Постишев Павло Петрович

ПО́СТИШЕВ Павло Петрович (18(06). 09. 1887, м. Іваново-Вознесенськ, нині Іваново, РФ — 26. 02. 1939, Москва) — комуністичний партійний і державний діяч. На­вчався у початковій школі, яку не закінчив. 1899—1908 працював на текс­тильних під­приємствах, брав участь у революційній діяльності. Від 1904 — член РСДРП(б). Від 1908 був увʼязнений у тюрмах м. Владимир та Іркутськ (обидва — Росія), проживав на заслан­ні в Іркутській губ. Вів нелегальну партійну роботу, керував проф­спілкою металістів. Від березня 1917 — депутат, згодом — за­ступник голови Іркутської ради робітничих і солдатських депутатів; від грудня 1917 — член Іркутського військово-революційного комітету, організатор червоногвардійських загонів. 1918 — голова революційного трибуналу, член Далеко­східного РНК у м. Хабаровськ (Росія); 1918—19 — політпрацівник у партизанському загоні Приамурського краю; 1920 — комісар юстиції і уповноважений ЦК РКП(б) по Хабаровському краю; 1920—22 — на від­повід­альних посадах у більшовицьких керівних органах на Далекому Сході. У квітні—листопаді 1922 — емісар уряду Далеко­східної республіки у Верх­ньоудинську (Прибайка­л­ля); у листопаді 1922 — вересні 1923 — голова Прибайкальського губернського виконавчого комітету. Після цього, не маючи жодних офіційних під­став, з дружиною Т. Постоловською при­їхав в Україну. У листопаді 1923 — травні 1924 — ін­структор, згодом — завідувач організаційно-ін­структорського від­ділу Київського губернського комітету КП(б)У. У травні—листопаді 1924 — завідувач губернської Робітничо-селянської інспекції; 1924—26 — секретар Київського губернського, потім — окружного комітету КП(б)У. Л. Каганович, який 1925—28 очолював ЦК КП(б)У, оцінив під­тримку політичної лінії Й. Сталіна і діяльності самого Л. Кагановича, яку виразно демонстрував П. У листопаді 1926 П. очолив столичний Харківській окружний комітет КП(б)У. Активно сприяв придушен­ню прихильників Л. Троцького, Г. Зіновʼєва, Л. Каменєва в Україні, був послідовним прибічником Л. Кагановича у боротьбі проти «націонал-ухильництва» (О. Шумський, М. Хвильовий та ін.), ви­ступав проти будь-якої критики брутального керівного стилю Л. Кагановича. 1930—34 П. працював в апараті ЦК ВКП(б) у Москві; 1930—34 — секретар ЦК ВКП(б), 1930—33 — завідувач Агіт­пропагандистського від­ділу, член Організаційного бюро ЦК ВКП(б). У листопаді 1932 очолював над­звичайну хлібозаготівельну комісію у Поволжі (РФ), у грудні того ж року — в Дні­пропетровській обл. В обох регіонах з метою викона­н­ня хлібозаготівельних планів комісії за­стосовували в першу чергу ре­пресивні методи. від­повід­но до по­станови ЦК ВКП(б) від 24 січня 1933 обійняв посаду другого секретаря ЦК КП(б)У, а не­вдовзі був обраний першим секретарем Харківського обкому та міськ­кому КП(б)У. Йому було на­дано право в разі необхідності радитися без­посередньо із Й. Сталіним, узгоджувати з ним свої дії, контролювати діяльність місцевих керівників. Працівники парт­апарату називали П. «другим першим секретарем», його місія в Україні мала зловісно-трагічний характер. Він став одним із чільних спів­організаторів Голодомору, вважаючи, що основна причина трагедії — «притупле­н­ня більшовицької пильності», а не політика більшовиків щодо українських селян. П. публічно й по­стійно під­тримував ре­пресивну політику проти селян і низових партійно-державних керівників. Друге важливе зав­да­н­ня, що виконував П. — пошук і нище­н­ня «української націоналістичної контр­революції». Фактично йшлося про роз­гром українського національного від­родже­н­ня, що його значно стимулювала політика «українізації». За його словами, санкцію на такий роз­гром він одержав особисто від Й. Сталіна. Цілком ймовірно, що одночасно йому дано вказівки й щодо протидії наркому освіти, члену політбюро ЦК КП(б)У М. Скрипнику, з яким П. конфліктував ще в 1920-х рр. П. ві­ді­грав ключову роль у викрит­ті чергового «національного ухилу». Його лідером оголосили М. Скрипника, якого чотири рази викликали на засі­да­н­ня політбюро і вимагали під­писати листа з викри­т­тям власних «злочинів». Після пʼятого обговоре­н­ня цього листа у липні 1933 М. Скрипник покінчив життя самогубством. В Україні почалася тотальна кадрова чистка й ре­пресії, що торкнулися насамперед діячів «роз­стріляного від­родже­н­ня». Паралельно створювався фальшивий образ П. як гуман­ного діяча, який піклувався про долю дітей, ініціював поверне­н­ня ялинки на новорічне свято, писав оповіда­н­ня тощо. 1934—37 — перший секретар Київського обкому КП(б)У, залишаючись другим секретарем ЦК КП(б)У. Через заяви П. Ніколаєнко, авторки числен­них доносів, у листопаді 1936 в оточен­ні П. в Києві проведено мас­штабні арешти колишніх троцькістів, а на П. впала пі­дозра у втраті пильності. 13 січня 1937 ЦК ВКП(б) ухвалив по­станову «Про незадовільне партійне керіництво Київського обкому КП(б)У та недоліки у роботі ЦК КП(б)У». Після при­їзду до Києва Л. Кагановича, який висловив політичну недовіру П., його у березні 1937 від­кликали з України і при­значили на посаду першого секретаря Куйбишевського обкому і міськ­кому ВКП(б). 21 лютого 1938 заарештований, звинувачений у контр­революційній терористичній діяльності, шпигунстві на користь Японії, керівництві «правотроцькістським блоком» в Україні. 26 лютого 1939 Військовою колегією Верховного суду СРСР засуджений до страти, роз­стріляний того ж дня. Реабілітований 1955 і від­новлений у КПРС. У РФ іменем П. на­звано вулиці у 9-ти великих містах. 2009 в Україні П. було на­звано одним із організаторів Голодомору, 2015 він внесений у список осіб, які під­падають під закон про декомунізацію.