Рудницька Мілена Іванівна

РУДНИ́ЦЬКА Мілена Іванівна (15. 07. 1892, м. Зборів, нині Тернопільського р-ну Тернопільської обл. — 29. 03. 1976, м. Мюнхен, Німеч­чина, 1993 пере­похована у Львові) — громадсько-політична діячка. Сестра І. Кедрина-Рудницького, Михайла та Антона Рудницьких, дружина П. Лисяка, мати I. Лисяка-Рудницького. Освiту здобула у класичній гiмназiї у Львовi (1910), Львiвському університеті (учитель фiлософiї та математики) і Ві­денському університеті, де під­готувала дисертацiю «Математичнi основи естетики Ренесансу». 1921—28 викладала в учительськiй семiнарiї та на вищих педагогiчних курсах у Львовi. Від 1919 брала активну участь в українському жіночому русі, уві­йшла до його проводу, очолювала низку жiночих обʼ­єд­нань: Центральну управу Союзу українок (1928—39), Український жіночий кон­грес (1934), Всесвітній союз українок (1937—39), політичну жіночу організацію «Дружина княгині Ольги» (1938—39). Пред­ставляла український жіночий рух на між­народних кон­гресах у Відні (1921), Дубліні (1926), Празі (1929), Берліні (1929), Марселі (Франція, 1933). У 1935—39 — редактор часопису «Жінка». Належала до інтелектуальної течії українського фемінізму, об­ґрунтовувала необхідність емансипації українок для роз­шире­н­ня їхньої участі у пред­ставницьких органах влади, а також взаємозвʼязок українського жіночого та національно-визвольного рухів. Спів­засновниця і член ЦК (1927—35) Українського національно-демократичного обʼ­єд­на­н­ня (УНДО). 1928—35 — посол (депутат) від УНДО у польському сеймі, де від­стоювала українські національні інтереси, працюючи у комiсiях освiти і закордон­них справ, та у ви­ступах проти політики пацифікації українців й упослідже­н­ня української освіти, культури, Церкви. Активно захищала інтереси української нації на між­народних форумах, зокрема Ліги Націй (Женева, 1931) та Між­парламентської унії (Берлін, 1928; Женева, 1932). Член Української парламентської ре­презентації та делегації на конференції пред­ставників комітетів допомоги голодуючим (Ві­день, 1933). За­ступниця голови і від­повід­альна за між­народний напрям роботи Українського громадського комітету порятунку України у Львові (1933), зав­да­н­ням якого було інформувати між­народні спільноти про голодомор в УСРР та органiзовувати допомогу (такі комітети створено у Румунії, Чехо-Словач­чині, Польщі, Франції, Бельгії, США, Канаді). Домоглася винесе­н­ня пита­н­ня допомоги голодуючим в УСРР на роз­гляд Лiги Нацiй 29 вересня 1933, однак більшість країн-учасниць проголосувала проти. Від 1939 жила і працювала в Європі та США: у Кракові (1939—40), Берліні (1940—43), Празі (1943—45), Женеві (1946—50), Нью-Йорку (1950—58), Римі (1958—59), Мюнхені (1959—76). Після 2-ї світової війни намагалася від­родити український жіночий рух, створила нову Спілку українок, а також Український допомоговий комітет у Женеві (1946—50), пред­ставляла Українську національну раду у Швейцарії (1948—50). Працювала у газеті «Свобода» (Нью-Йорк, 1950—58) та на радіо «Свобода» (Мюнхен, 1956—60). Авторка багатьох історичних і публіцистичних праць на теми освіти, вихова­н­ня, політики, культури, українського жіночого руху, зокрема «Українська дійсність і зав­да­н­ня жінки» (Л., 1934), «Західня Україна під большевиками» (Нью-Йорк, 1958), «Дон Боско: Людина, педагог, святий» (Рим, 1963), «Невидимі стигмати» (Рим; Мюнхен; Філадельфія, 1971). У 2019 її імʼям на­звано вулицю у Києві.

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю