Покровський Михайло Миколайович

Визначення і загальна характеристика

ПОКРО́ВСЬКИЙ Михайло Миколайович (17(29). 09. 1868, Москва — 10. 04. 1932, там само) — засновник і організатор радянської історичної науки, політичний діяч. Академік АН СРСР (1929). Закінчив Московський університет (1891), де був залишений для підготовки до професорського звання на кафедрах російської та загальної історії (учень В. Ключевського і П. Виноградова). Вважав себе легальним марксистом, в історичних працях обстоював позиції економічного матеріалізму. Під час революційних подій 1905–07 став більшовиком, входив до складу бойової організації Московського комітету РСДРП(б). Від 1907 — у Великому князівстві Фінляндському (у складі Російської імперії), від 1909 — в еміграції в Парижі, де займався науковою працею. Розробляв питання історії Росії (переважно зовнішньої політики) для 9-томної «Истории России в ХIХ в.» (Санкт-Петербург, 1907–10) та «Энциклопедического словаря Гранат». Співавтор праці «Русская история с древнейших времен» (Москва, 1910–12; загалом вийшло 8 видань; 1 і 2 — у 5-ти томах, наступні — у 4-х). У 2-му томі вміщено окремий розділ «Борьба за Украину» (підрозділи: «Западная Русь», «Казацкая революция», «Украина под московским владычеством»). П. намагався об’єктивно відтворити важливі аспекти історії України та українсько-російських відносин 17 ст., стверджував, що російські історики-«державники» не зверталися до історії України та не вміли умістити її у свою схему російської історії. Цінував історіографічні праці М. Костомарова і М. Грушевського. У серпні 1917 повернувся до Москви, взяв активну участь в організації захоплення більшовиками влади у місті в жовтні–листопаді 1917, був комісаром із закордонних справ Московського військово-революційного комітету. 1(14) листопада 1917 обраний головою Московської ради робітничих і солдатських депутатів. Увійшов до складу делегації на мирні переговори у м. Брест-Литовський (нині м. Брест, Білорусь), став «лівим» комуністом. У березні 1918 — голова РНК Московської обл., згодом — член РНК РСФРР й заступник наркома освіти РСФРР. Керував відділами: шкільної політики, науковим, ВНЗів і одночасно — Державною вченою радою, згодом — Академічною радою. Брав активну участь у створенні робітничих факультетів, Соціалістичної академії (від 1924 — Комуністична академія), 1921 — Інституту червоної професури (1921–31 — його ректор). Від 1922 — голова Центрального архівного управління, від 1924 — керівник Російської асоціації науково-дослідних інститутів суспільних наук, від 1925 — голова Товариства істориків-марксистів; від 1931 — директор Інституту історії Комуністичної академії. Після смерті П. певний час продовжували друкувати його твори (зокрема вийшло 5 посмертних видань «Русской истории в самом сжатом очерке»), а критика на його адресу здебільшого не виходила за межі наукової дискусії. Однак із посиленням культу особи Й. Сталіна вона набувала дедалі більш замовного й звинувачувального характеру, наприклад, у збірниках статей Інституту історії АН СРСР «Против исторической концепции М. Н. Покровского» (1939), «Против антимарксистской концепции М. Н Покровского» (1940; обидва — Москва; Ленінград). Під час 2-ї світової війни під гаслом критики поглядів П. проявилася тенденція реабілітувати концепції російської «державницької» історіографії.

Завантажити статтю