Щербаківський Вадим Михайлович

ЩЕРБАКІ́ВСЬКИЙ Вадим Михайлович (05(17). 03. 1876, с. Шпичинці Сквирського пов. Київської губ., нині Бердичівського р-ну Житомирської обл. — 18. 01. 1957, м. Брайтон, Велика Британія, похований у Лондоні) — археолог, історик, етнолог, етно­граф. Брат Д. Щербаківського. Дійсний член НТШ, УВАН, Словацького наукового товариства, Чеської АН, Між­народного антропологічного ін­ституту в Парижі. На­вчався у гімназіях у Києві (1886) та м. Ніжин (нині Чернігівської обл., 1892—95), на математичному факультеті Санкт-Петербурзького (від 1895) та Московського (від 1896) університетів. За участь в українських соціал-демократичних гуртках неодноразово був заарештований, висланий під на­гляд поліції у рідне село. Брав участь в археологічних роз­копках, досліджував памʼятки народного мистецтва та архітектури. Учасник 13-го археологічного зʼ­їзду в м. Катеринослав (нині Дні­про). 1906 закінчив історико-філологічний факультет Університету св. Володимира у Києві (учень Г. Павлуцького). Після звільне­н­ня з-під чергового арешту 1907 ви­їхав до Галичини, за за­проше­н­ням митрополита Андрея Шептицького до 1910 працював у Церковному музеї у Львові (1911 його фонди стали базою для ново­створеного Національного музею). Подорожував по Галичині та Буковині, фото­графував церкви і хати, робив плани, кресле­н­ня і рисунки, збирав етно­графічні матеріали (частина збереглася у фондах Національного музею). Брав участь у діяльності НТШ, видав моно­графію «Архітектура у ріжних народів і на Україні» (Л., 1910). У 1912—22 — завідувач археологічного від­ділу музею Полтавського губернського земства; водночас 1917—18 — комісар УЦР з охорони памʼяток старовини та мистецтва на Полтавщині; згодом — один із перших керівників Полтавського губернського комітету охорони памʼяток мистецтва і старовини; також викладав у Полтавському українському університеті. Досліджував Полтавщину в етно­графічному й археологічному аспектах, зокрема Гінцівську пізньопалеолітичну стоянку, могильник Городище періоду Київської Русі, скіфські памʼятки по­близу Лубенського монастиря, а також кургани на Черкащині, Київщині, Чернігівщині. 1922 емігрував до Праги. Був професором (1922—51), деканом філософського факультету, ректором (1945—46) УВУ (від 1945 — у м. Мюнхен, Німеч­чина). Читав лекції у Карловому університеті у Празі, брав участь у багатьох між­народних кон­гресах і конференціях етно­графів, археологів, соціологів, антропологів, істориків, на яких ви­ступав із доповід­ями. Очолював археологічний від­діл УВАН (1946—47), обраний головою археологічної секції НТШ (1947). Ви­вчав історію українського мистецтва, праукраїнську історію, про­блеми формува­н­ня української нації. 1951 пере­їхав до Великої Британії. На його честь пере­йменовано вулицю у Полтаві. Щ. присвячено окреме число ж. «Памʼятки України: історія та культура» (2007, № 4), де було також вміщено його спогади.

Завантажити статтю