Карний розшук

Визначення і загальна характеристика

КА́РНИЙ РО́ЗШУК — одна з найважливіших служб міліції (поліції), обов’язком якої є здійснення оперативно-розшукових та інших заходів із метою запобігання, припинення та розкриття злочинів, а також розшуку злочинців. В Україні станом на 2012 рік оперативно-розшукову діяльність регламентує Закон «Про оперативно-розшукову діяльність» (1992) та відомчі підзаконні акти. Згідно з Кримінально-процесуальним кодексом України, К. р. — орган дізнання, що може проводити слідчі дії щодо встановленої категорії справ. Систему органів К. р. очолює Головне управління кримінального розшуку МВС України. Управління, відділи, відділення та групи К. р. у АР Крим, областях, містах і районах, безпосередньо підпорядковані керівникам органів МВС, звітують про свою роботу перед вищим органом. 

Сучасна історія українського К. р. розпочалася 9 серпня 1918 із ухваленням Ради Міністрів Української Держави Закону «Про статус Української державної варти», згідно з яким у губерніях, отаманствах і повітах при Державній варті Української Держави створювалися карно-розвідувальні відділи (тимчасово у структурі МВС, згодом мали перейти у відання Міністерства юстиції). Їхніх начальників призначали за згодою прокурора відповідного окружного суду. В губерніях вони підпорядковувались безпосередньо губернському старості, в отаманствах — міському отаману, в повітах — повітовому старості. Загальне керівництво здійснював інспекторський відділ Державної варти, до функціональних обов’язків якого включено також реєстрацію злочинців, організацію антропологічних, фотографічних і дактилоскопічних кабінетів, нагляд за ними на місцях тощо.

Склад карно-розвідувальних відділів наочно ілюструє штат Одеського губернського карно-розвідувального відділу: начальник відділу, 3 його помічників, 11 начальників районів, 22 їхні помічники, 60 агентів, завідувач антропометричної частини, 2 його помічники, фотограф, його помічник, завідувач столу приводу, дресирувальник собак, секретар, скарбник. За Директорії УНР карно-розвідувальні відділи перейменовані у карно-розшукові і зараховано до складу народної міліції (загальне керівництво здійснював Адміністративно-політичний департамент МВС), 1 січня 1920 їх підпорядковано Кошу охорони республіканського ладу, після його ліквідації знову передано до складу народної міліції. 

Правовою базою організації К. р. УСРР став декрет РНК «Про організацію карного розшуку» від 16 квітня 1919, який не тільки юридично закріпив правове становище вже наявних у деяких містах карно-розшукових установ, а й визначив єдину на території республіки організацію. На відміну від РСФРР та інших радянських республік, К. р. УСРР підпорядковувався Народному комісаріату юстиції і складався із судово-карного розшуку, в обов’язки якого входило вжиття оперативно-розшукових заходів, і судово-карної міліції, що здійснювала дізнання.

Згідно з Положенням про органи К. р. і судово-карної міліції, затвердженим Народним комісаріатом юстиції 11 травня 1919, центральним органом, що здійснював загальне керівництво карно-розшуковою справою на території УСРР, була Центральна секція судово-карного розшуку в складі інспекторських частин судово-карного розшуку та судово-карної міліції, реєстраційного бюро, розплідника собак-шукачів, курсів для підготовки агентів, редакції газети «Известия Центсудугроза». У губерніях, губернських містах і повітах при контрольно-слідчих підвідділах відповідних виконкомів рад створені секції судово-карного розшуку (губсудкарроз, міськсудкарроз, повітсудкарроз). На агентів К. р. покладено обов’язки «здійснювати неослабний нагляд за злочинним елементом і запобігати скоєнню злочинів, а також проводити розшук як щодо підозрюваних у скоєнні злочинів, так і предметів та слідів, що можуть привести до розкриття злочину». При цьому вони мали право користуватися послугами філерів (франц. fileur — сищик, від filer — вистежувати) — осіб, які не перебували на службі, але допомагали у розкритті злочинів, розшуку викраденого та затриманні злочинців за визначену плату. 

Положення про органи К. р. і судово-карної міліції стало першим нормативним актом, який юридично закріпив інститут таємної агентури в діяльності рад. К. р. 3 квітня 1920 РНК УСРР ухвалила Положення про організацію відділів карного розшуку, яке закріпило в УСРР організаційно-правові форми побудови апарату К. р., аналогічні РСФРР. Він став складовою частиною міліції і переходив у підпорядкування НКВС. Це рішення відображено в Положенні про робітничо-селянську міліцію УСРР, затвердженому РНК УСРР 14 вересня 1920. Організацію К. р. у масштабах республіки завершено наприкінці 1921. Тоді на території УСРР функціонувало 12 губернських управлінь, 87 повітових відділів, 131 міський карно-розшуковий стіл, 576 повітових карно-розшукових столів, 3 залізнично-шляхові відділи з 24-ма відділеннями та 1 обласний відділ водних шляхів з 7-ма відділеннями і 25-ма дільницями. У результаті організаційних пошуків у липні 1922 К. р. виокремлено зі складу міліції у самостійний орган, безпосередньо підпорядкований НКВС УСРР за повної адміністративно-господарської автономії. Однак у серпні 1923 Укрцентррозшук і Головміліцію знову об’єднано в Головне управління міліції та розшуку УСРР. Процес об’єднання тривав близько 3 років, його закріплено новим Положенням про робітничо-селянську міліцію УСРР, ухваленим ВУЦВК і РНК УСРР 10 листопада 1926. Після цього К. р. став складовою частиною міліції і більше як самостійний орган не існував.

Завантажити статтю