Степовий Яків Степанович

Визначення і загальна характеристика

СТЕПОВИ́Й Яків Степанович (справжнє — Якименко; 08(20). 10. 1883, Харків — 02. 11. 1921, Київ) — композитор, музичний критик, музично-громадський діяч. Походив із родини церковного півчого. 1895 відібраний до Придворної співацької капели у Санкт-Петербурзі, де вже раніше був його старший брат. У капелі співав у хорі, навчався диригуванню, гри на струнних інструментах, фортепіано. Після закінчення 1902 навчання вступив до Санкт-Петербурзької консерваторії, де його вчителями з композиції були М. Римський-Корсаков, А. Лядов, Я. Вітолс. Значно вплинули на світовідчуття С. події російської революції та українського національного руху 1905–07. Листувався з М. Лисенком, надіслав йому свої перші музичні твори. Зблизився з представниками української громади, літературно-артистичних товариств. Від 1906 брав участь в організації Шевченківських літературно-музичних вечорів у Санкт-Петербурзі, Москві. Звертаючись до національної образності, створив вокальні цикли «Барвінки» на тексти Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка та ін. українських поетів (1905–06) та «Пісні настрою» на вірші О. Олеся (1907–08), на які отримав позитивний відгук від М. Лисенка. 1909 закінчив навчання в Санкт-Петербурзькій консерваторії, 1914 отримав диплом. Упродовж 1909–14 подорожував Україною, збирав народні пісні. Був першим композитором, який звернувся до поетичної творчості М. Рильського (вокальний цикл «Три вірші Максима Рильського»: романси «Не грай, не грай!», «Ноктюрн» («Зорі сяють») та «Без хвилювань, без мук з тобою я балакав» (1910–11). У 1911 відвідав на Поділлі у Тиврові (нині Вінницька обл.) К. Стеценка, який напередодні (1910) присвятив С. статтю в газеті «Рада». У грудні 1911 з ініціативи І. Алчевського — керівника музично-драматичного гуртка «Кобзар», відбувся авторський концерт С. в Москві. 1912 у Санкт-Петербурзі його фортепіанний «Прелюд пам’яті Т. Шевченка» прозвучав на літературно-музичному вечорі, присвяченому роковинам поета. Деякі романси С. на сл. Т. Шевченка було в той час заборонено царською цензурою. Відвідування «Бєляєвського гуртка» та гуртка «Вечори сучасної музики», дружба з М. Мясковським та ін. композиторами формували у С. сприйняття сучасних новацій музичного мислення. 1912–14 подорожував до Швейцарії, Франції, Німеччини. Був редактором московської газети «Музыка». 1914 отримав запрошення викладати в Музично-драматичній школі М. Лисенка в Києві, але цьому завадила мобілізація до російської царської армії. Після повернення до Києва 1917 почав викладати музично-теоретичні дисципліни в Консерваторії. Від 1919 — завідувач музичної частини Українського музично-драматичного театру «Музична драма». 1920 за підтримки С. розпочато виступи Державного струнного квартету. Брав участь у проєктах створення державного симфонічного оркестру, Інституту підготовки диригентів. Був активним членом Комітету пам’яті М. Леонтовича. Гастролював Україною з вокальним квартетом, що виконував твори М. Леонтовича, К. Стеценка, його власні обробки українських пісень. На жаль, багатьом творчим планам композитора не судилося здійснитися, після чергової концертної подорожі він захворів на тиф і раптово помер. Творчу спадщину С. складають переважно камерно-вокальні, хорові та фортепіанні твори. Романси і фортепіанні п’єси позначені ліризмом, мелодійною виразністю, щирістю почуттів. Національний характер композиторського стилю С. визначає не лише використання народних мелодій, а й глибинні витоки його індивідуального творчого мислення, пов’язані з фольклорним першоджерелом, у якому відчутне творче переосмислення здобутків М. Лисенка. С. належать значні здобутки в розвитку жанру обробки народної пісні. Як і його сучасники М. Леонтович і К. Стеценко, С. ставив за мету створення на основі текстового і мелодичного матеріалу першоджерела оригінальної мініатюри, підтримуючи таким чином тенденцію розвитку цього жанру в українській музиці початку 20 ст. Зацікавлення українською лірико-побутовою піснею з її яскравою образністю, психологізмом, багатством емоційних відтінків сприяло написанню музичних творів, позначених значною увагою до людської особистості, що збігалося з прогресивними гуманістичними тенденціями в західно-європейському мистецтві початку 20 ст. Яскраво представлена індивідуальність композитора в обробках жартівливих і гумористичних пісень. М. Грінченко відзначав, що «елемент народного гумору митця набуває досить цікавих рис, що їх до нього ніхто не вживав». Романси С. посідають вагоме місце в українській вокальній ліриці. Романсна інтонація набуває у композитора надзвичайної виразності — вона проста, але не тривіальна. С. продовжує традиції М. Лисенка в жанрі ліричної мініатюри в українській музиці. У звичні форми пісень, романсів, елегій, митець вкладає глибокий загальнолюдський зміст, надихаючи його теплотою і своєрідністю власного ліричного обдарування. Використання «романсовості» як загальнозначущої інтонаційної сфери поширюється у С. і в його фортепіанній творчості. Більшості інструментальних мелодій притаманна пісенна емоційна щирість, теплота тону, широта дихання. Першим в українській музиці С. почав розвивати жанрову форму Прелюду. Для естетичного виховання дітей композитор створив 3 випуски вокальних творів «Проліски» та 25 пісень на слова Т. Шевченка. Композиторський доробок С. став вагомим внеском в українську музичну культуру. Його вокальні твори увійшли до виконавського репертуару І. Паторжинського, Б. Гмирі, В. Любимової, Д. Гнатюка, Л. Руденко та ін. українських співаків. Фортепіанні твори С. звучали у виконанні Є. Ржанова, А. Кутасевича та ін. музикантів. На честь композитора названо вулиці в Києві, Львові, Чернівцях тощо. Ім’я С. присвоєно Київській дитячій музичній школі № 1. Більшість творів С. опубліковано у 3-х т. його «Зібрання творів» (К., 1964).

Завантажити статтю