Парсонс Талкотт

ПА́РСОНС Талкотт (13. 12. 1902, м. Колорадо-Спрінґс, шт. Колорадо, США — 08. 05. 1979, м. Мюнхен, Німеч­чина) — американський соціолог, фундатор школи структурного функціоналізму, один із засновників соціальної антропології та теоретичної соціології. Здобув ступінь бакалавра в Емгерстському коледжі (шт. Мас­сачусетс, США, 1924), магістра — в Лондонській школі економіки (1925), доктора філософії — в Гайдельберзькому університеті (Німеч­чина), захистивши дисертацію «Поня­т­тя капіталізму у М. Вебера та В. Зомбарта» (1927). Викладав економіку, соціологію у Гарвардському університеті (1927—73), що став центром теоретичної соціології в США: від 1944 — професор, від 1946 — завідувач від­ділу соціальних від­носин, що поклав початок між­дисциплінарного спів­робітництва в галузі поведінкових наук і став моде­л­лю для подібних під­роз­ділів в інших установах. Президент Американської соціологічної асоціації (від 1949). Теорія П. базується на методологічних засадах волюнтаризму та епістемологічних засадах аналітичного реалізму. У своїй концепції вчений спробував синтезувати теоретичні під­ходи М. Вебера (праці якого він пере­кладав), Е. Дюркга­йма, З. Фройда, Ґ. Зім­меля, В. Парето, А. Маршал­ла. На думку П., реальність, попри те, що є не­осяжною та багатоманітною, організована логічно та раціонально, має системний характер. Тому зав­да­н­ня теорії полягає в тому, щоб побудувати несуперечливі схеми, в які вкладається все накопичене зна­н­ня, та встановити логічні звʼязки між усіма попередніми теоретичними побудовами соціологів. У ран­ній період творчості він прагнув зна­йти ком­проміс між «соціологізмом» Е. Дюркга­йма, який жорстко детермінував людську поведінку впливом зовнішнього соціального середовища, та ро­зуміючою теорією соціальної дії М. Вебера, що описує людську поведінку через від­повід­ність «ідеальним типам». Згідно з позицією «аналітичного реалізму», якого дотримувався П., теорія повин­на роз­робити понят­тєвий апарат, абстрагований від складної та різноманітної емпіричної дійсності. На його думку, насамперед потрібно побудувати систему аналітичних понять, а вже потім пере­ходити до формулюва­н­ня операціональних ви­значень, які від­повід­но організувати в систему теоретичних міркувань. Парсонсівську стратегію побудови соціологічної теорії вперше було викладено у двотомнику «The structure of social action» («Структура соціальної дії», 1937) в якому він ви­значає свою теорію як волюнтаристську теорію дії. Даючи їй таке ви­значе­н­ня, П. під­креслює ту об­ставину, що соціальний порядок не є повністю детермінованим зовнішніми об­ставинами. Волюнтаризм дії означає перед­усім те, що процес прийня­т­тя рішень від­бувається субʼєктивно, водночас під тиском цін­ностей і норм (нормативний аспект), а також умов та ситуації (ситуаційний аспект). Тому дія не може бути ототожнена з поведінкою як такою. Будь-яка дія є, очевидно, поведінкою, проте не будь-яка поведінка є дією. Нормативна орієнтація дії має у теорії П. фундаментальне значе­н­ня — не існує дії, окрім прагне­н­ня від­повід­ати нормам, як не існує дії, окрім зміни місцеперебува­н­ня в просторі. Отже, соціальна дія — це не про реакцію організму на середовище, а взаємозвʼязок особи («актора») і ситуації; це стан напруги між двома порядками — нормативним порядком (який ви­знає індивід) та порядком соціальних об­ставин (що є за­даним для індивідів). На думку П., соціологічна теорія знаходиться у зовнішньому полі ін­ституційних структур; поня­т­тя су­спільства спів­від­носиться не із сукупністю індивідів, а з організованими формами взаємодії між людьми, які під­тримуються соціальною системою, що прагне стійкої рівноваги. Вирішальне значе­н­ня у людській дії мають нормативні чин­ники, аналітично незалежні від особистих мотивів, економічних інтересів у звичному значен­ні, інтересів політичної влади — така основна теза парсонівської соціології. Соціальна система, за теорією П., трикомпонентна і складається з особистісної (системи субʼєктів, що діють, мають певні потреби та орієнтовані на цін­ності й цілі), культурної (із цін­нісним, нормативним та статусно-рольовим змістом, що складається з уявлень, вірувань і символів) та природної (фізичного середовища). У своєму роз­витку вона прагне інтеграції своїх елементів, зміцне­н­ня внутрішнього порядку, під­тримки рівноваги, тобто до самозбереже­н­ня. Загалом, центральним поня­т­тям соціальної структури, за П., є поня­т­тя «рівноваги». Су­спільство в рівновазі — це су­спільство без конфлікту, в якому кожен виконує свою функцію, знає свою роль; повної рівноваги досягти неможливо, але потрібно до цього прагнути. Якщо ж індивіди своїми діями не сприяють самозбережен­ню соціальної системи, система змушує їх змінити поведінку, або ж від­раховує зі свого складу. Соціальну систему П. вважає складовою частиною більш загальної системи дії, що, в свою чергу, складається з трьох складових — системи культури, системи особистості та системи поведінкового організму, що ви­окремлені за характерними для них функціями. А саме, для свого існува­н­ня система дії повин­на задовольняти 4 функціональні вимоги — бути здатною адаптуватися, досягати мети, інтегруватися та зберігати взірець. Крім соціальних систем, як інструментів аналізу процесів диференціації у су­спільстві, П. ви­окремлює низку типових змін­них дії, що становлять собою сукупність дихотомічних понять, що використовуються для аналізу спільного в різних структурах соціальної дії (універсалізм—партикуляризм, досягнуте—за­дане, афективність—афективна нейтральність, специфічність—дифузність, орієнтація на себе—орієнтація на колектив). Важливими для соціальної системи є також «медіа-засоби», що проникають в усі структурні її елементи. Еволюція су­спільства ви­значається зро­ста­н­ням його здатності до адаптації і від­бувається у формі по­глибле­н­ня його диференціації. Отже, теорію П. можна на­звати «точкою від­ліку» роз­витку соціологічної теорії у 20 ст., її все­осяжний синтез узагальнив попередні соціологічні зна­н­ня та по­значив шляхи подальшого роз­витку.

Завантажити статтю