Шміт Федір Іванович

ШМІТ Федір Іванович (03(15). 05. 1877, Санкт-Петербург — 10. 11, за ін. даними — 03. 12. 1937, Ташкент) — мистецтво­знавець, історик, археолог. Доктор історичних наук (1909), професор (1912), академік АН УРСР (1921). Позаштатний академік Російської академії історії матеріальної культури (1919). Член Історико-філологічного товариства при Харківському університеті, Українського наукового товариства, Німецького археологічного ін­ституту, Болгарського археологічного ін­ституту та ін. Закінчив Санкт-Петербурзький університет (1900). У 1901–04 — професорський стипендіат, 1908–12 — вчений секретар Російського археологічного ін­ституту в Стамбулі. Провів серію досліджень творів візантійського мистецтва на території Греції та Малої Азії, зокрема архітектури та мозаїк церкви Успі­н­ня Пресвятої Богородиці 7–11 ст. у м. Нікея (нині Ізнік, Туреч­чина) та церкви монастиря Неа-Моні 11 ст. на острові Хіос в Егейському морі (Греція). 1909 захистив під­готовлену під керівництвом Ф. Успенського дисертацію «Кахрие-Джами: история монастыря Хоры, архитектура мечети, мозаики нарфиков» і здобув учений ступінь магістра історії й теорії мистецтва. 1912 пере­їхав до Харкова, де очолив кафедру історії та теорії мистецтв Харківського університету, від 1919 — декан історико-філологічного факультету. Викладав на Вищих жіночих курсах, у Харківському художньому училищі. Викладацьку роботу по­єд­нував з активною діяльністю в галузі дослідже­н­ня і збереже­н­ня вітчизняної культурної спадщини, багато зробив для реорганізації музейної справи в Україні. Один із фундаторів харківської університетської школи мистецтво­знавства. 1918 очолював Комісію з охорони памʼяток старовини і мистецтва при Харківському історико-філологічному товаристві, 1919–20 — завідувач музейної секції, 1920 — голова Всеукраїнського комітету охорони памʼяток мистецтва і старовини. Заснував у Харкові Музей дитячої художньої творчості (1920) та секцію з ви­вче­н­ня дитячої художньої творчості при психоневрологічному інтернаті. Влітку 1919 під­писав колективний лист-зверне­н­ня харківської інтелігенції до вчених Заходу з протестом проти червоного терору, що серед іншого стало приводом для його арешту в грудні 1920. Навесні 1921 засуджений Харківським революційним трибуналом до 3-х р. примусових робіт умовно. 1921 пере­їхав до Києва, де очолив створену у квітні того ж року з його ініціативи у складі ВУАН Софійську комісію, а в серпні — засновану за його участі Археологічну комісію ВУАН. 1922 обраний головою Всеукраїнського археологічного комітету, ініціював створе­н­ня науково-дослідної кафедри мистецтво­знавства та керував її роботою. Був одним з ініціаторів заснува­н­ня Лаврського музею культів та побуту (1923–24 — його директор), очолював музей Софійського собору. Від 1921 — професор Київського архітектурного ін­ституту і Музично-драматичного ін­ституту імені М. Лисенка, професор і ректор (1922–24) Київського археологічного ін­ституту. На­прикінці 1924 ви­їхав до Ленін­града (нині Санкт-Петербург). 1924–30 — директор Державного ін­ституту історії мистецтв; від 1925 — професор Ленін­градського університету. Від 1930 — керівник від­ділу середньовічних культур Європи і Пере­дньої Азії Державної академії матеріальної культури. Влітку 1930–33 здійснював археологічні дослідже­н­ня в Криму. Автор праць з історії мистецтва античності, Візантії, епохи Від­родже­н­ня, художньої культури Давньої Русі, України, Середньої Азії, про­блем загальної історії, теорії мистецтва, музеє­знавства, охорони памʼяток старовини і мистецтва, психології та соціології художньої творчості, сучасного художнього процесу, зокрема німецькою, англійською, французькою, болгарською, українською мовами. У період діяльності в Україні висунув і об­ґрунтував основні положе­н­ня теорії про­гресивного циклічного роз­витку мистецтва, які виклав у книзі «Искус­ство: основные про­блемы теории и истории» (Ленин­град, 1925). Створив школу вчених-мистецтво­знавців, серед її пред­ставників — К. Берладіна, В. Богословський, Б. Бутник-Сіверський, С. Гейченко, Д. Гордєєв, Н. Коцюбинська, П. Кульженко, Б. Руднєв, С. Таранушенко та ін. У листопаді 1933 заарештований, у березні 1934 засуджений до 5-ти р. таборів із заміною на засла­н­ня до м. Акмолинськ (нині Астана, Казах­стан). 1935 пере­ведений у Ташкент, де працював у Державному музеї мистецтв Узбеки­стану. У серпні 1937 заарештований знову. 10 листопада (за ін. даними — 3 грудня) того ж року страчений у Ташкенті. Місце похова­н­ня не ві­доме. 1956 реабілітований. 2007 засновано премію НАНУ імені Ш. за видатні наукові роботи в галузі мистецтво­знавства і культурології.