СО́СКІН Марат Самуїлович (08. 04. 1929, Київ — 29. 02. 2020, там само) — фізик. Батько С. Соскіна. Доктор фізико-математичних наук (1969), професор (1972), член-кореспондент НАНУ (1988). Заслужений діяч науки і техніки України (2009). Державні премії СРСР (1982) та УРСР у галузі науки і техніки (1974), премії імені К. Синельникова (1992) та імені А. Прихотько (2000) НАНУ, імені Г. Галілея Між­народної комісії з оптики (2009), імені Ф. Федорова НАН Білорусі (2011). Закінчив Київський університет імені Т. Шевченка (1952). Від­тоді працював керівником спектральної лабораторії Сталінського заводу вторин­них металів (нині Донецьк); 1956–2020 — в Ін­ституті фізики НАНУ (Київ): від 1966 — завідувач від­ділу оптичної квантової електроніки. Під керівництвом А. Прихотько роз­почав свою наукову діяльність з ви­вче­н­ня екситон­них ефектів у молекулярних кри­сталах. Разом із нею та М. Бродиним уперше встановив істотне поруше­н­ня дис­персійних спів­від­ношень Крамерса-Кроніга в околі екситон­них смуг при низьких температурах, повʼязане з просторовою дис­персією екситонів. На початку 1960-х рр. одним із перших до­єд­нався до досліджень в галузі оптичної квантової електроніки, фізики лазерів та голо­графії. Завдяки його зуси­л­лям в Ін­ституті фізики потужного роз­витку набули дослідже­н­ня лазерів із пере­налаштува­н­ням частоти генерації. 1963 були запатентовані дис­персійні резонатори лазерів, за допомогою яких уперше здійснено пере­налаштува­н­ня частоти генерації твердотільних лазерів. Брав участь у роз­роблен­ні методів лазерної спектро­скопії лазерних середовищ, зокрема неодимового скла з неоднорідними смугами під­силе­н­ня. На­прикінці 1960-х рр. С. став одним із провід­них науковців у СРСР щодо досліджень лазерів із пере­налаштованою будовою частоти ви­промінюва­н­ня. Він ді­йшов висновку, що під час запису голо­грам саме лазерне поле може бути обʼєктом запису та від­творе­н­ня, а сигнальний і опорний промені абсолютно рівноправні, тому за допомогою голо­грами можна від­творювати опорний промінь, використовуючи сигнальний, тобто пере­творювати «дефектний» лазерний промінь у промінь із досконалим хвильовим фронтом. Логічним роз­витком цих ідей стала динамічна голо­графія, що могла оптимально вирішувати зав­да­н­ня корекції ви­промінюва­н­ня імпульсних лазерів і стала новим напрямом на межі голо­графії, квантової електроніки та нелінійної оптики. Від 1970-х рр. пере­важно досліджував процеси запису динамічних ґраток і здійснював пошук ефективних матеріалів запису динамічних голо­грам. Над­звичайно плідним виявилося ви­вче­н­ня чотири­променевої взаємодії у фоторефр­активних кри­сталах. Завдяки його діяльності у світовій літературі утвердився термін «київська школа фоторефракції». У 1990-х рр. роз­почав дослідже­н­ня в новому актуальному напрямі — у галузі сингулярної оптики. Тоді ж за­пропоновано та реалізовано «вилкові» голо­грами, за допомогою яких можна синтезувати промені з довільною системою оптичних вихорів, ви­вчено основні характеристики оптичних вихорів та роз­роблено методику їх вимірюва­н­ня, генеровано другу сингулярну гармоніку при взаємодії вихрового променя з нелінійним кри­сталом, що започаткувало нелінійну сингулярну оптику. Цикл робіт із теорії орбітального кутового моменту — оптичних променів, — притаман­ного тільки вихоровим пучкам, що він та О. Бекшаєв виконували у 2001–08, був під­тверджений екс­периментально. Ним було уперше виміряно і досліджено «оптичні діаболи», притаман­ні поляризаційним сингулярним полям. Перед­бачено й синтезовано нові U-сингулярності частково когерентних оптичних полів (разом із П. Полянським). Його дослідже­н­ня в галузі динамічної сингулярної оптики допомогли вперше встановити топологічний сценарій народже­н­ня та анігіляції оптичних сингулярностей.