Карний розшук

Визначення і загальна характеристика

КА́РНИЙ РО́ЗШУК — одна з найважливіших служб міліції (поліції), обовʼязком якої є здійсне­н­ня оперативно-роз­шукових та інших заходів із метою запобіга­н­ня, припине­н­ня та роз­кри­т­тя злочинів, а також роз­шуку злочинців. В Україні станом на 2012 рік оперативно-роз­шукову діяльність регламентує Закон «Про оперативно-роз­шукову діяльність» (1992) та ві­домчі підзакон­ні акти. Згідно з Кримінально-процесуальним кодексом України, К. р. — орган ді­зна­н­ня, що може проводити слідчі дії щодо встановленої категорії справ. Систему органів К. р. очолює Головне управлі­н­ня кримінального роз­шуку МВС України. Управлі­н­ня, від­діли, від­діле­н­ня та групи К. р. у АР Крим, областях, містах і ра­йонах, без­посередньо під­порядковані керівникам органів МВС, звітують про свою роботу перед вищим органом. 

Сучасна історія українського К. р. роз­почалася 9 серпня 1918 із ухвале­н­ням Ради Міністрів Української Держави Закону «Про статус Української державної варти», згідно з яким у губерніях, отаманствах і повітах при Державній варті Української Держави створювалися карно-роз­відувальні від­діли (тимчасово у структурі МВС, згодом мали пере­йти у ві­да­н­ня Міністерства юстиції). Їхніх начальників при­значали за згодою прокурора від­повід­ного окружного суду. В губерніях вони під­порядковувались без­посередньо губернському старості, в отаманствах — міському отаману, в повітах — повітовому старості. Загальне керівництво здійснював ін­спекторський від­діл Державної варти, до функціональних обовʼязків якого включено також реєстрацію злочинців, організацію антропологічних, фото­графічних і дактило­скопічних кабінетів, на­гляд за ними на місцях тощо.

Склад карно-роз­відувальних від­ділів наочно ілюструє штат Одеського губернського карно-роз­відувального від­ділу: начальник від­ділу, 3 його помічників, 11 начальників ра­йонів, 22 їхні помічники, 60 агентів, завідувач антропометричної частини, 2 його помічники, фото­граф, його помічник, завідувач столу приводу, дресирувальник собак, секретар, скарбник. За Директорії УНР карно-роз­відувальні від­діли пере­йменовані у карно-роз­шукові і зараховано до складу народної міліції (загальне керівництво здійснював Адміністративно-політичний департамент МВС), 1 січня 1920 їх під­порядковано Кошу охорони республіканського ладу, після його ліквідації знову пере­дано до складу народної міліції. 

Правовою базою організації К. р. УСРР став декрет РНК «Про організацію карного роз­шуку» від 16 квітня 1919, який не тільки юридично закріпив правове становище вже наявних у деяких містах карно-роз­шукових установ, а й ви­значив єдину на території республіки організацію. На від­міну від РСФРР та інших радянських республік, К. р. УСРР під­порядковувався Народному комісаріату юстиції і складався із судово-карного роз­шуку, в обовʼязки якого входило вжи­т­тя оперативно-роз­шукових заходів, і судово-карної міліції, що здійснювала ді­зна­н­ня.

Згідно з Положе­н­ням про органи К. р. і судово-карної міліції, затвердженим Народним комісаріатом юстиції 11 травня 1919, центральним органом, що здійснював загальне керівництво карно-роз­шуковою справою на території УСРР, була Центральна секція судово-карного роз­шуку в складі ін­спекторських частин судово-карного роз­шуку та судово-карної міліції, реєстраційного бюро, роз­плідника собак-шукачів, курсів для під­готовки агентів, редакції газети «Известия Центсуду­гроза». У губерніях, губернських містах і повітах при контрольно-слідчих під­від­ділах від­повід­них виконкомів рад створені секції судово-карного роз­шуку (губсудкар­роз, міськсудкар­роз, повітсудкар­роз). На агентів К. р. покладено обовʼязки «здійснювати неослабний на­гляд за злочин­ним елементом і запобігати скоєн­ню злочинів, а також проводити роз­шук як щодо пі­до­зрюваних у скоєн­ні злочинів, так і предметів та слідів, що можуть привести до роз­кри­т­тя злочину». При цьому вони мали право користуватися послугами філерів (франц. fileur — сищик, від filer — вистежувати) — осіб, які не пере­бували на службі, але допомагали у роз­крит­ті злочинів, роз­шуку викраденого та затриман­ні злочинців за ви­значену плату. 

Положе­н­ня про органи К. р. і судово-карної міліції стало першим нормативним актом, який юридично закріпив ін­ститут таємної агентури в діяльності рад. К. р. 3 квітня 1920 РНК УСРР ухвалила Положе­н­ня про організацію від­ділів карного роз­шуку, яке закріпило в УСРР організаційно-правові форми побудови апарату К. р., аналогічні РСФРР. Він став складовою частиною міліції і пере­ходив у під­порядкува­н­ня НКВС. Це ріше­н­ня від­ображено в Положен­ні про робітничо-селянську міліцію УСРР, затвердженому РНК УСРР 14 вересня 1920. Організацію К. р. у мас­штабах республіки завершено на­прикінці 1921. Тоді на території УСРР функціонувало 12 губернських управлінь, 87 повітових від­ділів, 131 міський карно-роз­шуковий стіл, 576 повітових карно-роз­шукових столів, 3 залізнично-шляхові від­діли з 24-ма від­діле­н­нями та 1 обласний від­діл водних шляхів з 7-ма від­діле­н­нями і 25-ма дільницями. У результаті організаційних пошуків у липні 1922 К. р. ви­окремлено зі складу міліції у само­стійний орган, без­посередньо під­порядкований НКВС УСРР за повної адміністративно-господарської автономії. Однак у серпні 1923 Укрцентр­розшук і Головміліцію знову обʼ­єд­нано в Головне управлі­н­ня міліції та роз­шуку УСРР. Процес обʼ­єд­на­н­ня тривав близько 3 років, його закріплено новим Положе­н­ням про робітничо-селянську міліцію УСРР, ухваленим ВУЦВК і РНК УСРР 10 листопада 1926. Після цього К. р. став складовою частиною міліції і більше як само­стійний орган не існував.

Літ.: Карному роз­шуку — 80 років. К., 1999; Тимощук О. В. Охорон­ний апарат Української Держави (квітень–грудень 1918 р.). X., 2000; Чисніков В. М. Правові витоки карно-роз­шукової служби України // Теорія оперативно-служб. діяльності право­охорон. органів України. К., 2000.

В. М. Чисніков

Завантажити статтю