Платонов Сергій Федорович

Визначення і загальна характеристика

ПЛАТО́НОВ Сергій Федорович (16(28). 06. 1860, Чернігів — 10. 01. 1933, м. Самара, РФ) — історик. Професор (1899), академік АН СРСР (1920). Навчався у Санкт-Петербурзькій гімназії (1870–78) та Санкт-Петербурзькому університеті (1878–82). Вагомий вплив на напрями його наукової діяльності мали лекції професора російської історії К. Бестужева-Рюміна, викладачів О. Градовського, В. Сергеєвича, В. Васильєвського, а також праці В. Ключевського. Учителював (1882–89); читав курс російської історії 17 ст. на Вищих жіночих курсах (від 1883) і новітньої російської історії — в Олександрівському ліцеї (від 1886) у Санкт-Петербурзі. 1885 склав магістерський екзамен, 1888 опублікував монографію «Древнерусские сказания и повести о Смутном времени ХVII в. как исторический источник», написану на змістовній джерельній базі, з характерним для вченого обов’язковим зверненням до архівних джерел, і захистив як магістерську дисертацію. Від 1888 — приват-доцент, від 1890 — в. о. професора, 1899–1916 — професор, водночас 1900–05 — декан історико-філологічного факультету Петроградького університету (нині Санкт-Петербург); за сумісництвом 1903–16 — директор Жіночого педагогічного інституту. Підготував і опублікував «Памятники древнерусской письменности, относящиеся к Смутному времени» (Санкт-Петербург, 1891), визнані науковою громадськістю вагомим внеском у вивчення давньоруської літератури. В Університеті св. Володимира у Києві захистив як докторську дисертацію монографію «Очерки по истории Смуты в Московском государстве XVI–XVII вв. (опыт изучения общественного строя и сословных отношений в Смутное время)» (Санкт-Петербург, 1899), що донині є першоосновою знань про Росію 2-ї половини 16 — початку 17 ст. Автор низки підручників для середньої і вищої школи. Після більшовицького перевороту 1917 делегований Петроградським університетом до Комісії з охорони й облаштування архівів ліквідованих установ і призначений заступником голови. Від 1918 — голова управління архівами Петрограда. Докладав багато зусиль для збереження культурної спадщини, архівів дореволюційних установ, особових фондів і колекцій. Із реорганізацією й політизацією управління архівним фондом РСФРР 1923 написав заяву про відставку. Також був директором Археологічного інституту (1918–23), головою Археографічної комісії (1918–29) та Комісії з видання творів О. Пушкіна (від 1928), директором Пушкінського дому Інтитуту російської літератури АН СРСР (1925–29) та бібліотеки АН СРСР (1925–26; усі — Ленінград, нині Санкт-Петербург). У цей період видавав переважно науково-популярні праці, зокрема «Борис Годунов» (1921), «Иван Грозный (1530–1584)», «Смутное время: очерк истории внутреннего кризиса и общественной борьбы в Московском государстве XVI и XVII веков» (обидві — 1923; усі — Петроград), «Петр Великий: Личность и деятельность» (Ленінград, 1926), що відповідали історіографічним запитам часу й мали суспільне значення. 12 січня 1930 заарештований у сфабрикованій справі істориків «Про контрреволюційну змову в Академії наук» (1929–31) за звинуваченням у керівництві контрреволюційною організацією, що мала на меті відновити у Росії монархію, і в керівництві коаліцією різних течій буржуазної історіографії. В ув’язненні не відмовився від своїх переконань та уявлень про шляхи розвитку історичної науки. Позбавлений звання академіка, 1931 засуджений до заслання на 5 р. у Самару. 1967 реабілітований і відновлений у званні академіка.

Завантажити статтю