Стріха Максим Віталійович

Визначення і загальна характеристика

СТРІ́ХА Максим Віталі­йович (24. 06. 1961, Київ) — фізик, письмен­ник, пере­кладач, публіцист, громадський діяч. Син В. Стріхи та Н. Гулої, чоловік Н. Старченко, батько Я. Стріхи, онук М. Гулого та М. Коломійченко. Доктор фізико-математичних наук (1997), професор (2018). Дійсний член НТШ (2015). Член НСПУ (1994) та АУП (1997). Премії імені С. Пекаря НАНУ (2024), імені М. Рильського КМ України (2015), імені Г. Кочура Міністерства культури України (2021). Від­знака «Lauro Dantesco» (Італія, 2013), ордени «Академічні пальми» 2-го ступеня (Франція, 2019) та «За заслуги перед Італійською республікою» (2023). 

Закінчив Київський університет імені Т. Шевченка (1983), де від 2008 працює професором кафедри фізичної електроніки (до 2019 — за сумісництвом). Від 1983 — в Ін­ституті фізики напів­провід­ників НАНУ (2008—10 та від 2014 — за сумісництвом): від 2010 — головний науковий спів­робітник від­ділу теоретичної фізики; 2005—07 — головний науковий спів­робітник Ін­ституту енциклопедичних досліджень НАНУ (за сумісництвом; обидва — Київ); 2010—12 — завідувач, 2012—14 — професор кафедри пере­кладу Київського університету імені Б. Грінченка (за сумісництвом). Водночас 1995—2008 — завідувач лабораторії методологічних про­блем культурної політики Українського центру культурних досліджень Міністерства культури та інформаційної політики України; 2008—10, 2014—19 — за­ступник Міністра освіти і науки України, від­повід­ав за науку, ін­новації та між­народне науково-технічне спів­робітництво. 2010—21 — віце­президент, від 2021 — перший віце­президент АН вищої школи України; 2013—16 — президент Українського фізичного товариства. Очолював робочу групу з під­готовки Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» (2015); у 2015—19 — спів­голова Національної комісії з питань правопису, робота якої при­звела до схвале­н­ня нової редакції Українського правопису. 

Побудував послідовну теорію оптичних і рекомбінаційних процесів у реальних напів­провід­никах з дефектами, деформаціями та неоднорідностями складу; теоретично пояснив явище зро­ста­н­ня квантового виходу у вузькощілин­них напів­провід­никах під дією одновісного стиску; дослідив гістерезисні явища в графені на сегнето­електричній під­кладці й за­пропонував викори­стати їх для створе­н­ня швидкодійної енергонезалежної памʼяті нового поколі­н­ня; ви­вчив квантові обмеже­н­ня на довжину ка­налів провід­ності у транзисторі МДН на основі кремнію і дихалькогеніду пере­хідного металу, показав неможливість створе­н­ня функціональних транзисторів з ка­налами, коротшими за 2—3 нм. Досліджує актуальні пита­н­ня історії науки, зокрема становле­н­ня квантової фізики в Україні. 

У пере­кладо­знавстві сформулював і об­ґрунтував концепцію націєтворчої функції українського художнього пере­кладу. Пере­клав низку поетичних і прозових творів класичних та сучасних авторів, зокрема Данте Алігʼєрі, Дж. Чосера, К. Марло, В. Вордсворта, С.-Т. Колріджа, Дж. Байрона, Е.-А. По, А.-Ч. Свінберна, В. Вітмена, Е. Дікінсон, Р.-Л. Стівенсона, Р. Кіплінґа, В.-Б. Єйтса, Т.-С. Еліота, А. Баєтт, Ж.-М. де Ередіа, Т. Мелорі, Т. Тассо, О. Вайлда, Р. Фроста, В.-Г. Одена, Л. Глік, Ш. Мараї, І. Буніна, В. Брюсова, М. Гумільова, О. Мандельштама, Б. Окуджави, Я. Твардовського. Автор книги віршів «Сонети та октави» (К., 1991), книги зі­браних пере­кладів «Улюблені пере­клади» (К., 2015; 2017) та оригінальних лібрето опер (зокрема «Креонт», «Алкід» та «Сокіл» Д. Бортнянського, «Служниця-пані» Дж.-Б. Перголезі, «Пробний камінь» Дж. Рос­сіні, «Мартінова брехня» Дж. Менот­ті, «Франческа да Ріміні» С. Рахманінова, «Весі­л­ля Фіґаро» В.-А. Моцарта, «Фальстаф» Дж. Верді, «Софронія на вогнищі» О. Євсюкової), числен­них літературно-критичних і літературо­знавчих, полемічних, культурологічних, історичних, політологічних, релігіє­знавчих та ін. статей, зокрема й в ЕСУ. Від середини 1980-х рр. бере активну участь у громадсько-політичному житті. Учасник створе­н­ня Товариства української мови та Руху (1988—89); депутат Київради першого демократичного склика­н­ня (1990—94), у 2005—10 — за­ступник голови Української республіканської партії «Собор».

Пр.: Нариси української популярної культури. К., 1998 (спів­авт.); Здолавши пів­шляху життя земного… «Божествен­на комедія» Данте та її українське від­лу­н­ня. К., 2001; Данте в українській літературі: досвід рецепції на тлі «запізнілого націєтворе­н­ня. К., 2003; Український художній пере­клад: між літературою і націєтворе­н­ням. К., 2006; Фізичні теорії: люди, ідеї, події. Лг., 2012 (спів­авт.); Український пере­клад і пере­кладачі: між літературою і націєтворе­н­ням. К., 2020; Фізика конденсованого середовища: Навч. посіб. К., 2022; Роз­виток фізичних теорій (історія фізики в по­статях, ідеях та подіях): Навч. посіб. К., 2025.

А. М. Веклич

Завантажити статтю