Соловки

СОЛОВКИ́

— назва кількох островів у пів­ден­но-західній частині Білого моря. Водночас цим поня­т­тям по­значають один із найбільших православних монастирів Росії, заснований у 15 ст., і концтабір доби комуністичного панува­н­ня. Від 16 ст. монастир, що мав потужне господарство, слугував фортецею, залога якої від­бивала атаки лівонців і шведів (1571, 1582, 1611). У 1854, під час Кримської війни, його атакували з моря британські військові кораблі. Архімандритів у Соловецький монастир при­значали без­посередньо цар і патріарх, 1765 він став ставропігійним, без­посередньо під­порядкованим Синодові. 1668—76 тут тривало пов­ста­н­ня, спрямоване проти церковної реформи Никона. Від кінця 16 ст. на С. висилали політичних і релігійних противників режиму та офіційної Церкви, зокрема у Соловецькому монастирі від­бували засла­н­ня остан­ній кошовий отаман Запорозької Січі П. Калнишевський (від 1776), член Кирило-Мефодіївського товариства Г. Андрузький (від 1850) та ін. Більшовики продовжили і значно по­глибили цю традицію. 26 квітня 1920 Кемський повітовий виконком Архангельської губ. РФ ухвалив ріше­н­ня про націоналізацію Соловецького монастиря. У травні 1920 на С. організовано одне з від­ділень Пів­нічних таборів примусових робіт. Першими вʼязнями стали пере­важно учасники Білого руху, які працювали на будівництві вузькоколійної залізниці, бараків тощо. По­становою РНК СРСР від 13 жовтня 1923 створено Соловецький табір особливого при­значе­н­ня (Соловецкий лагерь особого на­значения — СЛОН) із 2-ма пере­сильно-роз­подільчими пунктами у Архангельську та Кемі. Управлі­н­ня табором покладено на ОГПУ СРСР. До складу СЛОН входили роз­ташовані на території Соловецького архіпелагу 6 від­ділень: Кремлівське (із Заяцьким жіночим штрафним ізолятором), Сав­ватьєвське, Муксалмське, Секірне (чоловічий штрафний ізолятор), Кондострів, Анзерське. Від­діле­н­ня роз­поділялися на роти, командировки (їх було до 30-ти) і табірні пункти. Від­повід­но до наказу ОГПУ СРСР від 15 грудня 1923 етапува­н­ня увʼязнених здійснювали Мурманською залізницею до Кемі, де знаходився пере­сильно-роз­подільчий пункт, далі — на пароплавах «Гліб Бокий», «Нева» та на баржі «Клара Цеткін» — на С. Зовнішню охорону табору, доправле­н­ня увʼязнених, конвоюва­н­ня на роботи, роз­шук втікачів здійснював 4-й полк окремої дивізії особливого при­значе­н­ня імені Ф. Дзержинського при ОГПУ; внутрішню охорону — група на­гляду, що складалася з увʼязнених (колишні чекісти, міліціонери, карні злочинці). Соловецький табір був економічним під­приємством (шкіряний, механічний, це­гляний та ін. заводи), під­сумком інтенсивної екс­плуатації стало майже повне вичерпа­н­ня ресурсів Соловецьких островів. Упродовж 1920-х рр. до складу СЛОН ОГПУ пере­давали нові виправно-трудові табори, створені на материку, до 1930 його управлі­н­ня пере­ведено у Кем. СЛОН ОГПУ під­порядковувалися 12 від­ділень, роз­ташованих у Карелії, на Кольському пів­острові, під Архангельськом. У цей період Соловецький табір досягнув піку роз­витку: якщо 1923 у ньому утримували 3049 вʼязнів, то 1931 — 71 800. Значний від­соток серед них завжди становили українці. Учасники всіх соловецьких «потоків» — спочатку діячі УНР, вояки пов­станських загонів, робітники, селяни, духовенство, потім «специ» (пред­ставники старої інтелігенції, яких оголосили «шкідниками» та «націоналістами») і, нарешті, ті, на кого влада спиралася, а потім оголосила «ворогами народу», тобто комуністичні партійні та державні діячі, а також діячі КПЗУ, радянські письмен­ники, науковці, митці, — всі вони (за невеликим винятком) були приречені на знище­н­ня самим фактом пере­бува­н­ня на С. У 1930 зі СЛОН ви­окремилися у само­стійні материкові від­діле­н­ня: Вишерське, Ухт-Печорське, Пів­нічно-Уральське, Свирське та ін. У 1930-х рр. Соловецькі табори неодноразово змінювали свою назву і під­порядкованість: СИКМИТЛ (Соловецкие и Карело-Мурманские исправительно-трудовые лагеря) з під­порядкува­н­ням ГУЛАГ ОГПУ, 11-е від­діле­н­ня Біломорсько-Балтійських таборів із під­порядкува­н­ням Управлін­ню Біломорсько-Балтійських таборів ОГПУ, 1-е від­діле­н­ня СИТЛ (Соловецкие исправительно-трудовые лагеря) з під­порядкува­н­ням ГУЛАГ ОГПУ. У листопаді 1933 на базі Соловецького табору створено 8-е Соловецьке спеціальне (штрафне) від­діле­н­ня Біломорсько-Балтійського комбінату ОГПУ—НКВС. 1937 табір пере­дано 10-му від­ділу Головного управлі­н­ня державної без­пеки НКВС і реорганізовано у Соловецьку вʼязницю особливого при­значе­н­ня (Соловецкая тюрьма особого на­значения — СТОН). Тоді ж почали закривати виробництва, значно скоротили кількість вʼязнів шляхом масових роз­стрілів: 1818 з них були роз­стріляні 27 жовтня і 1—4 листопада 1937 в ур­очищі Сандармох у Карелії, 8 грудня 1937 — на території Ленін­градської обл., 14 лютого 1938 — на С. (див. Соловецькі роз­стріли 1937—38). Станом на 1 березня 1939 у СТОН знаходилося 1688 вʼязнів, на 1 серпня 1939 — 2512. По­становою Раднаркому СРСР від 25 листопада 1939 Соловецьку вʼязницю закрито, а Соловецькі острови з наявними будівлями і господарством пере­дано Наркомату військово-морського флоту СРСР. Навесні 1940 на С. від­крито Обʼ­єд­нану школу Пів­нічного флоту. 1974 засновано Соловецький історико-архітектурний і природничий музей-заповід­ник, що діє донині. Після 1991 від­роджено Спасо-Преображенський Соловецький ставропігійний чоловічий монастир, створено музейний комплекс з історії СЛОН, Освітній центр «Соловецькі острови». Щорічно С. від­відує до 30-ти тис. осіб.

Завантажити статтю