Побігущий Євген Павлович

ПОБІГУ́ЩИЙ Євген Павлович (Побігущий-Рен; псевдоніми: Євген Беркут, Лісовий, Грім, Старий, Рен; 15. 11. 1901, с. Постолівка, нині Чортківського р-ну Тернопільської обл. — 28. 05. 1995, м. Гаар поблизу Мюнхена, Німеччина) — військовик, політичний діяч. Навчався у Коломийській гімназії (нині Івано-Франківська обл., 1913–18, 1920–21). З проголошенням ЗУНР вступив добровольцем до лав УГА. Був учасником польсько-української і радянсько-української воєн (1918–20): боїв поблизу м. Рава-Руська (нині Львівського р-ну Львівської обл.), Чортківської офензиви, походу УГА і Армії УНР на Київ і Одесу. Потрапив у «чотирикутник смерті», перехворів на тиф у Вінниці, перебував у Збірній станиці УГА в Одесі (1920). Навчався на філософському факультеті Українського таємного університету (Львів, 1922), у греко-католицькому ліцеї у м. Станіслав (нині Івано-Франківськ, 1923–25). Член УВО (1921), ОУН(б) (1929). Організовував українське національно-культурне життя в селах Коломийщині (драмгуртки, могили борцям за волю України), за що зазнав переслідувань з боку польської поліції (1923–25). Навчався у старшинській школі підхорунжих польської армії в поселенні Рембертув (нині у складі Варшави), служив у 57-му піхотному полку в м. Познань (Польща, від 1928), де одночасно навчався на правничо-економічному факультеті місцевого університету (1936 здобув ступінь магістра). З початком 2-ї світової війни у вересні 1939 командував батальйоном польської армії, потрапив у німецький полон. Після звільнення 1940–41 працював у міському архіві Познані, у лютому 1941 за дорученням ОУН(б) організував вишкіл українських старшин у Берліні, також за дорученням командування вермахту був перекладачем. У травні 1941 у званні майора переведений до Відня і м. Зайберсдорф (Австрія) для участі у формуванні Дружин українських націоналістів (ДУН), учасник їхнього походу в Угорщину й Румунію. Командир куреня «Ролянд» (1941). Підписав Меморандум ДУН до німецької влади, після чого відкликаний із посади і у березні 1942 відправлений до Білорусі для боротьби з радянськими партизанами. Після ліквідації ДУН на початку 1943 ув’язнений німцями у Львові. Зі створенням дивізії «Галичина» провадив вишкіл і був командиром 29-го піхотного полку (1943–44), учасник походів дивізії до Словаччини, Югославії, Австрії (1944–45). Мав звання полковника 1-ї Української дивізії Української національної армії. Учителював у школах і гімназіях в таборах для переміщених осіб (1945–54), був референтом Головної управи Українського Червоного хреста у Німеччині (1951–54). Навчався на факультеті права і суспільно-політичних наук УВУ в Мюнхені (1950–51). Служив суперінтендантом у «Вартівничих сотнях» британської окупаційної армії у Західній Німеччині (1954–58), працював у редакції Антибільшовицького блоку народів (1958–60). За дорученням Проводу Закордонних частин ОУН 1954 став першим видавцем тижневика «Шлях перемоги». Був виховником Спілки української молоді в Бельгії, Франції, Великій Британії, США (1959–80). Водночас від 1969 — секретар і референт Українського християнського руху, один із ініціаторів побудови в Мюнхені греко-католицької кафедри. За харитативну працю для католицької Церкви Папа Іван-Павло II нагородив П. державною відзнакою Ватикану — орденом і титулом Лицаря-Командора святого Папи Сильвестра (1982). Вміщував публікації у виданнях української діаспори: «Авангард», «Крилаті», «Сурмач», «Українська думка», «Шлях перемоги». Автор мемуарів «Різдвяний подарунок 1943. В’язничний спомин з “Лонцького” у Львові» («На чужині», 1946), «Мозаїка моїх споминів» (Мюнхен; 1982, т. 1; Лондон, 1985, т. 2).

Завантажити статтю