КО́ЗАР Павло Антонович (12. 02. 1898, с. Широке Катеринославського пов. Катеринославської губ., нині Солонянського р-ну Дні­пропетровської обл. — 24. 04. 1944, м. Радом, Польща) — історик, етно­граф, археолог. 1924 закінчив Катеринославського ІНО, 1926 — аспірантуру під керівництвом Д. Яворницького (досліджував тему «Як склався стан лоцманів у запорозькі часи та як він далі роз­вивався і на­скільки зберігся до нашої доби»). Працював окружним ін­спектором із охорони памʼяток культури на Катеринославщині, вміщував публікації крає­знавчої тематики у журналі «Зоря», «Мартен», газета «Зірка» та ін. Учасник екс­педиції з ви­вче­н­ня лоцманства Етно­графічної комісії ВУАН (1927–28) і Дні­прогесівської археологічної екс­педиції (1927–30). Під­готував до друку «Щоден­ник науково-археологічних дослідів в Екс­педиції порожистої частини Дні­пра», працю «Поля поховань римської провінціальної культури». 1928–31 неодноразово був заарештований за звинуваче­н­нями в антирадянській агітації та звʼязках із куркулями. Деякий час учителював на Донбасі, згодом повернувся до Дні­пропетровська. З початку німецької окупації був член Національного комітету, завідувач від­ділу пропаганди Комітету самодопомоги; від осені 1941 — завідувач кафедри історії Дні­пропетровського університету та начальник Дні­пропетровського обласного від­ділу народної освіти; водночас від початку 1942 — директор Дні­пропетровського обʼ­єд­наного художньо-історичного музею. 23 березня 1942 захистив докторську дисертацію «Лоцмани Дні­прових порогів» (вперше опублікована 1929 як нарис у «Етно­графічному віснику» ВУАН). Влітку 1942 організував археологічну-геологічну екс­педицію, що досліджувала Надпорож­жя. Восени 1943 ви­їхав до Львова, звідти — до Польщі.