Кобилянський Володимир Олександрович
КОБИЛЯ́НСЬКИЙ Володимир Олександрович (псевд.: В. Бульваров, Остап Сумрак, Ульріх Штутнер; 27. 08, за ін. даними — 27. 09. 1895, м. Ясси, Румунія — 10. 09. 1919, Київ) — письменник, перекладач. Член літ.-мист. групи «Музагет» (1919). Навч. у Чернів. учит. семінарії. Учителював. Від 1913 — у Києві. Разом із П. Тичиною і Д. Загулом брав участь в організації видавн. справи в Україні. Ред. укр. секції Всеукрвидаву. Дебютував добіркою віршів «З книги життя» // «Нова Буковина», 1913, 29 лютого. Друкувався у ж. «ЛНВ», «Мистецтво», «Універсальний журнал», «Музагет», «Боротьба». У ранній творчості (цикли «Небесні акорди», «Мелодії серця», «Квіти») помітні елементи символізму, схильність до поетизації потойбіч. світу, проте наявні ліризм, мелодійність, висока техніка вірша. Риси символізму простежуються у новелі «Клео» (1913). Нових якостей набули вірші К. під впливом зростання нац.-визв. руху в Україні: «Ти встав, мій лицарю…», «Браття бруду і бруку!», «Під рев і гук гармат», «На могилу студента Іванова, вбитого гетьманцями в 1918 р.», «Різьбяреві», «Народе мій!», «Мій дар», «Я сокіл з гір…». Переклав українською мовою поезії Г. Гайне (спільно з Д. Загулом) до «Повного збірника творів» (К., 1918, т. 1; 1919, т. 2), а також окремі твори Ф. Шіллера, А. Мальчевського, низку циган. романсів. Автор ст. «Завдання пролетарського мистецтва» // «Боротьба», 1919, 20 квітня. Співавтор першого альманаху рев. поезії «Червоний вінок» (О., 1919). Помер від тифу.
Додаткові відомості
- Основні твори
- Мій дар. 1920; Твори. 1930; [Вірші] // Рев. поети Зх. України. 1958; Поезії. 1959; [Вірші] // Антологія укр. поезії. Т. 4. 1985 (усі — Київ).
Рекомендована література
- Тиверець Б. Сучасна українська лірика // Мистецтво. 1919. № 4;
- Зеров М. Володимир Кобилянський // Кобилянський В. Мій дар. К., 1920;
- Загул Д. Володимир Кобилянський // Кобилянський В. Твори. К., 1930;
- Крижанівський С. На переломі // Кобилянський В. Поезії. К., 1959;
- Доброчаєва Д. На пам’яті тримається (В. Кобилянський) // Старожитності. 1992. № 16–17.
Завантажити статтю
Людина 
