Побігущий Євген Павлович

ПОБІГУ́ЩИЙ Євген Па­влович (Побігущий-Рен; псевдоніми: Євген Беркут, Лісовий, Грім, Старий, Рен; 15. 11. 1901, с. Постолівка, нині Чортківського р-ну Тернопільської обл. — 28. 05. 1995, м. Гаар по­близу Мюнхена, Німеч­чина) — військовик, політичний діяч. На­вчався у Коломийській гімназії (нині Івано-Франківська обл., 1913—18, 1920—21). З проголоше­н­ням ЗУНР вступив добровольцем до лав УГА. Був учасником польсько-української і радянсько-української воєн (1918—20): боїв по­близу м. Рава-Руська (нині Львівського р-ну Львівської обл.), Чортківської офензиви, походу УГА і Армії УНР на Київ і Одесу. Потрапив у «чотирикутник смерті», пере­хворів на тиф у Він­ниці, пере­бував у Збірній станиці УГА в Одесі (1920). На­вчався на філософському факультеті Українського таємного університету (Львів, 1922), у греко-католицькому ліцеї у м. Станіслав (нині Івано-Франківськ, 1923—25). Член УВО (1921), ОУН(б) (1929). Організовував українське національно-культурне життя в селах Коломийщині (драмгуртки, могили борцям за волю України), за що за­знав пере­слідувань з боку польської поліції (1923—25). На­вчався у старшинській школі під­хорунжих польської армії в поселен­ні Рембертув (нині у складі Варшави), служив у 57-му піхотному полку в м. По­знань (Польща, від 1928), де одночасно на­вчався на правничо-економічному факультеті місцевого університету (1936 здобув ступінь магістра). З початком 2-ї світової війни у вересні 1939 командував баталь­йоном польської армії, потрапив у німецький полон. Після звільне­н­ня 1940—41 працював у міському архіві По­знані, у лютому 1941 за доруче­н­ням ОУН(б) організував ви­шкіл українських старшин у Берліні, також за доруче­н­ням командува­н­ня вермахту був пере­кладачем. У травні 1941 у зван­ні ма­йора пере­ведений до Відня і м. Зайберсдорф (Австрія) для участі у формуван­ні Дружин українських націоналістів (ДУН), учасник їхнього походу в Угорщину й Румунію. Командир куреня «Ролянд» (1941). Під­писав Меморандум ДУН до німецької влади, після чого від­кликаний із посади і у березні 1942 від­правлений до Білорусі для боротьби з радянськими партизанами. Після ліквідації ДУН на початку 1943 увʼязнений німцями у Львові. Зі створе­н­ням дивізії «Галичина» провадив ви­шкіл і був командиром 29-го піхотного полку (1943—44), учасник походів дивізії до Словач­чини, Югославії, Австрії (1944—45). Мав зва­н­ня полковника 1-ї Української дивізії Української національної армії. Учителював у школах і гімназіях в таборах для пере­міщених осіб (1945—54), був референтом Головної управи Українського Червоного хреста у Німеч­чині (1951—54). На­вчався на факультеті права і су­спільно-політичних наук УВУ в Мюнхені (1950—51). Служив суперінтен­дантом у «Вартівничих сотнях» британської окупаційної армії у Західній Німеч­чині (1954—58), працював у редакції Антибільшовицького блоку народів (1958—60). За доруче­н­ням Проводу Закордон­них частин ОУН 1954 став першим видавцем тижневика «Шлях пере­моги». Був виховником Спілки української молоді в Бельгії, Франції, Великій Британії, США (1959—80). Водночас від 1969 — секретар і референт Українського християнського руху, один із ініціаторів побудови в Мюнхені греко-католицької кафедри. За харитативну працю для католицької Церкви Папа Іван-Павло II нагородив П. державною від­знакою Ватикану — орденом і титулом Лицаря-Командора святого Папи Сильвестра (1982). Вміщував публікації у ви­да­н­нях української діаспори: «Авангард», «Крилаті», «Сурмач», «Українська думка», «Шлях пере­моги». Автор мемуарів «Різдвяний подарунок 1943. Вʼязничний спомин з “Лонцького” у Львові» («На чужині», 1946), «Мозаїка моїх споминів» (Мюнхен; 1982, т. 1; Лондон, 1985, т. 2).