Бабій Олесь (Олександр) Йосипович

БАБІ́Й Олесь (Олександр) Йосипович (псевд. і крипт.: О. Б., Глум, Чмелик, Чмелик Олесь; 17. 03. 1897, с. Середнє, нині Калуського р-ну Івано-Франківської обл. — 12. 03. 1975, Чикаґо, США) — письмен­ник і літературо­знавець. На початку 1-ї світової війни був мобілізований до ав­стрійської армії. Після проголоше­н­ня ЗУНР воював у складі Калуського куреня УГА, брав участь у поході на Київ. Після поразки визвольних змагань опинився в таборі інтернованих у м. Каліш (Польща), звідки пере­брався до Львова. 1922 став одним з організаторів (разом з В. Бобинським, Р. Купчинським та Ю. Шкрумеляком) літературної групи «Митуса» символістського спрямува­н­ня. Закінчив Український високий педагогічний ін­ститут у Празі (1927), де здобув ступінь доктора літературо­знавства. Повернувшись до Львова, брав активну участь у громадсько-політичному та культурно-мистецькому житті. За участь в установчих зборах ОУН польська влада засудила його до 4 років увʼязне­н­ня. Після приходу на західноукраїнські землі радянських військ 1939 пере­їхав до м. Холм у Польщі, де працював учителем гімназії, а згодом у м. Зальцбурґ в Австрії. У повоєн­ні роки пере­бував у таборах для пере­міщених осіб у Мюнхені, звідки пере­їхав до Чикаґо.

Перша збірка «Ненависть і любов» (Л., 1921) сповнена на­строєм недавніх походів Січових стрільців, пере­дає гіркоту втрати ідеалів. Поет спів­ає «осан­ну болю», «псалом зневіри» й водночас прагне подолати чорний смуток, скласти таку пісню, від якої б роз­валилися мури кривди і зла. Біль набуває притаман­ного для поетики символізму космічних мас­штабів, а світ стає для ліричного героя вічним хаосом. На­ступні збірки «Поезії» (Л.; К., 1923), «За щастя оманою» та «Пере­хрестя» (обидві — Л., 1930) най­яскравіше виражають символістське спрямува­н­ня. Поет від­ходить від стрілецьких мотивів і за­глиблюється в таємниці першооснов буття («Прамати»), він уже не шукає голосних, як єрихонські труби, слів, приходячи до пере­кона­н­ня, що слова — полова, а зерном є мовча­н­ня («Слова»), мовча­н­ня — найкращий спосіб не втратити чари казки, зберегти таємницю.

Незабаром у творчості Б. зʼявляється дедалі виразніший від­биток су­спільно-політичних про­блем того часу, а акцентува­н­ня таких понять, як порив, воля, засвідчує орієнтува­н­ня поета на ідеолога українського націоналізму Д. Донцова. Б. пере­конується, що націю може формувати тільки література, в основі якої лежить ідеологія націоналізму. Філософські мотиви його поезії по­ступаються місцем патріотичним гаслам і публіцистичним інвективам, що зна­йшло від­ображе­н­ня у зб. «Пожнивʼя» (Л., 1937), назва якої є ремінісценцією зі «Слова о полку Ігоревім»: криваве пожнивʼя після боїв за незалежну українську державу. Конкретні ж зображе­н­ня цих боїв («Базар», «На Маківці», «Під Крутами») мають описовий характер. Найбільше досягне­н­ня Б.-поета — поема «Гуцульський курінь» (Прага, 1927), яка серед творів стрілецької тематики вирізняється широким діапазоном охопле­н­ня подій, емоційних тональностей, стильових під­ходів. Д. Донцов на­звав її антиподом «Червоної зими» В. Сосюри. У повоєн­ні роки Б. написав поеми «Жнива» (Мюнхен, 1946) та «Пов­станці» (Чикаґо, 1956), які художнім рівнем по­ступаються творам між­воєн­ного періоду.

Прозові твори Б. — збірка оповідань «Гнів» (Л., 1922), повісті «Перші стежі» (Л., 1937), «Дві сестри», «Остан­ні» (обидві — Станіслав, 1938) — від­ображають стрілецьку тематику й багатьма ознаками нагадують поему «Гуцульський курінь». Конфлікти в цих творах мають не тільки національний характер, а й виявляють інтелектуальний рівень персонажів, філософський склад їхнього мисле­н­ня, драматичні мотиви пере­плетені з комічними. Серед літературо­знавчих досліджень Б. найбільшої уваги заслуговує моно­графія «Микола Федюшка-Євшан» (Л., 1930) як багатством документальних фактів (вони — земляки), так і зʼясува­н­ням методологічних засад і способів літературно-критичного аналізу в ста­т­тях одного з найві­доміших українських критиків початку 20 ст.

Завантажити статтю