Яричевський Сильвестр Гнатович

ЯРИЧЕ́ВСЬКИЙ Сильвестр Гнатович (псевдоніми: Шальвір, С. Яр; 16. 01. 1871, м. Рогатин, нині Івано-Франківського р-ну Івано-Франківської обл. — 30. 03. 1918, м. Серет, нині Сучавського пов., Румунія) — письмен­ник, пере­кладач, педагог, громадсько-культурний діяч. Після закінче­н­ня початкової школи вступив до української гімназії у Львові, однак через матеріальні не­статки мусив пере­їхати ближче до родичів і того ж 1884 вступив до польської гімназії в Бережанах (нині Тернопільської обл.). На­вчався на філософських факультетах Львівського (від 1892) і Ві­денського (1896—1902) університетів, спів­працював від 1897 із чернівецькою газетою «Буковина», яку редагував О. Маковей. Організатор першого на Буковині патріотичного товариства «Січ» (м. Кіцмань, нині Чернівецького р-ну Чернівецької обл., 1902). Учителював у гімназіях Пере­мишля (нині Польща, 1901—02), Коломиї (нині Івано-Франківської обл., 1902—03), де викладав українську, німецьку, польську, латинську мови. 1903—04 був журналістом у Чернівцях, 1904—06 — викладач гімназії в Кіцмані. 1906—09 через пере­слідува­н­ня був без­робітним. 1909 пере­їхав до Серета: викладав у гімназії, був директором української чоловічої бурси, бургомі­стром. Помер від зараже­н­ня крові. Писати почав з 3-го класу, перший вірш опублікував 1892. Автор драматичної алегорії «Небесні спів­ці» (Пере­мишль, 1902), збірок поем у прозі «Серце мовить» (Коломия, 1903), новел «На хвилях життя» (1903) та «Між терням і цвітом» (1905), поезій «Пестрі звуки» (1904), драматичної поеми «Горемир» (1906), драми «Січ іде», збірки балад «Ангел убійник» (обидві — 1908; усі — Чернівці), а також більше 10-ти пʼєс, драматичних композицій, більшість з яких не опубліковані, а професійну сцену побачила лише одна — трагікомедія «Лови на ловців» у Чернівецькому музично-драматичному театрі імені О. Кобилянської (1996, режисер-по­становник В. Селезінка). Популяризував українську літературу німецькою мовою, зокрема творчість Т. Шевченка. 1914 видав науково-популярну брошуру про нього — «Поет любові і протесту» (як доповідь, виголошену 25 березня 1914 у Сереті з нагоди 100-річного ювілею Т. Шевченка). Вона містить короткий біо­графічний нарис про поета, основну характеристику його поетичної спадщини. Наголошував, що Т. Шевченко — поет протесту проти соціального й національного гнобле­н­ня, проти су­спільного ладу зла і не­справедливості (під цим кутом зору роз­глядав поеми «Наймичка», «Тополя», «Пророк», «Кавказ», «І мертвим, і живим»). Для ілюстрації думок навів фрагменти з німецьких пере­кладів Ю. Вірґінії та уривок із «Тополі» в інтер­претації С. Шпойнаровського.

Завантажити статтю