Платонов Сергій Федорович

ПЛАТО́НОВ Сергій Федорович (16(28). 06. 1860, Чернігів — 10. 01. 1933, м. Самара, РФ) — історик. Професор (1899), академік АН СРСР (1920). На­вчався у Санкт-Петербурзькій гімназії (1870—78) та Санкт-Петербурзькому університеті (1878—82). Вагомий вплив на напрями його наукової діяльності мали лекції професора російської історії К. Бестужева-Рюміна, викладачів О. Градовського, В. Сергеєвича, В. Васильєвського, а також праці В. Ключевського. Учителював (1882—89); читав курс російської історії 17 ст. на Вищих жіночих курсах (від 1883) і новітньої російської історії — в Олександрівському ліцеї (від 1886) у Санкт-Петербурзі. 1885 склав магістерський екзамен, 1888 опублікував моно­графію «Древнерус­ские сказания и повести о Смутном времени ХVII в. как исторический источник», написану на змістовній джерельній базі, з характерним для вченого обовʼязковим зверне­н­ням до архівних джерел, і захистив як магістерську дисертацію. Від 1888 — приват-доцент, від 1890 — в. о. професора, 1899—1916 — професор, водночас 1900—05 — декан історико-філологічного факультету Петро­градького університету (нині Санкт-Петербург); за сумісництвом 1903—16 — директор Жіночого педагогічного ін­ституту. Під­готував і опублікував «Памятники древнерус­ской письмен­ности, относящиеся к Смутному времени» (Санкт-Петербург, 1891), ви­знані науковою громадськістю вагомим внеском у ви­вче­н­ня давньоруської літератури. В Університеті св. Володимира у Києві захистив як докторську дисертацію моно­графію «Очерки по истории Смуты в Московском государстве XVI—XVII вв. (опыт изучения обществен­ного строя и сословных отношений в Смутное время)» (Санкт-Петербург, 1899), що донині є першоосновою знань про Росію 2-ї половини 16 — початку 17 ст. Автор низки під­ручників для середньої і вищої школи. Після більшовицького пере­вороту 1917 делегований Петро­градським університетом до Комісії з охорони й облаштува­н­ня архівів ліквідованих установ і при­значений за­ступником голови. Від 1918 — голова управлі­н­ня архівами Петро­града. Докладав багато зусиль для збереже­н­ня культурної спадщини, архівів дореволюційних установ, особових фондів і колекцій. Із реорганізацією й політизацією управлі­н­ня архівним фондом РСФРР 1923 написав заяву про від­ставку. Також був директором Археологічного ін­ституту (1918—23), головою Архео­графічної комісії (1918—29) та Комісії з ви­да­н­ня творів О. Пушкіна (від 1928), директором Пушкінського дому Інтитуту російської літератури АН СРСР (1925—29) та бібліотеки АН СРСР (1925—26; усі — Ленін­град, нині Санкт-Петербург). У цей період видавав пере­важно науково-популярні праці, зокрема «Борис Годунов» (1921), «Иван Грозный (1530—1584)», «Смутное время: очерк истории внутрен­него кризиса и обществен­ной борьбы в Московском государстве XVI и XVII веков» (обидві — 1923; усі — Петро­град), «Петр Великий: Личность и деятельность» (Ленін­град, 1926), що від­повід­али історіо­графічним запитам часу й мали су­спільне значе­н­ня. 12 січня 1930 заарештований у сфабрикованій справі істориків «Про контр­революційну змову в Академії наук» (1929—31) за звинуваче­н­ням у керівництві контр­революційною організацією, що мала на меті від­новити у Росії монархію, і в керівництві коаліцією різних течій буржуазної історіо­графії. В увʼязнен­ні не від­мовився від своїх пере­конань та уявлень про шляхи роз­витку історичної науки. По­збавлений зва­н­ня академіка, 1931 засуджений до засла­н­ня на 5 р. у Самару. 1967 реабілітований і від­новлений у зван­ні академіка.

Завантажити статтю