Покровський Михайло Миколайович

ПОКРО́ВСЬКИЙ Михайло Микола­йович (17(29). 09. 1868, Москва — 10. 04. 1932, там само) — засновник і організатор радянської історичної науки, політичний діяч. Академік АН СРСР (1929). Закінчив Московський університет (1891), де був залишений для під­готовки до професорського зва­н­ня на кафедрах російської та загальної історії (учень В. Ключевського і П. Вино­градова). Вважав себе легальним марксистом, в історичних працях об­стоював позиції економічного матеріалізму. Під час революційних подій 1905—07 став більшовиком, входив до складу бо­йової організації Московського комітету РСДРП(б). Від 1907 — у Великому князівстві Фінляндському (у складі Російської імперії), від 1909 — в еміграції в Парижі, де за­ймався науковою працею. Роз­робляв пита­н­ня історії Росії (пере­важно зовнішньої політики) для 9-томної «Истории Рос­сии в ХIХ в.» (Санкт-Петербург, 1907—10) та «Энциклопедического словаря Гранат». Спів­автор праці «Рус­ская история с древнейших времен» (Москва, 1910—12; загалом ви­йшло 8 ви­дань; 1 і 2 — у 5-ти томах, на­ступні — у 4-х). У 2-му томі вміщено окремий роз­діл «Борьба за Украину» (під­роз­діли: «Западная Русь», «Казацкая революция», «Украина под московским владычеством»). П. намагався обʼєктивно від­творити важливі аспекти історії України та українсько-російських від­носин 17 ст., стверджував, що російські історики-«державники» не зверталися до історії України та не вміли умістити її у свою схему російської історії. Цінував історіо­графічні праці М. Костомарова і М. Грушевського. У серпні 1917 повернувся до Москви, взяв активну участь в організації захопле­н­ня більшовиками влади у місті в жовтні—листопаді 1917, був комісаром із закордон­них справ Московського військово-революційного комітету. 1(14) листопада 1917 обраний головою Московської ради робітничих і солдатських депутатів. Уві­йшов до складу делегації на мирні пере­говори у м. Брест-Литовський (нині м. Брест, Білорусь), став «лівим» комуністом. У березні 1918 — голова РНК Московської обл., згодом — член РНК РСФРР й за­ступник наркома освіти РСФРР. Керував від­ділами: шкільної політики, науковим, ВНЗів і одночасно — Державною вченою радою, згодом — Академічною радою. Брав активну участь у створен­ні робітничих факультетів, Соціалістичної академії (від 1924 — Комуністична академія), 1921 — Ін­ституту червоної професури (1921—31 — його ректор). Від 1922 — голова Центрального архівного управлі­н­ня, від 1924 — керівник Російської асоціації науково-дослідних ін­ститутів су­спільних наук, від 1925 — голова Товариства істориків-марксистів; від 1931 — директор Ін­ституту історії Комуністичної академії. Після смерті П. певний час продовжували друкувати його твори (зокрема ви­йшло 5 посмертних ви­дань «Рус­ской истории в самом сжатом очерке»), а критика на його адресу здебільшого не виходила за межі наукової дис­кусії. Однак із посиле­н­ням культу особи Й. Сталіна вона набувала дедалі більш замовного й звинувачувального характеру, на­приклад, у збірниках статей Ін­ституту історії АН СРСР «Против исторической концепции М. Н. Покровского» (1939), «Против антимарксистской концепции М. Н Покровского» (1940; обидва — Москва; Ленін­град). Під час 2-ї світової війни під гаслом критики по­глядів П. проявилася тенденція реабілітувати концепції російської «державницької» історіо­графії.

Завантажити статтю