Петровський Григорій Іванович

ПЕТРО́ВСЬКИЙ Григорій Іванович (23. 01(04. 02). 1878, Харків, за ін. даними — с. Печеніги Вовчанського пов. Харківської губ., нині с-ще Чугуївського р-ну Харківської обл. — 09. 01. 1958, Москва) — радянський і партійний діяч. На­вчався у початковій церковній школі та на вечірніх технічних курсах для робітників. Працював на заводах Катеринослава (нині Дні­про), Харкова, Миколаєва, Маріуполя (нині Донецька обл.), Донбасу. 1895 при­єд­нався до революційного руху. Від 1897 — член катеринославського «Союзу боротьби за визволе­н­ня робітничого класу», згодом — Катеринославського комітету РСДРП. 1900 і 1903 за­знав ре­пресій з боку царського уряду. Один із організаторів Катеринославської ради робітничих депутатів і бо­йового страйкового комітету (1905). У 1912 обраний депутатом 4-ї Державної думи Російської імперії від Катеринославської губ., очолив більшовицьку фракцію. 1913 кооптований до ЦК РСДРП. 1914 заарештований і засланий до Східного Сибіру. У червні 1917 повернувся до Петро­града (нині Санкт-Петербург), у липні 1917 посланий пред­ставником ЦК РСДРП(б) до Катеринослава і Донбасу. Активний учасник організації боротьби проти УЦР. Від серпня 1917 — член Катеринославського комітету РСДРП(б), гласний Державної думи і депутат Ради. На 2-му Всеросійському зʼ­їзді рад 1917 обраний членом Всеросійського ЦВК. У листопаді 1917 — березні 1919 — нарком внутрішніх справ РСФРР. Активний прихильник «червоного терору». Один із організаторів встановле­н­ня радянської влади на Донбасі. Брав участь у під­писан­ні Брестського мирного договору РСФРР з державами Четверного союзу 3 березня 1918. У березні 1919 обраний головою ВУЦВК. Член Тимчасового бюро по керівництву партійною роботою на територіях України, звільнених від військ А. Денікіна; у грудні 1919 — лютому 1920 — голова Всеукраїнського революційного комітету; 1920—33 — голова Всеукраїнської центральної комісії незаможних селян. 1920—38 — член політбюро ЦК КП(б)У; 1921—39 — також член ЦК РКП(б)/ВКП(б); 1926—29 — кандидат у члени політбюро ЦК ВКП(б). Від 1922 — за­ступник голови ЦВК СРСР. У 1920-х рр. очолював комісії ВУЦВК з опрацюва­н­ня проєктів законів аграрного законодавства та щодо радянського будівництва. Під час голоду 1921—23 в УСРР за­ймав непослідовну позицію у пита­н­нях хлібопо­стача­н­ня РСФРР і допомоги голодуючим УСРР. Спочатку «з політичних міркувань» анулював по­станову Української економічної ради про проведе­н­ня обстеже­н­ня становища в не­врожайних українських губерніях, але потім, у травні 1922, звертався із клопота­н­нями до Всеросійської ЦВК припинити вивіз продовольства за межі УСРР. В ін. пита­н­нях послідовно проводив ленінську політику в Україні. Після смерті В. Леніна під­тримував сталінський політичний курс, однак під час голодомору 1932—33 знову проявив, як вважав Й. Сталін, недо­статню твердість. 1937—46 — депутат ВР СРСР. 1938 знятий із посади голови ВУЦВК і від­кликаний до Москви. 1939 на 18-му зʼ­їзді ВКП(б) оголошено про звʼязок П. з «ворогом народу» С. Косіором. Від 1940 — за­ступник директора з господарської частини Музею революції (Москва). Після смерті Й. Сталіна реабілітований.

Завантажити статтю