Щербаківський Данило Михайлович

ЩЕРБАКІ́ВСЬКИЙ Данило Михайлович (17(29). 12. 1877, с. Шпичинці Сквирського пов. Київської губ., нині Бердичівського р-ну Житомирської обл. — 06. 06. 1927, Київ) — мистецтво­знавець, музейник. Брат В. Щербаківського. Закінчив 3-ю гімназію (1897) і Університет св. Володимира (1901) у Києві. Під час на­вча­н­ня провів археологічні роз­копки на Херсонщині, збирав памʼятки народного мистецтва і фольклору. Залишений на кафедрі російської історії для під­готовки до професорського зва­н­ня. Не знаючи цього, оскільки мав від­служити в армії, записався волонтером. Після військової служби 1906—10 викладав у гімназіях м. Умань Київської губ. (нині Черкаської обл.), вів археологічні роз­копки на межі Київщини та Херсонщини. Від 1902 — по­стійний кореспондент і нештатний спів­робітник (взяв активну участь в організації двох т. зв. ку­старних ви­ставок), 1910—27 — завідувач історико-побутового від­ділу та від­ділу народного мистецтва Київського художньо-промислового і наукового музею (згодом — Всеукраїнський історичний музей імені Т. Шевченка). Від­тоді на наукові інтереси Щ. впливав директор музею М. Біляшівський. За доруче­н­ням музею 1913 протягом 2-х місяців від­відав бл. 30-ти музеїв Німеч­чини, Австро-Угорщини, Італії, Швейцарії, Росії. Разом із М. Біляшівським вони обʼїхали майже всю Україну, і, за словами Ф. Ернста, пере­творили свій музей у Національний музей України. Як секретар комісії із завідува­н­ня музейним від­ділом Старого Києва став одним із ініціаторів ви­да­н­ня «Известий Отдела старого Киева при Киевском городском музее» (не опубліковано). З початком 1-ї світової війни мобілізований до російської армії. Використовував кожну можливість для роботи зі свого основного фаху, 1915 подарував музеєві збірку ікон 15—17 ст. Повернувся до Києва, став першим вченим секретарем (1917—18) та академіком Української академії мистецтв, вченим секретарем Секції мистецтв Українського наукового товариства (вересень 1918 — травень 1919), багато працював у галузі охорони памяток. У 1920-х рр. Щ. був най­авторитетнішим знавцем українського мистецтва 16—18 ст. і українського народного мистецтва. У роботі над музейною екс­позицією та ви­ставками роз­крив зміст народних декоративних виробів як творів мистецтва. Один із організаторів Київського археологічного ін­ституту, де керував від­ділом мистецтва, та Етно­графічного товариства (1925). Товариш (за­ступник) голови Всеукраїнського археологічного комітету (1924—27), до бібліотеки якого наді­йшла згодом його книгозбірня. Викладав у Київських архітектурному і художньому ін­ститутах, керував під­готовкою аспірантів на кафедрі мистецтво­знавства при ВУАН. Перші його праці 1902 зʼявилися у журналах «Киевская старина», «Сяйво» та «Україна», однак музейна робота від­волікала його від дослідницької. Після поразки Визвольних змагань 1917—21 за­ймався синтезува­н­ням ві­домостей, здобутих під час екс­педицій та роз­копок. У «Збірнику Секції мистецтв» (1921) опублікував дослідже­н­ня про символіку в українському мистецтві (частина 1 — «Вино­градна лоза») та історіо­графічний екс­курс про українські деревʼяні церкви. 1924 разом із М. Біляшівським на під­ставі зі­браної колекції українських килимів (понад 700) організував ви­ставку з 300 найкращих зразків. Рятуючи для музеїв кращі речі з конфіскованих під час голоду 1921—23 виробів золотарства (створено колекцію із 5 тис. виробів), Щ. узагальнив свої спо­стереже­н­ня у студіях «Готичні мотиви в укр. золотарстві» // «Україна», 1924, № 4, «Золотарська оправа книжки в XVI—XIX ст.» // «Бібліологічні вісті», 1924, № 1—3, «Оправи книжок у київських золотарів XVII—XVIII ст.» // «Труди Українського наукового ін­ституту книго­знавства», 1926, т. 1. Зробив першу спробу систематизації від­повід­ного матеріалу в огляді «Український порт­рет до кінця XVIII ст.» (у ви­даному разом із Ф. Ернстом каталозі «Український порт­рет», К., 1925). Як другий том серії «Українське мистецтво» 1926 у Празі ви­йшла збірка матеріалів Щ. «Буковинські і галицькі деревляні церкви, над­гробні і придорожні хрести, фіґури і каплиці», до якої уві­йшло 121 фото, із них більшість він зробив власноручно ще під час війни у 1915—17. Добре оброблені матеріали у галузі києво­знавства, а разом з тим і історії української державності, Щ. подав у дослідже­н­нях «Реліквії старого київського самоврядува­н­ня» та «Перший театральний будинок у Києві» (вміщено у збірнику «Київ та його околиця», К., 1925). Залишив також кілька фундаментальних праць з музико­знавства, етно­графії, музеє­знавства. Принципове значе­н­ня мала й оста­н­ня його ста­т­тя «Культурні цін­ності в небезпеці» // «Життя й революція», 1927, № 1. Цькува­н­ня директором музею А. Він­ницьким та агентом НКВС А. Онищуком при­звело Щ. до самогубства, що мало значний громадський резонанс. Посмертно опубліковано під­готовчі матеріали Щ. до висвітле­н­ня теми «Український килим» (у збірнику «Український музей», т. 1, К., 1927). Спогади про нього написали Є. Спаська («Наука і культура», вип. 24, К., 1990) та Л. Мулявка, ста­т­тю «Чого вимагав Д. М. Щербаківський від праць по мистецтво­знавству?» — Н. Коцюбинська. Довгий час імʼя вченого пере­бувало під забороною, його могила у Києво-Печерській лаврі 1934 знищена (1992 на її місці встановлено над­гробок). Від 1993 НСМНУ вручає щорічну премію імені Щ., 2016 на його честь пере­йменовано вулицю в Києві.

Завантажити статтю