Шелест Петро Юхимович

ШЕ́ЛЕСТ Петро Юхимович (01(14). 02. 1908, с. Андріївка Зміївського пов. Харківської губ., нині с-ще Ізюмського р-ну Харківської обл. — 22. 01. 1996, Москва, похований у Києві) — партійний і державний діяч УРСР. Батько В. Шелеста. Герой Соціалістичної Праці (1968). Державні нагороди СРСР. Закінчив церковно-приходську школу. Від 1923 працював на виробництві. 1927 на­вчався в Ізюмській радпарт­школі. 1928 вступив до ВКП(б). Продовжив освіту у Харківському комуністичному університеті, згодом став студентом Харківського інженерно-економічного ін­ституту. 1932—35 — інженер, за­ступник начальника, начальник цеху Маріупольського заводу (Донецька обл.); водночас на­вчався на вечірньому від­ділен­ні Маріупольського металургійного ін­ституту, куди пере­вівся 1932. У 1936—37 пере­бував на військовій службі у Червоній армії. Від 1937 — начальник цеху, виробництва, головний інженер Харківського заводу «Серп і молот». Обирався членом парткому заводу. 1940 — грудень 1941 — секретар Харківського міськ­кому КП(б)У з оборон­ної промисловості. Під час війни з нацистською Німеч­чиною — завідувач від­ділу оборон­ної промисловості Челябінського обкому партії, ін­структор, парторг на низці авіазаводів, за­ступник секретаря Саратовського обкому партії з оборон­ної промисловості (усі — РФ). Очолював також колективи авіапід­приємств в РФ та УРСР, зокрема від 1950 — директор заводу № 473 у Києві. Від 1954 — 2-й секретар Київського міськ­кому; від 1956 — 2-й секретар, 1957—62 — 1-й секретар Київського обкому КПУ. У серпні 1962 — липні 1963 — секретар ЦК КПУ, голова Бюро ЦК з промисловості та виробництва. Від липня 1963 — 1-й секретар ЦК КПУ. До жовтня 1964 під­тримував М. Хрущова та його політичну лінію, різко критикуючи її після повале­н­ня М. Хрущова, що, зокрема, засвідчила його промова, виголошена 15 жовтня 1964 на зборах парт­активу Києва і Київської обл. Спочатку користувався під­тримкою Л. Брежнєва, діючи загалом у річищі «брежнєвізму». 1964 став членом Президії/Політбюро ЦК КПРС. Під­тримав придуше­н­ня «празької весни» 1968, критикував ви­ступи дисидентів проти режиму. Разом із тим у власній політичній практиці неодноразово вимагав від московського керівництва дотрима­н­ня офіційно декларованих принципів у взаєминах центру і тодішніх «союзних республік». Це, а також зуси­л­ля політичних конкурентів, створили Ш. імідж «надмірного» українського патріота, який нібито плекає плани більшої автономізації України. 1971 у Політбюро ЦК КПРС зʼявився ще один член з УРСР — В. Щербицький, який свого часу конфліктував із М. Хрущовим. Це був сигнал про те, що карʼєра Ш. під за­грозою. Не­зважаючи на те, що 8-му пʼятирічку УРСР завершила за формальними ознаками успішно, а в грудні 1971 Ш. нагородили орденом Леніна, 10 травня 1972 його звільнили з посади 1-го секретаря ЦК КПУ у звʼязку з при­значе­н­ням одним із за­ступників голови РМ СРСР. 1973 у журналі «Комуніст України» зʼявилася погромна ста­т­тя, у якій Ш. інкримінували нібито наявні у його книзі «Україно наша Радянська» (К., 1970) применше­н­ня «ролі комуністичної партії, її ідейної і практичної діяльності у роз­ʼязуван­ні зав­дань соціалістичного будівництва», поруше­н­ня ленінських принципів «класово-партійного, конкретно-історичного під­ходу» до оцінки історичних явищ, ідеалізацію минулого України, патріархальщини тощо. Від квітня 1973 — на пенсії, мешкав у Москві. З від­ʼ­їздом Ш. в Україні посилився русифікаторський курс і чистка партійно-державного апарату. Пере­більшеність версій про українофільство Ш. виявилася під час «пере­будови» М. Горбачова. У своїх ви­ступах Ш. давав амбівалентні оцінки процесам демократизації і під­креслював, що вважав за необхідне більший суверенітет УРСР, а не вихід її з СРСР. Водночас 1991 він вітав проголоше­н­ня незалежності України. 1986 вперше після від­ставки зміг при­їхати до Києва. 1995 у Москві, 2003 і 2011 у Києві були на­друковані його щоден­никові записи та спогади.

Завантажити статтю