Парсонс Талкотт

ПА́РСОНС Талкотт (13. 12. 1902, м. Колорадо-Спрінґс, шт. Колорадо, США — 08. 05. 1979, м. Мюнхен, Німеччина) — американський соціолог, фундатор школи структурного функціоналізму, один із засновників соціальної антропології та теоретичної соціології. Здобув ступінь бакалавра в Емгерстському коледжі (шт. Массачусетс, США, 1924), магістра — в Лондонській школі економіки (1925), доктора філософії — в Гайдельберзькому університеті (Німеччина), захистивши дисертацію «Поняття капіталізму у М. Вебера та В. Зомбарта» (1927). Викладав економіку, соціологію у Гарвардському університеті (1927–73), що став центром теоретичної соціології в США: від 1944 — професор, від 1946 — завідувач відділу соціальних відносин, що поклав початок міждисциплінарного співробітництва в галузі поведінкових наук і став моделлю для подібних підрозділів в інших установах. Президент Американської соціологічної асоціації (від 1949). Теорія П. базується на методологічних засадах волюнтаризму та епістемологічних засадах аналітичного реалізму. У своїй концепції вчений спробував синтезувати теоретичні підходи М. Вебера (праці якого він перекладав), Е. Дюркгайма, З. Фройда, Ґ. Зіммеля, В. Парето, А. Маршалла. На думку П., реальність, попри те, що є неосяжною та багатоманітною, організована логічно та раціонально, має системний характер. Тому завдання теорії полягає в тому, щоб побудувати несуперечливі схеми, в які вкладається все накопичене знання, та встановити логічні зв’язки між усіма попередніми теоретичними побудовами соціологів. У ранній період творчості він прагнув знайти компроміс між «соціологізмом» Е. Дюркгайма, який жорстко детермінував людську поведінку впливом зовнішнього соціального середовища, та розуміючою теорією соціальної дії М. Вебера, що описує людську поведінку через відповідність «ідеальним типам». Згідно з позицією «аналітичного реалізму», якого дотримувався П., теорія повинна розробити поняттєвий апарат, абстрагований від складної та різноманітної емпіричної дійсності. На його думку, насамперед потрібно побудувати систему аналітичних понять, а вже потім переходити до формулювання операціональних визначень, які відповідно організувати в систему теоретичних міркувань. Парсонсівську стратегію побудови соціологічної теорії вперше було викладено у двотомнику «The structure of social action» («Структура соціальної дії», 1937) в якому він визначає свою теорію як волюнтаристську теорію дії. Даючи їй таке визначення, П. підкреслює ту обставину, що соціальний порядок не є повністю детермінованим зовнішніми обставинами. Волюнтаризм дії означає передусім те, що процес прийняття рішень відбувається суб’єктивно, водночас під тиском цінностей і норм (нормативний аспект), а також умов та ситуації (ситуаційний аспект). Тому дія не може бути ототожнена з поведінкою як такою. Будь-яка дія є, очевидно, поведінкою, проте не будь-яка поведінка є дією. Нормативна орієнтація дії має у теорії П. фундаментальне значення — не існує дії, окрім прагнення відповідати нормам, як не існує дії, окрім зміни місцеперебування в просторі. Отже, соціальна дія — це не про реакцію організму на середовище, а взаємозв’язок особи («актора») і ситуації; це стан напруги між двома порядками — нормативним порядком (який визнає індивід) та порядком соціальних обставин (що є заданим для індивідів). На думку П., соціологічна теорія знаходиться у зовнішньому полі інституційних структур; поняття суспільства співвідноситься не із сукупністю індивідів, а з організованими формами взаємодії між людьми, які підтримуються соціальною системою, що прагне стійкої рівноваги. Вирішальне значення у людській дії мають нормативні чинники, аналітично незалежні від особистих мотивів, економічних інтересів у звичному значенні, інтересів політичної влади — така основна теза парсонівської соціології. Соціальна система, за теорією П., трикомпонентна і складається з особистісної (системи суб’єктів, що діють, мають певні потреби та орієнтовані на цінності й цілі), культурної (із ціннісним, нормативним та статусно-рольовим змістом, що складається з уявлень, вірувань і символів) та природної (фізичного середовища). У своєму розвитку вона прагне інтеграції своїх елементів, зміцнення внутрішнього порядку, підтримки рівноваги, тобто до самозбереження. Загалом, центральним поняттям соціальної структури, за П., є поняття «рівноваги». Суспільство в рівновазі — це суспільство без конфлікту, в якому кожен виконує свою функцію, знає свою роль; повної рівноваги досягти неможливо, але потрібно до цього прагнути. Якщо ж індивіди своїми діями не сприяють самозбереженню соціальної системи, система змушує їх змінити поведінку, або ж відраховує зі свого складу. Соціальну систему П. вважає складовою частиною більш загальної системи дії, що, в свою чергу, складається з трьох складових — системи культури, системи особистості та системи поведінкового організму, що виокремлені за характерними для них функціями. А саме, для свого існування система дії повинна задовольняти 4 функціональні вимоги — бути здатною адаптуватися, досягати мети, інтегруватися та зберігати взірець. Крім соціальних систем, як інструментів аналізу процесів диференціації у суспільстві, П. виокремлює низку типових змінних дії, що становлять собою сукупність дихотомічних понять, що використовуються для аналізу спільного в різних структурах соціальної дії (універсалізм–партикуляризм, досягнуте–задане, афективність–афективна нейтральність, специфічність–дифузність, орієнтація на себе–орієнтація на колектив). Важливими для соціальної системи є також «медіа-засоби», що проникають в усі структурні її елементи. Еволюція суспільства визначається зростанням його здатності до адаптації і відбувається у формі поглиблення його диференціації. Отже, теорію П. можна назвати «точкою відліку» розвитку соціологічної теорії у 20 ст., її всеосяжний синтез узагальнив попередні соціологічні знання та позначив шляхи подальшого розвитку.

Рекомендована література

1. S Rifkin. The Parsons Game: The First Simulation of Talcott Parsons’ Theory of Action. Washington, 2005;
   Google Scholar Internet
2. A. Stingl. The biological Vernacular from Kant to James, Weber, and Parsons. Lampeter, 2009.
   Google Scholar Internet

Завантажити статтю