Ц

Ц — двадцять сьома літера української абетки. Є в інших алфавітах, створених на основі слов’яно-кириличної графіки. Назву літери «це» вживають як іменник середнього роду. Буває велика й мала, має рукописну й друковану форми. За накресленням — це видозмінена кирилична літера «ц» («ци»), що походить від глаголичної «Ⱌ» або староєврейської «צ» («цаде»). У давньоукраїнській графіці мала варіанти написання, зумовлені типом письма та належністю писаря до певної писемної школи. Від 16 ст. з’являється друкована форма. У сучасній українській мові позначає передньоязиковий шумний глухий звук, за способом творення — африката. При словозміні чергується з к: рука–руці, а перед суфіксом н змінюється на ч: полуниці–полуничний. Може бути подовженим у позиції після голосного (міць–міццю), твердим і м’яким. У старослов’янській кириличній писемності мала числове значення «дев’ятсот». У класифікаційному поділові виступає зі значенням «двадцять сьомий»: пункт «Ц» розділу А. При цифровій нумерації використовують як додаткову диференційну ознаку, коли низка предметів має однаковий номер: шифр № 1-ц тощо. Вживають в абревіатурах: ЦВК, ЦР, ЦКБ.

Завантажити статтю