ТИМОШЕ́НКО Сергій Прокопович (23. 01(04. 02). 1881, с. Базилівка Конотопського пов. Чернігівської губ., нині Конотопського р-ну Сумської обл. — 06. 07. 1950, м. Пало-Альто, шт. Каліфорнія, США) — архітектор, громадсько-політичний діяч. Брат Володимира та Степана Тимошенків. Закінчив Роменське реальне училище (нині Сумська обл., 1898), Санкт-Петербурзький ін­ститут цивільних інженерів (1906). У 1899 — один із засновників Української студентської громади у Санкт-Петербурзі, 1902 — голова Української студентської громади при Санкт-Петербурзькому ін­ституті цивільних інженерів, 1903 — член Санкт-Петербурзької групи Революційної української партії, 1905 — Української соціал-демократичної робітничої партії. 1906–08 брав участь у будівництві залізничного вузла ст. Ковель (нині Волинська обл.), був інженером Ковельського повітового земства. 1908–09 працював у дирекції Пів­ден­но-Західної залізниці у Києві. Тоді ж очолював Київське товариство «Просвіта». Спроєктував будинки в українському стилі на сучасних вулицях Саксаганського, № 101 (реалізовано 1908–09) та Паньківська, № 8 (1909–10) у Києві. 1909–18 жив у Харкові, де був старшим інженером, начальником технічного від­ділу, за­ступником головного інженера управлі­н­ня Пів­нічно-Донецької залізниці. Автор проєктів будівництва залізничних ліній Льгов—Харків—Ізюм—Родакове, Яма—Бахмут—Микитівка, Гришине—Рівне, залізничних станцій Чорномор-Кубанської залізниці, електрифікації Донбасу «Углеток». Консультантував на будівництві хімічного заводу товариства «Рус­ско-Краска» в Купʼянському пов., заводу «Коксобензол» на ст. Рубіжна (нині Луганська обл.). Мав власне архітектурне бюро. У харківський період виконав близько 10-ти проєктів будівель в українському стилі. Член Українського літературно-художнього й етно­графічного товариства імені Г. Квітки-Основʼяненка, голова Українського художньо-архітектурного від­діле­н­ня Харківського літературно-художнього гуртка, харківського «Союзу мистецтв». Учасник мистецьких ви­ставок у Єлисавет­граді (нині Кропивницький), Києві, Москві, Харкові, пере­можець близько 10-ти мистецько-архітектурних конкурсів. Голова Харківського громадського комітету, Харківської губернської ради, член української фракції Харківського виконавчого комітету, гласний Харківського губернського земства. Один з керівників Української Ради Харківщини, від квітня 1917 — член УЦР, від листопада 1918 — губернський комісар Харківщини від УНР. 1919–21 — старший ін­спектор залізниць, Міністр шляхів УНР. У липні 1920 — учасник пере­говорів та під­писант угоди між УНР і Кубанським краєм про ви­зна­н­ня незалежності обох українських держав, спів­робітництво та взаємодопомогу. У складі уряду ви­їхав на еміграцію. Оселився у Тарнові (Польща). Член Вищої військової ради УНР, Ради Республіки, учасник 2-го Зимового походу Армії УНР. 1921–23 — у Львові. Працював в архітектурному бюро І. Левинського, бюро Польського будівельного товариства. Автор проєктів будівель для Східної Галичини та Волині. Член Гуртка діячів українського мистецтва, Українського товариства допомоги емі­грантам з Великої України. 1924–29 жив у Чехо-Словач­чині: доцент, професор, декан, ректор (1927–28) Української господарської академії в Подєбрадах, спів­засновник і викладач Української студії пластичного мистецтва в Празі. 1930 ви­їхав на території, що пере­бувала в складі Польщі, отримав польське громадянство. Тривалий час мешкав у Луцьку. Був членом Луцької міської ради, культурно-освітнього товариства «Рідна хата», головою управи Товариства імені Петра Могили, прибічної ради Чеснохресного товариства, членом управи Товариства імені Лесі Українки, за­ступником голови Волинського громадського комітету допомоги голодуючим у радянській Україні, керівником Волинського українського обʼ­єд­на­н­ня та Луцького центру УНР. Від 1935 — посол Сейму, 1939 — член Сенату польського парламенту. Автор проєктів церков і цивільного будівництва. Учасник ви­ставок у Варшаві, Кременці (нині Тернопільська обл.), Луцьку, Рівному. 1939–46 жив у Варшаві, Любліні, Луцьку, Пере­мишлі, Львові, Далмації, Заґребі, Ґраці, Більську, Празі, Карлсбаді, Гайдельберзі. 1946–50 — у США. Автор проєктів церков у Канаді та США. Один із основоположників українського архітектурного модерну (архітектурний романтизм) початку 20 ст.