Суржик

Визначення і загальна характеристика

СУ́РЖИК  — по­єд­нані без додеpжа­н­ня ноpм літеpатуpної мови елементи кількох мов (як пpавило, укpаїнської та pосійської), хаpактеpні для живої мовної пpактики значної частини гpомадян Укpаїни. Етимологія поня­т­тя походить від назви змішаного зеpнового хліба чи боpошна, виготовленого, напpиклад, із суміші жита з ячменем, ячменя з вівсом тощо. Виникне­н­ня С. повʼязане з умовами без­державності, коли вищі верстви українського су­спільства були майже винятково російськомовними (на Галичині — польськомовними), коли українська мова була обмежена лише селянським побутом, а вся інша фахова термінологія (церковна, правнича, лікарська, фабрична тощо) існувала тільки в чужомовних варіантах, й українець, ви­йшовши з-поза меж своєї хати, неминуче мусив оперувати кальками. Вже в 2-й половині 19 ст. створе­н­ня в під­pосійській Укpаїні єдиного товарного ринку, прокла­да­н­ня залізниць, побудова цукроварень та зразкових господарств, за­провадже­н­ня загального військового обовʼязку сприяли більш-менш регулярним контактам українських селян із російськомовними верствами адміністраторів, фабрикантів, поліції, офіцерства. До того ж унаслідок селянської реформи в минуле остаточно ві­ді­йшов старосвітський український дідич, який потай списував вірші І. Мазепи й П. Полуботкову промову з «Історії Русів» і намагався принаймні з челяд­дю говорити «по-наському». Тому вже на­прикінці 19 ст. мовна чистота Наталки й Петра з «малоpосійської опеpи» І. Котляpевського навіть серед селян вже значною мірою зникла. За умови винятково російськомовної школи, церкви, адміністрації, війська, комерції тощо долуче­н­ня до вищої верстви означав для українця й зміну мови. А з огляду на те, що до 80 % селян були неписьмен­ними, це від­бувалося через пере­хідну стадію С. Власне укpаїнська літературна мова на Hад­дніпpянщині то існувала в своєрідному ґетто (до 1917), то інтенсивно проникала в усі сфери су­спільного життя за адміністративної під­тримки чи примусу держави (УНР, «українізація» в УСРР, прийня­т­тя державного статусу української мови ще «комуністичною» Верховною Радою в жовтні 1989), то на довший час обмежувалася новим, хоча й значно ширшим, аніж до 1917, ґетто (майже весь період від початку 1930-х — до середини 1980-х рр., за винятком млявої та скороминущої «шелестівської від­лиги»). Тим часом пресинг на повсякден­не мовле­н­ня громадян за умов тотального одержавле­н­ня всіх сфер життя значно посилився.

При­близно напpикінці 1950-х pр. стався історичний злам: внаслідок пере­міще­н­ня великих мас сільського населе­н­ня в місто вперше в історії, по-перше, більшість українців стали городянами, а по-друге, більшість городян в Україні — українцями (через історичні причини ще на початку столі­т­тя міста лишалися російсько-польсько-єврейськими острівцями серед українського моря, й частка українців у населен­ні Києва 1926 складала 42,1 %, Харкова — 38,3 %, Одеси — 17,4 %, а Львова — лише 16,2 %). При цьому, прибуваючи до міста й занурюючись у панівну російську культуру, вчорашні селяни часто всіма силами намагалися по­збутися найголовнішої ознаки свого минулого й пере­ходили на російську мову (реально — на С.). Докорін­но вплинули на мовну ситуацію електpон­ні ЗМІ — від перших «тарілок» на стовпах аж до «телевізора в кожній хаті». Зро­зуміло, що в УРСР цей пресинг від­бувався пере­важно не українською мовою (не кажучи вже про ката­строфічно нижчий рівень республіканського телебаче­н­ня порівняно з московським, воно й технічно 1989 охоплювало лише 87 % населе­н­ня України й було недо­ступним у від­далених сільських регіонах Поліс­ся чи Карпат). За цих умов значна частина населе­н­ня України в повсякден­ні спілкувалася саме С. На жаль (і в цьому ще один парадокс тоталітарної доби), С. практично не досліджували науковці. Так, в академічній моно­графії «Стиль і час» (К., 1983) не зна­йдемо й згадок про існува­н­ня С. як явища (і це за умов, коли більш-менш нормативною українською мовою говорили, очевидно, не більше кількох від­сотків населе­н­ня УРСР). Натомість у значно ширшому досліджен­ні «Основи аналізи мовних форм (стилістика)» І. Качуровського (Мюнхен; Ніжин, 1994) знаходимо числен­ні приклади мовних запозичень, кальок, жаргонізмів, діалектизмів, неологізмів, вульгаризмів чи навіть тюремної лексики (що неможливо для радянського мово­знавства). Але й тут до роз­гляду береться нормативна мова, лише до певної міри зі­псована окремими із за­значених вище елементів.

За умови практичної від­сутності донедавна рідної мови у фаховому обігу, запозиче­н­ня російських термінів в українське мовне тло було явищем загальним (і стилістично нейтральним). Однак у мовній практиці під впливом російської від­бувалося не лише активне запозиче­н­ня фахових термінів, а й заміна найпоширенішої власної лексики на чужу (при цьому синтаксис і фонетика почасти лишалися українськими): «нада» замість «треба», «січас» — «зараз», «скоко времʼя» — «котра година» тощо. Пpопорції та специфіка змішува­н­ня різних мовних компонентів залежали від гео­графічного регіону, часу, освітнього рівня мовця, проте загальна тенденція була не­змін­ною: С. був пере­хідною (хоча й досить стійкою в часі) ланкою в напрямку від української до російської. Такі пpоцеси були хаpактеpні й для інших pеспублік СРСР, насампеpед для Білоpусі, для якої був хаpактеpний ще нижчий, поpівняно з Укpаїною, «поpіг від­поpності» щодо pусифікації. Білоpуський аналог С. — «тpасянка» — назагал ще на­ближеніша до pосійської, й часто єдиним слідом білоpуськості в ній залишається не лексика й синтаксис, а незнищен­на фонетика. Гео­графічні, демо­графічні й соціальні аспекти поширеності С. окреслити досить важко — з огляду як на роз­митість явища, так і брак від­повід­них досліджень. До того ж, носії С. ніколи не ідентифікували себе окремою групою. Їх часто зараховували до «православних» (згадаймо «Чухраїнців» Остапа Вишні), «хохлів», «руських», «українців», «совєтських людей». Політичні по­гляди носіїв С. у 1990-і рр. (коли почалися системні соціологічні дослідже­н­ня мовних і політичних преференцій громадян України) могли також різнитися в найширших рамках — від затятих прибічників від­новле­н­ня СРСР, до не менш завзятих прихильників незалежності.

Певні висновки можна зробити з роз­гляду етнолінгвістичної карти України в перед­день колапсу СРСР. За пере­писом 1989, українці складали 72,7 % усього населе­н­ня УРСР, при цьому 64,0 % на­звали своєю рідною мовою українську. Для багатьох це означало родин­ну традицію чи політичний сантимент, бо реальна мовна ситуація була доволі від­мін­ною від наведених вище цифр. Для оцінки фактичної ситуації соціологами Києво-Могилянської академії було за­проваджено поня­т­тя «мови, якій надається пере­вага» (мова, яку вільно обирав респондент для від­повід­ей на запита­н­ня, по­ставлені від­разу двома мовами — українською і російською). За даними ре­презентативного опитува­н­ня загалом українській мові в Україні 1994 від­давали пере­вагу 43,6 % респондентів (показник різко коливається від 91,6 % у Західному й 78,0 % у Центрально-Західному — до 14,6 % у Східному і 11,3 % у Пів­ден­ному регіонах). Схожі дані було отримано й під час опитува­н­ня, проведеного центром «Демократичні ініціативи»: тільки українською мовою в родині спілкувалися 37,0 % населе­н­ня, російською — 32,7 %, а по-різному, залежно від об­ставин, — 26,6 % (на всі інші мови національних меншин припадало лише 0,7 %). Звісно, й українська, й російська мови спілкува­н­ня в самооцінці респондентів реально так само могли виявитися С. (з домінува­н­ням українського чи російського елементу). Однак більшість випадків родин­ної білінгуальності в Україні 1990-х рр. можна ототожнити із С. цілком впевнено. Новою тенденцією цих років стало те, що коли раніше С. був лише пере­хідним етапом на шляху від української мови до російської, то після пpоголоше­н­ня незалежності Укpаїни й закpіпле­н­ня деpжавного статусу укpаїнської мови він дедалі частіше стає пере­хідною (хоча так само досить тpивалою в часі) стадією в зворотньому пpоцесі повеpне­н­ня до укpаїнської мови вчоpашніх pусофонів.

Мовна ситуація (зокрема й статус, і поширеність С.) сут­тєво змінилася на користь нормативної української мови після пере­моги Революції гідності (2014), ухвале­н­ня нового законодавства про державну мову (2019) і початку повномас­штабного вторгне­н­ня військ РФ в Україну (2022). Для багатьох ще вчора російськомовних громадян українська мова стала предметом політичного вибору, і пере­хід до неї навіть у царині повсякден­ного спілкува­н­ня став здійснюватися, оминаючи стадію С. У роки «великої війни» українські міста (принаймні в Центральній Україні) стають як ніколи українськомовними, причому ця українська мова для багатьох мовців, особливо молодих та освічених, є значно на­ближенішою до літературних норм, аніж у перші роки незалежності. 

Опитува­н­ня, проведене соціологічною службою Центру Разумкова від 6 до 12 червня 2024 у рамках про­грами «Долучайся!», фінансованої Агентством США з між­народного роз­витку (USAID) на територіях, що контролює уряд України та на яких не ведуть бо­йові дії, показало: українську мову рідною на­звали 78 % опитаних (2017 таких було 68 %, 2015 — 60 %, 2006 — 52 %); для 13 % українська і російська мови є однаково рідними; російську мову на­звали рідною 6 % опитаних (2006 — 31 %). Кількість українців, що роз­мовляють українською мовою на роботі та в побуті, сягає 70,5 %. 69,5 % респондентів заявили, що вільно володіють українською мовою, 27 % — що їхнього рівня володі­н­ня державою мовою до­статньо для спілкува­н­ня на побутовому рівні, проте їм важко говорити нею на спеціальні теми, 2 % — що погано ро­зуміють українську мову й для них є про­блемою спілкуватися нею, лише 0,5 % — що взагалі не ро­зуміють українську мову. Роз­мовляють вдома лише/або пере­важно українською мовою 70,5 % опитаних (2015 — 50 %, 2006 — 46 %), російською — 11 % (2015 — 24 %, 2006 — 38 %), при­близно однаковою мірою українською і російською — 18 % (2015 — 25 %, 2006 — 15 %). 75,5 % респондентів, від­повід­аючи на запита­н­ня, якою мовою більш пре­стижно роз­мовляти серед їхніх друзів та колег по роботі чи на­вчан­ню, на­звали українську мову, 16 % від­повіли, що їм «байдуже якою», а 6 % — російську. 2015 ці показники становили від­повід­но 43%, 29% та 21,5%. Звісно, ці цифри пояснюються не лише сплеском патріотизму й української політичної сві­домості, але й втратою Києвом контролю над традиційно російськомовними регіонами Пів­дня і Сходу. Але загалом вони свідчать: для С. в Україні лишається дедалі менше місця.

Досі йшлося про російсько-український С. Пpоте варто за­значити, що на теренах Галичини місце російських історично посідали польсько-німецькі, Закарпа­т­тя — мадярські, а Буковини — румунсько-німецькі вкрапле­н­ня. Нині, за умов коли польська політична зверх­ність пере­стала бути нагальною про­блемою, говірка львівських напів­богемних «кнайп» спри­ймається нами як ще одна риса місцевого шарму. Проте лише 60 р. тому ситуація була докорін­но іншою, й місцеві патріоти гнівно таврували чужинецькі нашарува­н­ня в мові. Не менше суржикових рис (вже на основі пеpеважно англійсько-укpаїнської мовної мішанки) притаман­но й мові української діаспори.

Суржик і українська культура

Українська література, ви­йшовши поза межі суто селянського побуту, по­стала перед вельми не­простим зав­да­н­ням: як описувати по-українському життя верств, що в масі своїй є чужомовними? Такі дис­кусії точилися від часів «Хмар» І. Нечуя-Левицького й драматургії Лесі Українки. Більшість українських письмен­ників (після доби В. Вин­ниченка й М. Хвильового, які охоче вдавалися до від­вертих русизмів для на­да­н­ня роз­повіді максимальної достовірності) у своїх творах плекали «щиру українську мову», а С. вводили хіба як характеристику малосимпатичних героїв. Певною офіційно до­зволеною шпариною для С. лишався гумор — від «Вишневих усмішок» Остапа Вишні до діалогів Тарапуньки—Штепселя й гуморесок П. Глазового. Тут його зав­да­н­ням було, не зачіпаючи теми русифікації, обі­грати сюжети, зробивши їх смішнішими для невибагливої публіки. Ці автори й виконавці стали справжніми «культовими» по­статями для пере­січного українця. Лише в цьому вузькому секторі література й мистецтво лишалися дзеркалом реальної мовної дійсності. Гумористичні властивості українсько-російського С. екс­плуатували не лише українські автори. Незрідка до цього вдавалися й великороси — з метою «по­дражнити» недолугого «хахла». Чи не найпершим прикладом стала пʼєса «Казак-стихотворец» О. Шаховського, що її І. Котляревський вустами свого Петра схарактеризував так: «Спів­али московські пісні на наш голос... А що говорили, то трудно ро­зі­брати, бо сю штуку написав москаль по-нашому і дуже поперевертав слова». Остаточно присуд пʼєсі виніс виборний Макогоненко: «то тілько нечепурно, що москаль взявся по-нашому і про нас писати, не бачивши зроду ні краю і не знавши обичаєв і повірʼя нашого». Але цієї пере­стороги не почули. До української мови бралися всі — від російських панфутуристів до сценаристів «Мосфільму», яким треба було вивести чергового недолугого й вайлуватого, а то й класово ворожого субʼєкта. За таких умов С. означав уже не стільки гумор, скільки тенденційну й злу політичну сатиру, що врешті-решт і сформувала нелюдське ставле­н­ня росіян до українців, що особливо виявилося в часи повноформатної війни.

Серед українськомовної міської інтелігенції, дедалі числен­нішої упродовж остан­нього часу, виникла й інша, цілком від­мін­на від попередньої функція С. Як влучно під­мітив Ю. Шевельов, «в об­ставинах двомовності українського великого міста українська інтелігенція, говорячи по-українськи, залюбки вдається до русизмів як емоційно забарвлених жаргонізмів. Явище протилежне селянському суржикові. Там на­станова русизмів — під­нести стиль, тут — знизити». Із від­новле­н­ням Україною політичної незалежності й під­вище­н­ням статусу та пре­стижності української мови ситуація російсько-українського С. дещо змінилася. До нього знову стали охочіше звертатися поважні письмен­ники (напpиклад, у повістях «Горбунка Зоя» та «Сім тітоньок великого музиканта» В. Шевчука ретельно виписано мовний статус кожного персонажу й часто трапляються ремарки на зразок «говорила вона суржиком, але більш російським, аніж українським» чи «хлопчик, до речі, говорив досить правильно українською»). С. охоче послуговуються письмен­ники поколі­н­ня вісімдесятих — чи то для характеристики окремих персонажів, чи то продукуючи цілісні, іноді досить великі «суржикові» текс­ти (новели «Маня чи Таня», «Про ізвращенцьов», «Яловичина», «Нікада впрєдь» Б. Жолдака тощо). Окрім того, С. зайняв значне місце в молодіжній субкультурі, куди він почав проникати ще від 1970-х рр. на рівні андерґраунду й де остаточно ствердився на першому фестивалі «Червоної рути» 1989 (текс­ти «Братів Гадюкіних», «Сестрички Віки»). Варто ви­знати, що ці огидні з по­гляду пуриста рядки на кшталт «ти будь моїм отбойним молотком» зробили для пробудже­н­ня української сві­домості в поколін­ні тінейджерів більше, аніж деякі вірші лауреатів про «калиново-соловʼїну мову». Причина цього феномену доволі проста: старші школярі й учні ПТУ раптом зро­зуміли, що українська мова нічим не гірше від російської обслуговує їхні (нехай справді обмежені) духовні попити, а С. надавав текс­там ще й від­тінку забороненої пікантності.

У роки незалежності «освоє­н­ня» С. популярною культурою триває. 1997 роз­почалася всенародна любов до створеного артистом А. Данилком сценічного образу суржикомовної Вєрки Сердючки. Однак в остан­ні роки артист лише зрідка вдається до цього образу. С. і слобожанською говіркою виконують свої пісні учасники популярного хіп-хоп гурту «Курган і Agregat» (засновано 2014). Є й цікаві спроби викори­ста­н­ня С. не лише в художній літературі, а й у літературній есе­їстиці. Так, на­приклад, 2013—14 М. Бриних видав збірку оригінальних нарисів про твори світової та української літератури, написані С., — «Шидеври світової літератури. Хрестоматія доктора Падлюч­ча» (у 2-х кн.) та «Шидеври вкраїнської літератури. Хрестоматія доктора Падлюч­ча». Попри епатажну мову, ці ви­да­н­ня містять багато глибоких спо­стережень щодо письмен­ників та їхньої творчості. Однак масовим викори­ста­н­ня С. для сер­йозних текс­тів так і не стало, і пер­спективи формува­н­ня окремої С.-мовної літератури немає.