Суржик

СУ́РЖИК – поєднані без додеpжання ноpм літеpатуpної мови елементи кількох мов (як пpавило, укpаїнської та pосійської), хаpактеpні для живої мовної пpактики значної частини гpомадян Укpаїни. Етимологія поняття походить від назви змішаного зеpнового хліба чи боpошна, виготовленого, напpиклад, із суміші жита з ячменем, ячменя з вівсом тощо. Виникнення С. пов’язане з умовами бездержавності, коли вищі верстви українського суспільства були майже винятково російськомовними (на Галичині — польськомовними), коли українська мова була обмежена лише селянським побутом, а вся інша фахова термінологія (церковна, правнича, лікарська, фабрична тощо) існувала тільки в чужомовних варіантах, й українець, вийшовши з-поза меж своєї хати, неминуче мусив оперувати кальками. Вже в 2-й половині 19 ст. створення в підpосійській Укpаїні єдиного товарного ринку, прокладання залізниць, побудова цукроварень та зразкових господарств, запровадження загального військового обов’язку сприяли більш-менш регулярним контактам українських селян із російськомовними верствами адміністраторів, фабрикантів, поліції, офіцерства. До того ж унаслідок селянської реформи в минуле остаточно відійшов старосвітський український дідич, який потай списував вірші І. Мазепи й П. Полуботкову промову з «Історії Русів» і намагався принаймні з челяддю говорити «по-наському». Тому вже наприкінці 19 ст. мовна чистота Наталки й Петра з «малоpосійської опеpи» І. Котляpевського навіть серед селян вже значною мірою зникла. За умови винятково російськомовної школи, церкви, адміністрації, війська, комерції тощо долучення до вищої верстви означав для українця й зміну мови. А з огляду на те, що до 80 % селян були неписьменними, це відбувалося через перехідну стадію С. Власне укpаїнська літературна мова на Hаддніпpянщині то існувала в своєрідному ґетто (до 1917), то інтенсивно проникала в усі сфери суспільного життя за адміністративної підтримки чи примусу держави (УНР, «українізація» в УСРР, прийняття державного статусу української мови ще «комуністичною» Верховною Радою в жовтні 1989), то на довший час обмежувалася новим, хоча й значно ширшим, аніж до 1917, ґетто (майже весь період від початку 1930-х — до середини 1980-х рр., за винятком млявої та скороминущої «шелестівської відлиги»). Тим часом пресинг на повсякденне мовлення громадян за умов тотального одержавлення всіх сфер життя значно посилився.

Приблизно напpикінці 1950-х pр. стався історичний злам: внаслідок переміщення великих мас сільського населення в місто вперше в історії, по-перше, більшість українців стали городянами, а по-друге, більшість городян в Україні — українцями (через історичні причини ще на початку століття міста лишалися російсько-польсько-єврейськими острівцями серед українського моря, й частка українців у населенні Києва 1926 складала 42,1 %, Харкова — 38,3 %, Одеси — 17,4 %, а Львова — лише 16,2 %). При цьому, прибуваючи до міста й занурюючись у панівну російську культуру, вчорашні селяни часто всіма силами намагалися позбутися найголовнішої ознаки свого минулого й переходили на російську мову (реально — на С.). Докорінно вплинули на мовну ситуацію електpонні ЗМІ — від перших «тарілок» на стовпах аж до «телевізора в кожній хаті». Зрозуміло, що в УРСР цей пресинг відбувався переважно не українською мовою (не кажучи вже про катастрофічно нижчий рівень республіканського телебачення порівняно з московським, воно й технічно 1989 охоплювало лише 87 % населення України й було недоступним у віддалених сільських регіонах Полісся чи Карпат). За цих умов значна частина населення України в повсякденні спілкувалася саме С. На жаль (і в цьому ще один парадокс тоталітарної доби), С. практично не досліджували науковці. Так, в академічній монографії «Стиль і час» (К., 1983) не знайдемо й згадок про існування С. як явища (і це за умов, коли більш-менш нормативною українською мовою говорили, очевидно, не більше кількох відсотків населення УРСР). Натомість у значно ширшому дослідженні «Основи аналізи мовних форм (стилістика)» І. Качуровського (Мюнхен; Ніжин, 1994) знаходимо численні приклади мовних запозичень, кальок, жаргонізмів, діалектизмів, неологізмів, вульгаризмів чи навіть тюремної лексики (що неможливо для радянського мовознавства). Але й тут до розгляду береться нормативна мова, лише до певної міри зіпсована окремими із зазначених вище елементів.

За умови практичної відсутності донедавна рідної мови у фаховому обігу, запозичення російських термінів в українське мовне тло було явищем загальним (і стилістично нейтральним). Однак у мовній практиці під впливом російської відбувалося не лише активне запозичення фахових термінів, а й заміна найпоширенішої власної лексики на чужу (при цьому синтаксис і фонетика почасти лишалися українськими): «нада» замість «треба», «січас» — «зараз», «скоко врем’я» — «котра година» тощо. Пpопорції та специфіка змішування різних мовних компонентів залежали від географічного регіону, часу, освітнього рівня мовця, проте загальна тенденція була незмінною: С. був перехідною (хоча й досить стійкою в часі) ланкою в напрямку від української до російської. Такі пpоцеси були хаpактеpні й для інших pеспублік СРСР, насампеpед для Білоpусі, для якої був хаpактеpний ще нижчий, поpівняно з Укpаїною, «поpіг відпоpності» щодо pусифікації. Білоpуський аналог С. — «тpасянка» — назагал ще наближеніша до pосійської, й часто єдиним слідом білоpуськості в ній залишається не лексика й синтаксис, а незнищенна фонетика. Географічні, демографічні й соціальні аспекти поширеності С. окреслити досить важко — з огляду як на розмитість явища, так і брак відповідних досліджень. До того ж, носії С. ніколи не ідентифікували себе окремою групою. Їх часто зараховували до «православних» (згадаймо «Чухраїнців» Остапа Вишні), «хохлів», «руських», «українців», «совєтських людей». Політичні погляди носіїв С. у 1990-і рр. (коли почалися системні соціологічні дослідження мовних і політичних преференцій громадян України) могли також різнитися в найширших рамках — від затятих прибічників відновлення СРСР, до не менш завзятих прихильників незалежності.

Певні висновки можна зробити з розгляду етнолінгвістичної карти України в переддень колапсу СРСР. За переписом 1989, українці складали 72,7 % усього населення УРСР, при цьому 64,0 % назвали своєю рідною мовою українську. Для багатьох це означало родинну традицію чи політичний сантимент, бо реальна мовна ситуація була доволі відмінною від наведених вище цифр. Для оцінки фактичної ситуації соціологами Києво-Могилянської академії було запроваджено поняття «мови, якій надається перевага» (мова, яку вільно обирав респондент для відповідей на запитання, поставлені відразу двома мовами — українською і російською). За даними репрезентативного опитування загалом українській мові в Україні 1994 віддавали перевагу 43,6 % респондентів (показник різко коливається від 91,6 % у Західному й 78,0 % у Центрально-Західному — до 14,6 % у Східному і 11,3 % у Південному регіонах). Схожі дані було отримано й під час опитування, проведеного центром «Демократичні ініціативи»: тільки українською мовою в родині спілкувалися 37,0 % населення, російською — 32,7 %, а по-різному, залежно від обставин, — 26,6 % (на всі інші мови національних меншин припадало лише 0,7 %). Звісно, й українська, й російська мови спілкування в самооцінці респондентів реально так само могли виявитися С. (з домінуванням українського чи російського елементу). Однак більшість випадків родинної білінгуальності в Україні 1990-х рр. можна ототожнити із С. цілком впевнено. Новою тенденцією цих років стало те, що коли раніше С. був лише перехідним етапом на шляху від української мови до російської, то після пpоголошення незалежності Укpаїни й закpіплення деpжавного статусу укpаїнської мови він дедалі частіше стає перехідною (хоча так само досить тpивалою в часі) стадією в зворотньому пpоцесі повеpнення до укpаїнської мови вчоpашніх pусофонів.

Мовна ситуація (зокрема й статус, і поширеність С.) суттєво змінилася на користь нормативної української мови після перемоги Революції гідності (2014), ухвалення нового законодавства про державну мову (2019) і початку повномасштабного вторгнення військ РФ в Україну (2022). Для багатьох ще вчора російськомовних громадян українська мова стала предметом політичного вибору, і перехід до неї навіть у царині повсякденного спілкування став здійснюватися, оминаючи стадію С. У роки «великої війни» українські міста (принаймні в Центральній Україні) стають як ніколи українськомовними, причому ця українська мова для багатьох мовців, особливо молодих та освічених, є значно наближенішою до літературних норм, аніж у перші роки незалежності.

Опитування, проведене соціологічною службою Центру Разумкова від 6 до 12 червня 2024 у рамках програми «Долучайся!», фінансованої Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) на територіях, що контролює уряд України та на яких не ведуть бойові дії, показало: українську мову рідною назвали 78 % опитаних (2017 таких було 68 %, 2015 — 60 %, 2006 — 52 %); для 13 % українська і російська мови є однаково рідними; російську мову назвали рідною 6 % опитаних (2006 — 31 %). Кількість українців, що розмовляють українською мовою на роботі та в побуті, сягає 70,5 %. 69,5 % респондентів заявили, що вільно володіють українською мовою, 27 % — що їхнього рівня володіння державою мовою достатньо для спілкування на побутовому рівні, проте їм важко говорити нею на спеціальні теми, 2 % — що погано розуміють українську мову й для них є проблемою спілкуватися нею, лише 0,5 % — що взагалі не розуміють українську мову. Розмовляють вдома лише/або переважно українською мовою 70,5 % опитаних (2015 — 50 %, 2006 — 46 %), російською — 11 % (2015 — 24 %, 2006 — 38 %), приблизно однаковою мірою українською і російською — 18 % (2015 — 25 %, 2006 — 15 %). 75,5 % респондентів, відповідаючи на запитання, якою мовою більш престижно розмовляти серед їхніх друзів та колег по роботі чи навчанню, назвали українську мову, 16 % відповіли, що їм «байдуже якою», а 6 % — російську. 2015 ці показники становили відповідно 43%, 29% та 21,5%. Звісно, ці цифри пояснюються не лише сплеском патріотизму й української політичної свідомості, але й втратою Києвом контролю над традиційно російськомовними регіонами Півдня і Сходу. Але загалом вони свідчать: для С. в Україні лишається дедалі менше місця.

Досі йшлося про російсько-український С. Пpоте варто зазначити, що на теренах Галичини місце російських історично посідали польсько-німецькі, Закарпаття — мадярські, а Буковини — румунсько-німецькі вкраплення. Нині, за умов коли польська політична зверхність перестала бути нагальною проблемою, говірка львівських напівбогемних «кнайп» сприймається нами як ще одна риса місцевого шарму. Проте лише 60 р. тому ситуація була докорінно іншою, й місцеві патріоти гнівно таврували чужинецькі нашарування в мові. Не менше суржикових рис (вже на основі пеpеважно англійсько-укpаїнської мовної мішанки) притаманно й мові української діаспори.

Суржик і українська культура

Українська література, вийшовши поза межі суто селянського побуту, постала перед вельми непростим завданням: як описувати по-українському життя верств, що в масі своїй є чужомовними? Такі дискусії точилися від часів «Хмар» І. Нечуя-Левицького й драматургії Лесі Українки. Більшість українських письменників (після доби В. Винниченка й М. Хвильового, які охоче вдавалися до відвертих русизмів для надання розповіді максимальної достовірності) у своїх творах плекали «щиру українську мову», а С. вводили хіба як характеристику малосимпатичних героїв. Певною офіційно дозволеною шпариною для С. лишався гумор — від «Вишневих усмішок» Остапа Вишні до діалогів Тарапуньки–Штепселя й гуморесок П. Глазового. Тут його завданням було, не зачіпаючи теми русифікації, обіграти сюжети, зробивши їх смішнішими для невибагливої публіки. Ці автори й виконавці стали справжніми «культовими» постатями для пересічного українця. Лише в цьому вузькому секторі література й мистецтво лишалися дзеркалом реальної мовної дійсності. Гумористичні властивості українсько-російського С. експлуатували не лише українські автори. Незрідка до цього вдавалися й великороси — з метою «подражнити» недолугого «хахла». Чи не найпершим прикладом стала п’єса «Казак-стихотворец» О. Шаховського, що її І. Котляревський вустами свого Петра схарактеризував так: «Співали московські пісні на наш голос... А що говорили, то трудно розібрати, бо сю штуку написав москаль по-нашому і дуже поперевертав слова». Остаточно присуд п’єсі виніс виборний Макогоненко: «то тілько нечепурно, що москаль взявся по-нашому і про нас писати, не бачивши зроду ні краю і не знавши обичаєв і повір’я нашого». Але цієї перестороги не почули. До української мови бралися всі — від російських панфутуристів до сценаристів «Мосфільму», яким треба було вивести чергового недолугого й вайлуватого, а то й класово ворожого суб’єкта. За таких умов С. означав уже не стільки гумор, скільки тенденційну й злу політичну сатиру, що врешті-решт і сформувала нелюдське ставлення росіян до українців, що особливо виявилося в часи повноформатної війни.

Серед українськомовної міської інтелігенції, дедалі численнішої упродовж останнього часу, виникла й інша, цілком відмінна від попередньої функція С. Як влучно підмітив Ю. Шевельов, «в обставинах двомовності українського великого міста українська інтелігенція, говорячи по-українськи, залюбки вдається до русизмів як емоційно забарвлених жаргонізмів. Явище протилежне селянському суржикові. Там настанова русизмів — піднести стиль, тут — знизити». Із відновленням Україною політичної незалежності й підвищенням статусу та престижності української мови ситуація російсько-українського С. дещо змінилася. До нього знову стали охочіше звертатися поважні письменники (напpиклад, у повістях «Горбунка Зоя» та «Сім тітоньок великого музиканта» В. Шевчука ретельно виписано мовний статус кожного персонажу й часто трапляються ремарки на зразок «говорила вона суржиком, але більш російським, аніж українським» чи «хлопчик, до речі, говорив досить правильно українською»). С. охоче послуговуються письменники покоління вісімдесятих — чи то для характеристики окремих персонажів, чи то продукуючи цілісні, іноді досить великі «суржикові» тексти (новели «Маня чи Таня», «Про ізвращенцьов», «Яловичина», «Нікада впрєдь» Б. Жолдака тощо). Окрім того, С. зайняв значне місце в молодіжній субкультурі, куди він почав проникати ще від 1970-х рр. на рівні андерґраунду й де остаточно ствердився на першому фестивалі «Червоної рути» 1989 (тексти «Братів Гадюкіних», «Сестрички Віки»). Варто визнати, що ці огидні з погляду пуриста рядки на кшталт «ти будь моїм отбойним молотком» зробили для пробудження української свідомості в поколінні тінейджерів більше, аніж деякі вірші лауреатів про «калиново-солов’їну мову». Причина цього феномену доволі проста: старші школярі й учні ПТУ раптом зрозуміли, що українська мова нічим не гірше від російської обслуговує їхні (нехай справді обмежені) духовні попити, а С. надавав текстам ще й відтінку забороненої пікантності.

У роки незалежності «освоєння» С. популярною культурою триває. 1997 розпочалася всенародна любов до створеного артистом А. Данилком сценічного образу суржикомовної Вєрки Сердючки. Однак в останні роки артист лише зрідка вдається до цього образу. С. і слобожанською говіркою виконують свої пісні учасники популярного хіп-хоп гурту «Курган і Agregat» (засновано 2014). Є й цікаві спроби використання С. не лише в художній літературі, а й у літературній есеїстиці. Так, наприклад, 2013–14 М. Бриних видав збірку оригінальних нарисів про твори світової та української літератури, написані С., — «Шидеври світової літератури. Хрестоматія доктора Падлючча» (у 2-х кн.) та «Шидеври вкраїнської літератури. Хрестоматія доктора Падлючча». Попри епатажну мову, ці видання містять багато глибоких спостережень щодо письменників та їхньої творчості. Однак масовим використання С. для серйозних текстів так і не стало, і перспективи формування окремої С.-мовної літератури немає.

Розмір шрифту

Суржик

Суржик і українська культура

Рекомендована література

Інформація про статтю