчук за 405,5 млн грн, хоча фінансова група «Приват» пропонувала більше 1 млрд грн (реальна вартість цього унікального під­приємства багатократно пере­вищувала й цю суму). 93 % акцій Криворіж­сталі при­дбали під­контрольні Р. Ахметову і В. Пінчуку структури за 802 млн дол. США. Коли змінилася влада, завод повернули у державну власність, а потім продали на від­критому конкурсі за 4792 млн дол. США. Загалом у 1992—2004 було приватизовано 96,5 тис. обʼєктів, з них державної власності — 71,4 тис. За галузями: промисловість — 8564, будівництво — 3750, оптова і роз­дрібна торгівля, ремонтно-транс­порт­ні та торговельні послуги — 38 371, готелі та ресторани — 7085, транс­порт і комунікації — 1997, фінансовий сектор — 363.

Із приходом до влади адміністрації В. Ющенка спосіб П. державних обʼєктів практично не змінився. 2005 здійснено показовий продаж 4-х під­приємств (зокрема Криворіж­сталі) на від­критому конкурсі, але стільки ж продали на закритих конкурсах. 2006 на від­критому конкурсі було про­дано 1 під­приємство, на закритих — 8. Станом на 2010 більша частина основних промислово-виробничих фондів належала державі (32 % — у комунальній, 21 % — у державній власності), однак частка приватних під­приємств у валовому внутрішньому продукті пере­важала (47 % за основними фондами). Досвід інших пост­комуністичних країн свідчить, що оцінювати П. тільки під кутом зору прибутків бюджету неможливо. У цих країнах прибуткові під­приємства пере­ходили у приватну власність, за­звичай, на від­критих конкурсах, але інвестори нерідко одержували не­прибуткові заводи і фабрики у власність за символічний 1 дол. США. Головним зав­да­н­ням П. є налагодже­н­ня ефективної роботи під­приємств, перед­усім шляхом інвестува­н­ня коштів на їхнє технічне пере­оснаще­н­ня. Це гарантує стабільні від­рахува­н­ня коштів у бюджет, сприяє насичен­ню внутрішнього ринку продукцією і роз­виткові екс­порту, забезпечує людей роботою.

Літ.: A. Wilson, I. Burakovsky. The Ukrainian Economy under Kuchma. 1996; Правові аспекти приватизації в Україні. Т. 1—2. К., 1996; Contemporary Ukraine: Dynamics Post-Soviet Transformation. 1998; Ущаповський В. Ф. Правові основи приватизації в Україні та її захист від злочин­них посягань. К., 1999; H. Van Zon. The Political Economy of Independent Ukraine. 2000; Кульчицький С. Закономірності державотворчого процесу у незалежній Україні. К., 2001; Українська приватизація в спогадах та роз­думах. К., 2001; Аслунд А. Роз­будова капіталізму: Економічні пере­творе­н­ня в країнах колишнього Радянського Союзу / Пер. з англ. К., 2003; Кучма Л. Своїм шляхом: Роз­думи про економічні реформи в Україні. К., 2004; Паніна Н. Українське су­спільство 1994—2005: Соціологічний моніторинг. К., 2005; Воронов І. О. Демократичний транзит: Політико-владні транс­формації. Кн. 1—2. К., 2006; Дубровський В. та ін. Умови заверше­н­ня приватизації в Україні: Аналітичний звіт та рекомендації для Державної про­грами приватизації. К., 2007; Касьянов Г. Україна 1991—2007: Нариси новітньої історії. К., 2007; Змага­н­ня за інвестора: Так Олександр Рябченко ро­зуміє сенс процесу приватизації // День. 2010, 9 квіт.

С. В. Кульчицький

Завантажити статтю