Степовий Яків Степанович

СТЕПОВИ́Й Яків Степанович (справжнє — Якименко; 08(20). 10. 1883, Харків — 02. 11. 1921, Київ) — композитор, музичний критик, музично-громадський діяч. Походив із родини церковного пів­чого. 1895 ві­ді­браний до Придворної спів­ацької капели у Санкт-Петербурзі, де вже раніше був його старший брат. У капелі спів­ав у хорі, на­вчався диригуван­ню, гри на струн­них інструментах, фортепіано. Після закінче­н­ня 1902 на­вча­н­ня вступив до Санкт-Петербурзької консерваторії, де його вчителями з композиції були М. Римський-Корсаков, А. Лядов, Я. Вітолс. Значно вплинули на світовід­чу­т­тя С. події російської революції та українського національного руху 1905—07. Листувався з М. Лисенком, надіслав йому свої перші музичні твори. Зблизився з пред­ставниками української громади, літературно-артистичних товариств. Від 1906 брав участь в організації Шевченківських літературно-музичних вечорів у Санкт-Петербурзі, Москві. Звертаючись до національної образності, створив вокальні цикли «Барвінки» на текс­ти Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка та ін. українських поетів (1905—06) та «Пісні на­строю» на вірші О. Олеся (1907—08), на які отримав позитивний від­гук від М. Лисенка. 1909 закінчив на­вча­н­ня в Санкт-Петербурзькій консерваторії, 1914 отримав диплом. Упродовж 1909—14 подорожував Україною, збирав народні пісні. Був першим композитором, який звернувся до поетичної творчості М. Рильського (вокальний цикл «Три вірші Максима Рильського»: романси «Не грай, не грай!», «Ноктюрн» («Зорі сяють») та «Без хвилювань, без мук з тобою я балакав» (1910—11). У 1911 від­відав на Поділ­лі у Тиврові (нині Він­ницька обл.) К. Стеценка, який напередодні (1910) присвятив С. ста­т­тю в газеті «Рада». У грудні 1911 з ініціативи І. Алчевського — керівника музично-драматичного гуртка «Кобзар», від­бувся авторський концерт С. в Москві. 1912 у Санкт-Петербурзі його фортепіан­ний «Прелюд памʼяті Т. Шевченка» про­звучав на літературно-музичному вечорі, присвяченому роковинам поета. Деякі романси С. на сл. Т. Шевченка було в той час заборонено царською цензурою. Від­відува­н­ня «Бєляєвського гуртка» та гуртка «Вечори сучасної музики», дружба з М. Мясковським та ін. композиторами формували у С. сприйня­т­тя сучасних новацій музичного мисле­н­ня. 1912—14 подорожував до Швейцарії, Франції, Німеч­чини. Був редактором московської газети «Музыка». 1914 отримав за­проше­н­ня викладати в Музично-драматичній школі М. Лисенка в Києві, але цьому завадила мобілізація до російської царської армії. Після поверне­н­ня до Києва 1917 почав викладати музично-теоретичні дисципліни в Консерваторії. Від 1919 — завідувач музичної частини Українського музично-драматичного театру «Музична драма». 1920 за під­тримки С. роз­почато ви­ступи Державного струн­ного квартету. Брав участь у проєктах створе­н­ня державного симфонічного оркестру, Ін­ституту під­готовки диригентів. Був активним членом Комітету памʼяті М. Леонтовича. Гастролював Україною з вокальним квартетом, що виконував твори М. Леонтовича, К. Стеценка, його власні обробки українських пісень. На жаль, багатьом творчим планам композитора не судилося здійснитися, після чергової концертної подорожі він захворів на тиф і раптово помер. Творчу спадщину С. складають пере­важно камерно-вокальні, хорові та фортепіан­ні твори. Романси і фортепіан­ні пʼєси по­значені ліризмом, мелодійною виразністю, щирістю почут­тів. Національний характер композиторського стилю С. ви­значає не лише викори­ста­н­ня народних мелодій, а й глибин­ні витоки його індивідуального творчого мисле­н­ня, повʼязані з фольклорним першоджерелом, у якому від­чутне творче пере­осмисле­н­ня здобутків М. Лисенка. С. належать значні здобутки в роз­витку жанру обробки народної пісні. Як і його сучасники М. Леонтович і К. Стеценко, С. ставив за мету створе­н­ня на основі текс­тового і мелодичного матеріалу першоджерела оригінальної мініатюри, під­тримуючи таким чином тенденцію роз­витку цього жанру в українській музиці початку 20 ст. Зацікавле­н­ня українською лірико-побутовою піснею з її яскравою образністю, психологізмом, багатством емоційних від­тінків сприяло написан­ню музичних творів, по­значених значною увагою до людської особистості, що збігалося з про­гресивними гуманістичними тенденціями в західно-європейському мистецтві початку 20 ст. Яскраво пред­ставлена індивідуальність композитора в обробках жартівливих і гумористичних пісень. М. Грінченко від­значав, що «елемент народного гумору митця набуває досить цікавих рис, що їх до нього ніхто не вживав». Романси С. посідають вагоме місце в українській вокальній ліриці. Романсна інтонація набуває у композитора над­звичайної виразності — вона проста, але не тривіальна. С. продовжує традиції М. Лисенка в жанрі ліричної мініатюри в українській музиці. У звичні форми пісень, романсів, елегій, митець вкладає глибокий загальнолюдський зміст, надихаючи його теплотою і своєрідністю власного ліричного обдарува­н­ня. Викори­ста­н­ня «романсовості» як загально­значущої інтонаційної сфери поширюється у С. і в його фортепіан­ній творчості. Більшості інструментальних мелодій притаман­на пісен­на емоційна щирість, теплота тону, широта диха­н­ня. Першим в українській музиці С. почав роз­вивати жанрову форму Прелюду. Для естетичного вихова­н­ня дітей композитор створив 3 випуски вокальних творів «Проліски» та 25 пісень на слова Т. Шевченка. Композиторський доробок С. став вагомим внеском в українську музичну культуру. Його вокальні твори уві­йшли до виконавського репертуару І. Паторжинського, Б. Гмирі, В. Любимової, Д. Гнатюка, Л. Руденко та ін. українських спів­аків. Фортепіан­ні твори С. звучали у виконан­ні Є. Ржанова, А. Кутасевича та ін. музикантів. На честь композитора на­звано вулиці в Києві, Львові, Чернівцях тощо. Імʼя С. присвоєно Київській дитячій музичній школі № 1. Більшість творів С. опубліковано у 3-х т. його «Зі­бра­н­ня творів» (К., 1964).

Завантажити статтю