Соловецькі розстріли 1937—38

СОЛОВЕ́ЦЬКІ РО́З­СТРІЛИ 1937—38

16 серпня 1937 зʼявилася спеціальна директива М. Єжова № 59190: «1). С 25 августа начать и в двухмесячный срок закончить операцию по ре­прес­сированию наиболее активных антисоветских элементов из числа содержащихся в тюрьмах ГУГБ, осужден­ных за шпионскую, диверсион­ную, тер­рористическую, пов­станческую и бандитскую деятельность, а также осужден­ных членов антисоветских партий (троцкистов, эсеров, грузмеков, дашнаков, ит­тихадистов, мусаватистов и т. д.) и прочих контр­революционеров, ведущих в тюрьмах ГУГБ активную антисоветскую работу. В Соловецкой тюрьме ГУГБ ре­прес­сированию подвергнуть также бандитов и уголовные элементы, ведущие в тюрьме пре­ступную работу. 2). Все пере­числен­ные выше контингенты после рас­смотрения их дел на тройках, подлежат рас­стрелу. 3). Вам “Соловки” утверждается для ре­прес­сирования 1200 человек». 19 серпня 1937 ця директива наді­йшла у Ленін­град (нині Санкт-Петербург) і Л. Заковський пере­дав її для викона­н­ня своєму за­ступникові В. Гаріну. У серпні та вересні керівництво і оперчекістська частина Соловецької тюрми під­готували й пере­дали у Ленін­град 1116 довід­ок і тюремних справ на вʼязнів, які під­лягали роз­стрілу. Потім були складені «роз­стрільні» протоколи. Перший роз­стріл від­бувся 27 жовтня — 4 листопада 1937. Цю каральну акцію проведено на під­ставі ріше­н­ня особливої трійки УНКВС по Ленін­градській обл. (протоколи № 81—85). «Роз­стрільні» протоколи трійки під­писав Л. Заковський, який всю 2-у половину 1937 керував каральними акціями у Ленін­градській обл. Для цього створено особливу трійку під його головува­н­ням, до якої також входили 2-й секретар Ленін­градського обкому ВКП(б) П. Смородін і обласний прокурор Б. Позерн. У жовтні 1937 Л. Заковський разом зі своїм за­ступником старшим ма­йором державної без­пеки В. Гаріним і прокурором Б. Позерном роз­почав «чистку» Соловецької вʼязниці особливого при­значе­н­ня Головного управлі­н­ня держ­безпеки НКВС СРСР (організована 20 лютого 1937). Серед тих, кому винесли смертний вирок, була велика група вʼязнів-українців — М. Зеров, М. Куліш, Л. Курбас, А. Крушельницький, М. Ірчан, С. Рудницький, М. Яворський та ін. Українці були на особливому обліку й у центрі уваги спеціальних під­роз­ділів ГУЛАГу, зокрема Секретно-політичного від­ділу 3-ї частини 8-го Соловецького від­діле­н­ня Біломорсько-Балтійського комбінату НКВС. Аб­бревіатура «УНКР», що рошифровується як «Украинская националистическая контр­революция», присутня на більшості службових секретних документів, повʼязаних із долями вʼязнів-українців. З початку 1937 табірне керівництво намагалося структурувати оцінки, думки, судже­н­ня, що їх висловлювали вʼязні у своєму середовищі. У одному із агентурних пові­домлень від 23 лютого 1937 є висновок, що у Кремлі (йдеться про центральну частину Соловецького монастиря) існує українська фашистська організація. У іншому агентурному пові­домлен­ні у березні 1937 під­креслено, що існує певна група — частина її членів ві­дома керівництву табору — що згуртувалася як внутрішня еміграція, і живе яскраво ви­значеним і глибоко вкорінен­ним фашистським духом.

Фактичним імпульсом до роз­стрілів стало те, що з весни 1937, внаслідок різних операцій НКВС, у таборах опинилися 700—800 тисяч осіб. Вирішено не лише задіяти їх у різних видах праці, а й водночас «почистити» табори. У багатьох засуджених пере­важно за політичними ста­т­тями терміни увʼязне­н­ня добігали до кінця. Вихід на волю цих людей був небажаний для режиму, тому й ухвалено ріше­н­ня «роз­вантажити» табори, на чому активно наполягав новий нарком внутрішніх справ СРСР М. Єжов (при­значений у вересні 1936). Від­повід­не ріше­н­ня московське керівництво ухвалило у серпні 1937. Його від­разу ж почали реалізовувати, роз­стрілявши не менше 30 000 вʼязнів. Для соловчан формально необхідно було створити нові справи, тепер вже табірні. Їх і створили, взявши за основу доноси табірних інформаторів. У складеній навесні 1956 довід­ці зафіксовано механізм, за яким здійснювали ре­пресивні акції проти соловецьких вʼязнів: щодо осіб, які знаходилися в увʼязнен­ні у Соловецькій тюрмі чи Соловецьких таборах, попереднє роз­слідува­н­ня не проводили, а за агентурними ві­домостями або за довід­кою по старій слідчій справі їх виносили на засі­да­н­ня особливої трійки, яка і ухвалювала своє ріше­н­ня. Ці матеріали стали основою для «роз­стрільних» протоколів. 1116 вʼязнів вивезено в ур­очище Сандармох по­близу м. Медвежʼєгорськ (Карелія, РФ), фактично знищено 1111 осіб. У кожній тюремній справі є документи за під­писом капітана держ­безпеки М. Матвеєва, за­ступника начальника Адміністративно-господарської частини УНКВС по Ленін­градської обл. Він особисто (іноді за допомогою помічника комен­данта УНКВС по Ленін­градської обл. Г. Алафера) в ур­очищі Сандармох (за протоколами № 81—85) щодня роз­стрілював по 200—250 вʼязнів. Згодом самого М. Матвеєва ре­пресували, однак не за політичними звинуваче­н­нями. Ще 509 соловецьких вʼязнів, засуджених за протоколами № 134, 198, 199, 303 засі­да­н­ня особливої трійки УНКВС по Ленін­градській обл., вбито у січні 1938. За наявною версією, цих вʼязнів, серед яких також було чимало ві­домих українців, роз­стріляли у пустоші Койранкангас по­близу с-ща Токсово Ленін­градської обл. Акти про викона­н­ня вироків цього разу під­писав комен­дант УНКВС по Ленін­градській обл. О. Полікарпов. Остан­ню групу соловчан-вʼязнів за протоколом № 303 від 14 лютого 1938 засі­да­н­ня особливої трійки УНКВС по Ленін­градській обл. роз­стріляли без­посередньо на Соловках у р-ні «командировки» Ісаково. Під­писав документи про роз­стріл за­ступник начальника 10-го від­ділу Головного управлі­н­ня держ­безпеки майор держ­безпеки М. Антонов (Грицюк). Не­вдовзі проведено «чистки» тих, чиїми руками чинили злочини: 16 квітня 1938 Л. Заковського усунули з усіх посад у НКВС, через 4 дні при­значили начальником будівництва Куйбишевського гідровузла, а ще через 9 днів заарештували. 29 серпня 1938 Військова колегія Верховного Суду СРСР засудила Л. Заковського до роз­стрілу, вирок виконано у той же день. Були знищені і його най­ближчі родичі. Те ж саме трапилося із ще 2-ма виконавцями соловецького злочину — І. Апетером і П. Раєвським. Перший, перед тим, як стати начальником Соловецької тюрми у 1934, працював начальником Санітарно-курортного від­ділу НКВС СРСР. Не­вдовзі після роз­стрільної акції, 26 грудня 1937, його звільнили з органів НКВС, а 22 серпня 1938 засудили до страти. П. Раєвського звільнили з посади помічника начальника Соловецької тюрми особливого при­значе­н­ня у жовтні 1938. Від­тоді він працював начальником Новочеркаської вʼязниці НКВС (РФ). 10 листопада 1939 його заарештували і не­вдовзі роз­стріляли. О. Полікарпов після арешту М. Матвеєва написав предсмертного листа і застрелився, М. Антонов (Грицюк) 23 жовтня 1938 був заарештований і 22 лютого 1939 роз­стріляний. Довгий час доля соловецьких вʼязнів залишалася неві­домою. 1 липня 1997 члени Санкт-Петербурзького науково-інформаційного центру «Меморіал» роз­почали перші роз­копки в ур­очищі Сандармох. 22 серпня 1998 там споруджено памʼятник жертвам політичних ре­пресій. Щороку 5 серпня у Між­народний день памʼяті жертв Великого терору в Сандармосі проводили дні памʼяті соловецьких вʼязнів, участь в яких брали пред­ставники України. Утвердже­н­ня диктаторського режиму В. Путіна в РФ, початок російської агресії проти України — все це змінило ситуацію. Нинішня російська влада не під­тримує такі заходи.

Завантажити статтю