Постишев Павло Петрович

ПО́СТИШЕВ Павло Петрович (18(06). 09. 1887, м. Іваново-Вознесенськ, нині Іваново, РФ — 26. 02. 1939, Москва) — комуністичний партійний і державний діяч. Навчався у початковій школі, яку не закінчив. 1899–1908 працював на текстильних підприємствах, брав участь у революційній діяльності. Від 1904 — член РСДРП(б). Від 1908 був ув’язнений у тюрмах м. Владимир та Іркутськ (обидва — Росія), проживав на засланні в Іркутській губ. Вів нелегальну партійну роботу, керував профспілкою металістів. Від березня 1917 — депутат, згодом — заступник голови Іркутської ради робітничих і солдатських депутатів; від грудня 1917 — член Іркутського військово-революційного комітету, організатор червоногвардійських загонів. 1918 — голова революційного трибуналу, член Далекосхідного РНК у м. Хабаровськ (Росія); 1918–19 — політпрацівник у партизанському загоні Приамурського краю; 1920 — комісар юстиції і уповноважений ЦК РКП(б) по Хабаровському краю; 1920–22 — на відповідальних посадах у більшовицьких керівних органах на Далекому Сході. У квітні–листопаді 1922 — емісар уряду Далекосхідної республіки у Верхньоудинську (Прибайкалля); у листопаді 1922 — вересні 1923 — голова Прибайкальського губернського виконавчого комітету. Після цього, не маючи жодних офіційних підстав, з дружиною Т. Постоловською приїхав в Україну. У листопаді 1923 — травні 1924 — інструктор, згодом — завідувач організаційно-інструкторського відділу Київського губернського комітету КП(б)У. У травні–листопаді 1924 — завідувач губернської Робітничо-селянської інспекції; 1924–26 — секретар Київського губернського, потім — окружного комітету КП(б)У. Л. Каганович, який 1925–28 очолював ЦК КП(б)У, оцінив підтримку політичної лінії Й. Сталіна і діяльності самого Л. Кагановича, яку виразно демонстрував П. У листопаді 1926 П. очолив столичний Харківській окружний комітет КП(б)У. Активно сприяв придушенню прихильників Л. Троцького, Г. Зінов’єва, Л. Каменєва в Україні, був послідовним прибічником Л. Кагановича у боротьбі проти «націонал-ухильництва» (О. Шумський, М. Хвильовий та ін.), виступав проти будь-якої критики брутального керівного стилю Л. Кагановича. 1930–34 П. працював в апараті ЦК ВКП(б) у Москві; 1930–34 — секретар ЦК ВКП(б), 1930–33 — завідувач Агітпропагандистського відділу, член Організаційного бюро ЦК ВКП(б). У листопаді 1932 очолював надзвичайну хлібозаготівельну комісію у Поволжі (РФ), у грудні того ж року — в Дніпропетровській обл. В обох регіонах з метою виконання хлібозаготівельних планів комісії застосовували в першу чергу репресивні методи. відповідно до постанови ЦК ВКП(б) від 24 січня 1933 обійняв посаду другого секретаря ЦК КП(б)У, а невдовзі був обраний першим секретарем Харківського обкому та міськкому КП(б)У. Йому було надано право в разі необхідності радитися безпосередньо із Й. Сталіним, узгоджувати з ним свої дії, контролювати діяльність місцевих керівників. Працівники партапарату називали П. «другим першим секретарем», його місія в Україні мала зловісно-трагічний характер. Він став одним із чільних співорганізаторів Голодомору, вважаючи, що основна причина трагедії — «притуплення більшовицької пильності», а не політика більшовиків щодо українських селян. П. публічно й постійно підтримував репресивну політику проти селян і низових партійно-державних керівників. Друге важливе завдання, що виконував П. — пошук і нищення «української націоналістичної контрреволюції». Фактично йшлося про розгром українського національного відродження, що його значно стимулювала політика «українізації». За його словами, санкцію на такий розгром він одержав особисто від Й. Сталіна. Цілком ймовірно, що одночасно йому дано вказівки й щодо протидії наркому освіти, члену політбюро ЦК КП(б)У М. Скрипнику, з яким П. конфліктував ще в 1920-х рр. П. відіграв ключову роль у викритті чергового «національного ухилу». Його лідером оголосили М. Скрипника, якого чотири рази викликали на засідання політбюро і вимагали підписати листа з викриттям власних «злочинів». Після п’ятого обговорення цього листа у липні 1933 М. Скрипник покінчив життя самогубством. В Україні почалася тотальна кадрова чистка й репресії, що торкнулися насамперед діячів «розстріляного відродження». Паралельно створювався фальшивий образ П. як гуманного діяча, який піклувався про долю дітей, ініціював повернення ялинки на новорічне свято, писав оповідання тощо. 1934–37 — перший секретар Київського обкому КП(б)У, залишаючись другим секретарем ЦК КП(б)У. Через заяви П. Ніколаєнко, авторки численних доносів, у листопаді 1936 в оточенні П. в Києві проведено масштабні арешти колишніх троцькістів, а на П. впала підозра у втраті пильності. 13 січня 1937 ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «Про незадовільне партійне керіництво Київського обкому КП(б)У та недоліки у роботі ЦК КП(б)У». Після приїзду до Києва Л. Кагановича, який висловив політичну недовіру П., його у березні 1937 відкликали з України і призначили на посаду першого секретаря Куйбишевського обкому і міськкому ВКП(б). 21 лютого 1938 заарештований, звинувачений у контрреволюційній терористичній діяльності, шпигунстві на користь Японії, керівництві «правотроцькістським блоком» в Україні. 26 лютого 1939 Військовою колегією Верховного суду СРСР засуджений до страти, розстріляний того ж дня. Реабілітований 1955 і відновлений у КПРС. У РФ іменем П. названо вулиці у 9-ти великих містах. 2009 в Україні П. було названо одним із організаторів Голодомору, 2015 він внесений у список осіб, які підпадають під закон про декомунізацію.

Завантажити статтю