Закон соціальний

ЗАКО́Н СОЦІА́ЛЬНИЙ — категорія, що по­значає обʼєктивно існуючий, по­вторюваний звʼязок між явищами і процесами соціальної дійсності. До виникне­н­ня соціології як окремої науки у філос. думці ідея З. с. роз­вивалася пере­важно як ідея закономірності істор. процесу (Аристотель, Ж. Боден, Дж. Віко, М.-Ж. Кондорсе та ін.). У 19 ст. О. Конт, виходячи з того, що в су­спільстві діють глибин­ні, нездолан­ні сили, подібні до тих, які діють в світі природи, сформулював т. зв. закон трьох стадій. Згідно з цим законом соц. про­грес є продуктом ро­зумового роз­витку людства: всі думки проходять теол. (спонтан­ні без­доказові фікції), метафіз. (абстракції чи сутності, сприйняті як реальність) і позитив. (засн. на точній оцінці зовн. реальності) стани. Кожен із цих станів утворює основу всієї соц. організації й охоплює всі аспекти сусп. життя. Е. Дюркгайм ро­зумів З. с. як закон поведінки людей, В.-Ф. Парето — як закон циркуляції еліт, Р. Міхельс — як «заліз. закон олігархії». У сучас. філос. думці, зокрема синергетиці, роз­глядають універсал. закони і конкретні закономірності, що діють у тій чи ін. соц. системі. При пере­ході від однієї системи до ін. значну роль ві­ді­грає випадковість, тому деякі з конкрет. закономірностей, які діяли у поперед. системі, можуть змінитися.

У З. с. залежність між соц. явищами і процесами може мати причин. або функціонал. характер. Від­мін­ність між цими двома видами полягає у більшій (причин.) чи меншій (функціонал.) мірі детермініст. впливу одного соц. явища на ін.; від­повід­но викори­ста­н­ня поня­т­тя причин. звʼязку більш доречне у за­стосуван­ні до З. с., а функціонал. — до соц. закономірності чи тенденції. Потрібно також враховувати умови зародже­н­ня певного соц. явища, оскільки діючої причини недо­статньо для виникне­н­ня наслідку (вона повин­на існувати у необхід. й до­стат. умовах для появи та по­вторюваності З. с.). На від­міну від природн. законів, у більшості соц. явищ від­бувається взаємодія множини випадк. чин­ників, що не можуть бути контрольованими. Одним із зав­дань природн. законів є про­гнозува­н­ня явищ і процесів з метою подальшого впливу на їхній пере­біг. Стосовно З. с. про­гнози можна здійснювати лише з певним рівнем ймовірності — можливість впливу на пере­біг соц. явищ із врахува­н­ням З. с. значно більш обмежена, ніж з урахува­н­ням природн. законів, що об­умовлено впливом багатьох випадк. чин­ників. У за­стосуван­ні до масових сусп. явищ статист. закономірності допускають певні індивід. від­хиле­н­ня. Твердже­н­ня, що становлять закони, роз­глядають як істин­ні. У соц. науках більш поширене поня­т­тя вірогідності, тому З. с. має більш ймовірніс. характер. Люди можуть здійснювати спроби пі­знати та спро­гнозувати З. с., проте не можуть скасувати їхню дію, тому вони мають обʼєктив. характер. За мас­штабом З. с. поділяють на заг. (діють у всіх соц. системах) і специфічні (діють в окремих соц. системах, групах тощо), за важливістю — на гол. та негол., за мірою детермінізму — на причин­ні (фіксують суворі причин­но-наслідк. звʼязки між соц. явищами) та функціонал. (від­ображають емпірично спо­стережувані та по­вторювані залежності між соц. явищами). Також роз­різняють теор. та емпіричні (виявляються у ході емпірич. дослідж.) З. с.

Завантажити статтю