Різниченко (Різников) Василь Федорович

РІЗНИЧЕ́НКО (РІ́ЗНИКОВ) Василь Федорович (псевд. і крипт.: Задні­прянець, Подорожній, Проїзжий, В. Р., Р. В., В. Ас., А. В. та ін.; 16(28). 01. 1892, м. Конотоп Чернігівської губ., нині Сумської обл. — 17. 07. 1938, Київ) — історик, бібліо­граф, демо­граф. 1911 закінчив комерційну школу, від­тоді на­вчався у Київському політехнічному ін­ституті. Вміщував публікації у газетах «Діло» та «Сніп». Від 1913 пере­бував під на­глядом жандармерії як діяч товариства «Просвіта» (поширював нелегальну літературу та українські закордон­ні газети). Працював у статистичному від­ділі Київської губернської земської управи. Як крає­знавець продемонстрував свою науково-методичну зрілість, роз­почавши зі зведе­н­ня факто­графічної бази — видав покажчик «Матеріали для бібліо­графії Батурина (К., 1915; 1919), де описав всю ві­дому йому літературу за 1740–1919 (349 записів). Автор числен­них брошур із крає­знавства та історії козацько-старшинської державності 17–18 ст.: «Проект українського університету в Батурині» (1916), «З минулого Батурина: Історичний нарис» (ч. 1–2), «Батуринський шлях» (усі — К., 1916). Роз­почав серію жит­тєписів, що мала скласти біо­графічний словник діячів Конотопщини (П. Прокопович, М. Драгомиров). 1916 працював над історією Конотопу за газетними кореспонденціями (доля цієї праці неві­дома). 1917 за рекомендацією Ф. Матушевського вступив до Української партії соціалістів-федералістів. У роки Визвольних змагань 1917–21 видавав брошури, що роз­ходилися великими накладами й за­знавали по­вторних пере­ви­дань — про геть­манів І. Мазепу, П. Орлика, Д. Апостола, національні кольори і герб України. У Києві заснував власне видавництво, діяльність якого систематично реєстрували у журналі «Книгарь». Вміщував числен­ні публікації у київській, чернігівській і західноукраїнській періодиці (понад 38 назв ви­дань). Прагнучи одержати формальну освіту, 1918 закінчив Київський комерційний ін­ститут зі ступенем кандидата економічних наук, також на­вчався у Київському археологічному ін­ституті. За геть­манату 1918 — спів­робітник канцелярії Міністра земельних справ Української Держави. Значний рукописний матеріал викори­став у роз­відках «Тестамент Прокоповича» (К., 1926), «Степан Панамарьов» (Прилуки, 1928). Від 1928 працював у Ін­ституті демо­графії АН УРСР (Київ): старший науковий спів­робітник. За редакцією М. Птухи ви­дано покажчики Р. «Демо­графія України за 1914–1928 рр.» (1931, 1276 записів) та «Демо­графічні пере­писи: Теорія, методологія, організація» (1936, на обкладинці — 1937, 727 записів; обидва — Київ). У рукопису збереглася роз­відка Р. «З історії друку на Конотіпщині» (1930), до якої до­дано покажчик ви­дань за 1880–1919 (135 записів). 10 лютого 1938 заарештований (у його справі проходили також антрополог М. Ткач та мистецтво­знавець М. Тарасенко), роз­стріляний за звинуваче­н­ням у шпигунстві на користь Польщі. Під час пере­гляду справи Р. 1957 М. Птуха засвідчив, що він був «працівником виняткових якостей, від­значався над­звичайною скромністю й дивовижним працелюбством».