Шелест Петро Юхимович
ШЕ́ЛЕСТ Петро Юхимович (01(14). 02. 1908, с. Андріївка Зміївського пов. Харківської губ., нині с-ще Ізюмського р-ну Харківської обл. — 22. 01. 1996, Москва, похований у Києві) — партійний і державний діяч УРСР. Батько В. Шелеста. Герой Соціалістичної Праці (1968). Державні нагороди СРСР. Закінчив церковно-приходську школу. Від 1923 працював на виробництві. 1927 навчався в Ізюмській радпартшколі. 1928 вступив до ВКП(б). Продовжив освіту у Харківському комуністичному університеті, згодом став студентом Харківського інженерно-економічного інституту. 1932–35 — інженер, заступник начальника, начальник цеху Маріупольського заводу (Донецька обл.); водночас навчався на вечірньому відділенні Маріупольського металургійного інституту, куди перевівся 1932. У 1936–37 перебував на військовій службі у Червоній армії. Від 1937 — начальник цеху, виробництва, головний інженер Харківського заводу «Серп і молот». Обирався членом парткому заводу. 1940 — грудень 1941 — секретар Харківського міськкому КП(б)У з оборонної промисловості. Під час війни з нацистською Німеччиною — завідувач відділу оборонної промисловості Челябінського обкому партії, інструктор, парторг на низці авіазаводів, заступник секретаря Саратовського обкому партії з оборонної промисловості (усі — РФ). Очолював також колективи авіапідприємств в РФ та УРСР, зокрема від 1950 — директор заводу № 473 у Києві. Від 1954 — 2-й секретар Київського міськкому; від 1956 — 2-й секретар, 1957–62 — 1-й секретар Київського обкому КПУ. У серпні 1962 — липні 1963 — секретар ЦК КПУ, голова Бюро ЦК з промисловості та виробництва. Від липня 1963 — 1-й секретар ЦК КПУ. До жовтня 1964 підтримував М. Хрущова та його політичну лінію, різко критикуючи її після повалення М. Хрущова, що, зокрема, засвідчила його промова, виголошена 15 жовтня 1964 на зборах партактиву Києва і Київської обл. Спочатку користувався підтримкою Л. Брежнєва, діючи загалом у річищі «брежнєвізму». 1964 став членом Президії/Політбюро ЦК КПРС. Підтримав придушення «празької весни» 1968, критикував виступи дисидентів проти режиму. Разом із тим у власній політичній практиці неодноразово вимагав від московського керівництва дотримання офіційно декларованих принципів у взаєминах центру і тодішніх «союзних республік». Це, а також зусилля політичних конкурентів, створили Ш. імідж «надмірного» українського патріота, який нібито плекає плани більшої автономізації України. 1971 у Політбюро ЦК КПРС з’явився ще один член з УРСР — В. Щербицький, який свого часу конфліктував із М. Хрущовим. Це був сигнал про те, що кар’єра Ш. під загрозою. Незважаючи на те, що 8-му п’ятирічку УРСР завершила за формальними ознаками успішно, а в грудні 1971 Ш. нагородили орденом Леніна, 10 травня 1972 його звільнили з посади 1-го секретаря ЦК КПУ у зв’язку з призначенням одним із заступників голови РМ СРСР. 1973 у журналі «Комуніст України» з’явилася погромна стаття, у якій Ш. інкримінували нібито наявні у його книзі «Україно наша Радянська» (К., 1970) применшення «ролі комуністичної партії, її ідейної і практичної діяльності у роз’язуванні завдань соціалістичного будівництва», порушення ленінських принципів «класово-партійного, конкретно-історичного підходу» до оцінки історичних явищ, ідеалізацію минулого України, патріархальщини тощо. Від квітня 1973 — на пенсії, мешкав у Москві. З від’їздом Ш. в Україні посилився русифікаторський курс і чистка партійно-державного апарату. Перебільшеність версій про українофільство Ш. виявилася під час «перебудови» М. Горбачова. У своїх виступах Ш. давав амбівалентні оцінки процесам демократизації і підкреслював, що вважав за необхідне більший суверенітет УРСР, а не вихід її з СРСР. Водночас 1991 він вітав проголошення незалежності України. 1986 вперше після відставки зміг приїхати до Києва. 1995 у Москві, 2003 і 2011 у Києві були надруковані його щоденникові записи та спогади.
Рекомендована література
- Ya. Bilinsky. The Communist Party of Ukraine after 1966 // Ukraine in the Seventies. Oakville, 1975;
- Про минуле заради майбутнього. К., 1989;
- Шелест П.: «Я верю в разум народный» // Правда Украины. 1990, 24 окт.;
- Баран В. Україна після Сталіна: Нарис історії 1953–1985 рр. Л., 1992;
- Курносов Ю. О. Інакомислення в Україні. (60-ті — перша половина 80-х рр. ХХ ст.). К., 1994;
- Шелест П. Е.: «...Да не судимы будете». Дневниковые записи, воспоминания члена Политбюро ЦК КПСС. Москва, 1995;
- Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960–80-х років. К., 1995;
- Баран В. Україна 50–60-х рр. еволюція тоталітарної системи. Л., 1996;
- Баран В. К., Даниленко В. М. Україна в умовах системної кризи (1946–1980-і рр.). К., 1999;
- Овчаренко Ф. Д. Спогади. К., 2000;
- Петро Шелест: «Справжній суд історії ще попереду...»: Спогади, щоденники, документи, матеріали. К., 2003;
- 2011;
- Шаповал Ю. Единство и борьба двух НЕпротивоположностей. Владимир Щербицкий и Петр Шелест в политической истории Украины ХХ века // Діалог. Історія, політика, економіка. 2004. № 4;
- Пасховер А. Сто лет одиночества // Корреспондент. 2008. № 6;
- Сикорский Г. Парадоксы Шелеста // Киевские ведомости. 2008, 16 фев.;
- Шаповал Ю. Столітній Шелест // День. 2008, 9 лют.;
- Його ж. Парадокси Петра Шелеста. Л., 2020.
Завантажити статтю
Людина 