Ф

Ф — двадцять п’ята літера української абетки. Є в інших алфавітах, створених на основі слов’яно-кириличної графіки. Назву літери «еф» вживають як іменник середнього роду. Буває велика й мала, має рукописну й друковану форми. За накресленням — це видозмінена кирилична літера «ф» («ферть»), що походить від «φ» («фі») з греко-візантійського письма. Витіснила літеру «ѳ» («фіта»), з якою збіглася вимовою. У старослов’янській писемності слугувала для передавання непритаманного слов’янським мовам звука в запозиченнях, тому вживають нині в словах іншомовного походження та звуконаслідувальних вигуках. Відповідно до чинного правопису нею, а також літерою «Т» передають буквосполучення th у словах грецького походження: Афіни / Атени, кафедра / катедра, міф / міт. У давньоукраїнській графіці мала варіанти написання, зумовлені типом письма та належністю писаря до певної писемної школи. Від 16 ст. з’являється друкована форма. У сучасній українській мові позначає глухий губно-зубний фрикативний приголосний звук [ф], що може бути твердим та напівпом’якшеним. У старослов’янській кириличній писемності мала числове значення «п’ятсот». У класифікаційному поділові виступає зі значенням «двадцять п’ятий»: пункт «Ф» розділу А. При цифровій нумерації вживають як додаткову диференційну ознаку, коли низка предметів має однаковий номер: шифр № 18-ф тощо. Використовують у абревіатурах: ФРН тощо.

Завантажити статтю