Шміт Федір Іванович

ШМІТ Федір Іванович (03(15). 05. 1877, Санкт-Петербург — 10. 11, за ін. даними — 03. 12. 1937, Ташкент) — мистецтвознавець, історик, археолог. Доктор історичних наук (1909), професор (1912), академік АН УРСР (1921). Позаштатний академік Російської академії історії матеріальної культури (1919). Член Історико-філологічного товариства при Харківському університеті, Українського наукового товариства, Німецького археологічного інституту, Болгарського археологічного інституту та ін. Закінчив Санкт-Петербурзький університет (1900). У 1901–04 — професорський стипендіат, 1908–12 — вчений секретар Російського археологічного інституту в Стамбулі. Провів серію досліджень творів візантійського мистецтва на території Греції та Малої Азії, зокрема архітектури та мозаїк церкви Успіння Пресвятої Богородиці 7–11 ст. у м. Нікея (нині Ізнік, Туреччина) та церкви монастиря Неа-Моні 11 ст. на острові Хіос в Егейському морі (Греція). 1909 захистив підготовлену під керівництвом Ф. Успенського дисертацію «Кахрие-Джами: история монастыря Хоры, архитектура мечети, мозаики нарфиков» і здобув учений ступінь магістра історії й теорії мистецтва. 1912 переїхав до Харкова, де очолив кафедру історії та теорії мистецтв Харківського університету, від 1919 — декан історико-філологічного факультету. Викладав на Вищих жіночих курсах, у Харківському художньому училищі. Викладацьку роботу поєднував з активною діяльністю в галузі дослідження і збереження вітчизняної культурної спадщини, багато зробив для реорганізації музейної справи в Україні. Один із фундаторів харківської університетської школи мистецтвознавства. 1918 очолював Комісію з охорони пам’яток старовини і мистецтва при Харківському історико-філологічному товаристві, 1919–20 — завідувач музейної секції, 1920 — голова Всеукраїнського комітету охорони пам’яток мистецтва і старовини. Заснував у Харкові Музей дитячої художньої творчості (1920) та секцію з вивчення дитячої художньої творчості при психоневрологічному інтернаті. Влітку 1919 підписав колективний лист-звернення харківської інтелігенції до вчених Заходу з протестом проти червоного терору, що серед іншого стало приводом для його арешту в грудні 1920. Навесні 1921 засуджений Харківським революційним трибуналом до 3-х р. примусових робіт умовно. 1921 переїхав до Києва, де очолив створену у квітні того ж року з його ініціативи у складі ВУАН Софійську комісію, а в серпні — засновану за його участі Археологічну комісію ВУАН. 1922 обраний головою Всеукраїнського археологічного комітету, ініціював створення науково-дослідної кафедри мистецтвознавства та керував її роботою. Був одним з ініціаторів заснування Лаврського музею культів та побуту (1923–24 — його директор), очолював музей Софійського собору. Від 1921 — професор Київського архітектурного інституту і Музично-драматичного інституту імені М. Лисенка, професор і ректор (1922–24) Київського археологічного інституту. Наприкінці 1924 виїхав до Ленінграда (нині Санкт-Петербург). 1924–30 — директор Державного інституту історії мистецтв; від 1925 — професор Ленінградського університету. Від 1930 — керівник відділу середньовічних культур Європи і Передньої Азії Державної академії матеріальної культури. Влітку 1930–33 здійснював археологічні дослідження в Криму. Автор праць з історії мистецтва античності, Візантії, епохи Відродження, художньої культури Давньої Русі, України, Середньої Азії, проблем загальної історії, теорії мистецтва, музеєзнавства, охорони пам’яток старовини і мистецтва, психології та соціології художньої творчості, сучасного художнього процесу, зокрема німецькою, англійською, французькою, болгарською, українською мовами. У період діяльності в Україні висунув і обґрунтував основні положення теорії прогресивного циклічного розвитку мистецтва, які виклав у книзі «Искусство: основные проблемы теории и истории» (Ленинград, 1925). Створив школу вчених-мистецтвознавців, серед її представників — К. Берладіна, В. Богословський, Б. Бутник-Сіверський, С. Гейченко, Д. Гордєєв, Н. Коцюбинська, П. Кульженко, Б. Руднєв, С. Таранушенко та ін. У листопаді 1933 заарештований, у березні 1934 засуджений до 5-ти р. таборів із заміною на заслання до м. Акмолинськ (нині Астана, Казахстан). 1935 переведений у Ташкент, де працював у Державному музеї мистецтв Узбекистану. У серпні 1937 заарештований знову. 10 листопада (за ін. даними — 3 грудня) того ж року страчений у Ташкенті. Місце поховання не відоме. 1956 реабілітований. 2007 засновано премію НАНУ імені Ш. за видатні наукові роботи в галузі мистецтвознавства і культурології.

Рекомендована література

1. Прокофьев В. Н. Федор Иванович Шмит (1877–1941) и его теория прогрессивно­циклического развития искусства // Советское искусствознание. Москва, 1981;
   Google Scholar Internet
2. Білокінь С. І. Українська зірка вченого // Пам’ятки України. 1987. № 1;
   Google Scholar Internet
3. Кулаев К. Ф. И. Шмит как теоретик эстетического воспитания // Искусство. 1988. № 7;
   Google Scholar Internet
4. Чистотинова С. Федор Иванович Шмит. Москва, 1994;
   Google Scholar Internet
5. Сыченкова Л. Федор Иванович Шмит: жизнь и судьба научного наследия // Рубеж: Альманах социальных исследований. 1999. № 13/14.
   Google Scholar Internet

Завантажити статтю