У

У  — двадцять четверта літера української абетки. Є в інших алфавітах, створених на основі словʼяно-кириличної графіки. Назву літери «у» вживають як імен­ник середнього роду. Буває велика й мала, має рукописну й друковану форми. За формою накресле­н­ня — це видо­змінена кирилична літера «у» («іжиця»), що походить від «Υ» («іпсилон») з греко-візантійського унціального та латинського письма. У давньоруській та староукраїнській графіках мала ви­гляд ди­графа «оу», її називали «ук». Вживали також лігатурний варіант — «ꙋ» та знак у, що згодом витіснив усі варіанти написа­н­ня цієї літери. У давньоукраїнській графіці фіксовано різні написа­н­ня, зумовлені типом письма та належністю писаря до певної писемної школи. Від 16 ст. зʼявляється друкована форма. У сучасній українській мові по­значає лабіалізований голосний звук заднього ряду високого під­ня­т­тя. У старословʼянській кириличній писемності мала числове значе­н­ня «чотириста». У класифікаційному поділові ви­ступає зі значе­н­ням «двадцять четвертий»: пункт «У» роз­ділу А. При цифровій нумерації використовують як додаткову диференційну ознаку, коли низка предметів має однаковий номер: шифр № 11-у тощо. Є вигук та при­ймен­ник у, остан­ній чергується з в для уникне­н­ня збігу літер на по­значе­н­ня важких для вимови приголосних звуків та досягне­н­ня мило­звучності. У кількох словах ужива­н­ня початкових у-, в- зумовлено значе­н­ням лексеми: уклад і вклад, уступ і вступ. Може мати варіанти: уві/вві, во. Вживають у багатьох абревіатурах: УНР, УВУ тощо.

Завантажити статтю