Різниченко Олекса Сергійович

РІЗНИЧЕ́НКО Олекса Сергійович (справжнє — Різників; 24. 02. 1937, м. Єнакієве, нині Горлівського р-ну Донецької обл.) — письменник, мовознавець, громадський діяч. Член НСПУ (1990). Премії імені П. Тичини (1995), імені К. Паустовського (1999), імені Т. Мельничука (2004), імені С. Олійника, імені Б. Грінченка (обидві — 2011), імені Я. Дорошенка (2015), імені Т. Осьмачки (2016), імені Л. Череватенка (2017), імені Ю. Горліса-Горського (2018), імені Є. Маланюка (2019). Повний кавалер ордена «За заслуги» (2005, 2009, 2018). Закінчив Одеське театральне художньо-технічне училище (1958) та філологічний факультет Одеського університету (1968). У 1948 сім’я Р. переїхала до м. Первомайськ Миколаївської обл., де він від 1952 відвідував літературну студію при місцевій газеті «Прибузький комунар», в якій того ж року дебютував добіркою віршів. Восени 1959 заарештований, за звинуваченням в антирадянській діяльності засуджений до 1,5 р. ув’язнення. Покарання відбував у Мордовії (РФ). Після звільнення працював електриком у Первомайську. Від 1963 — в Одесі. 1964–67 — літпрацівник багатотиражки «Одеський політехнік». Деякий час працював на Одеській телестудії, звідки був звільнений з ідеологічних міркувань. 1969 в одеському видавництві «Маяк» мала вийти запланована книжка віршів Р. «Вибухає весна», однак І. Дузь подав негативну рецензію і з нею зволікали до чергового ув’язнення автора. Вдруге заарештований 11 жовтня 1971 за сфабрикованою справою трьох т. зв. націоналістів О. Притики, Н. Строкатої-Караванської та Р., 19 травня 1972 засуджений до 5,5 р. таборів суворого режиму. Термін відбував у таборі ВС-389/36 (с-ще Кучино Пермської обл., РФ). Про це опублікував статтю «Я винен тим, що українець» у журналі «Україна» (1990, № 36, 37; передрукована у збірці віршів «Терновий вогонь», К., 1993). Після звільнення 1977 повернувся до Первомайська. Реабілітований 1991. Не друкували 20 р., навіть у районній газеті; у часи «перебудови» почав активно публікувати свої твори. 1990–95 — власкор миколаївської обласної газети «Радянське Прибужжя». Від 1995 — в Одесі. Очолював літературну студію «Гарт» міського Палацу дитячої творчості (від 1998). Наприкінці 1980-х рр. брав участь в організації Народного руху України, Товариства української мови імені Т. Шевченка (згодом — «Просвіта», певний час був головою її Одеської обласної організації). 1997 увійшов до керівництва Всеукраїнського «Меморіалу» імені В. Стуса, директор музею репресованих «Не дати забуттю». Вірші Р. вражають філософською глибиною, емоційністю, алегоричністю, новаторським пошуком форм і ритмів. Автор понад 100 сонетів на дві рими, що склали цикл «Двострунне грало», і влучних афористичних мініатюр; публіцистичних статей у часописах «Зона», «Березіль», «Сучасність», «Київ», «Кур’єр Кривбасу» та ін. Уклав «Одноримки: Словник омонімів та схожословів» (2001; 2011), «Складівниця української мови: Словник складів» (2003), «Словогрона українські: Стислий кореневий словник» (8 вип., 2018–20) тощо. Зібрав і упорядкував словник голодомору «Їдло 33-го» (2003), упорядник видань «Донька Одеси: Ніна Строката в документах і спогадах» (2005), «Одеська хвиля: Документи, твори, спогади в’язнів сумління» (2006–10, співавт.; усі — Одеса).

Рекомендована література

1. Конак С. На межі болю, волі, щастя… Нотатки до книги поезій Олекси Різниченка «Наодинці з Богом» // Чорномор. новини. 1998, 29 груд.;
   Google Scholar Internet
2. Волощак М. Скарби Олекси Різниченка // Шлях перемоги. 2002, 8 серп.;
   Google Scholar Internet
3. Молчанова І. Слово святило честь і свободу // Київ. 2005. № 11;
   Google Scholar Internet
4. «Я винен тим, що українець»: Інтерв’ю Юрія Зайцева з Олексою Різниківим. Документи. Л., 2007;
   Google Scholar Internet
5. Дроздовський Д. Голограма свідомості в містерії «Бран» Олекси Різниківа // Слово і час. 2007. № 4;
   Google Scholar Internet
6. Сінкевич Т. «Одноримки» Олексія Різниченка // Укр. мова та література. 2008. № 39;
   Google Scholar Internet
7. Васильєва К. Риторичні звертання в табірних сонетах Олекси Різниківа: на матеріалі збірки «Двострунне грало» // Дивослово. 2017. № 12.
   Google Scholar Internet

Завантажити статтю