Полтавське товариство Просвіта

ПОЛТА́ВСЬКЕ ТОВАРИ́СТВО «ПРОСВІ́ТА» — громадська організація. Заснована 1906, однак Полтавське губернське присутствіє у справах про товариства і спілки від­мовило їй у реєстрації. Це ріше­н­ня санкціонував Урядуючий Сенат, який вбачав у меті діяльності організації сепаратистські прагне­н­ня. У березні 1917 від­булися організаційні збори «Просвіти», її засновниками стали В. Андрієвський, Г. Коваленко (голова), Г. Маркевич, М. Непийвода, Ф. Наконечний, О. Товкач. У вересні 1917 лише у Полтавському пов. діяло 50 філій. У складі організації функціонували секції: просвітня, видавнича, лекційна, українізації церковного життя. За­ступник голови товариства М. Токаревський на Всеукраїнському національному кон­гресі 1917 обраний членом УЦР від Полтавської губ., В. Андрієвський 1917—18 був губернським комісаром народної освіти на Полтавщині, 1919 керував продовольчим департаментом державного секретаріату харчових справ ЗУНР. Товариство зверталося із клопота­н­ням до Полтавських губернських земських зборів про виділе­н­ня асигнува­н­ня на від­кри­т­тя у місті української гімназії (2 травня 1917), що не­вдовзі роз­почала роботу. На 1-му Всеукраїнському зʼ­їзді «Просвіти» (20—23 вересня 1917) його пред­ставляв Г. Коваленко, на 2-му (3—5 листопада 1918) — Д. Довженко. Станом на 15 серпня 1918 у Полтавській губ. функціонувало 112 зареєстрованих осередків, обʼ­єд­наних у Полтавську губернську спілку «Просвіти». Товариство виділяло кошти на утрима­н­ня історико-філологічного факультету Українського університету в Полтаві (від­критий 1 вересня 1918), завдяки його зуси­л­лями за військової диктатури генерал-лейтенанта А. Денікіна зна­йдено приміще­н­ня для проведе­н­ня занять на факультеті. «Просвіта» брала участь у створен­ні крає­знавчих музеїв у м. Лубни, Хорол (нині Лубенського р-ну), с. Мачухи (нині Полтавського р-ну, усі — Полтавської обл.), в остан­ньому також заснувала селянський народний університет. За радянської влади діячі товариства за­знали ре­пресій, зокрема у червні 1920 органи ВЧК заарештували І. Ліщину-Мартиненка. Припинила діяльність у середині 1920-х рр.