Заслання

ЗАСЛА́ННЯ — різновид кримінального і кримінально-політичного покара­н­ня, що полягає у видален­ні засудженого з місця його по­стійного або тимчасового прожива­н­ня з обовʼязковим поселе­н­ням у певній місцевості, за­звичай на периферії в межах даної держави, на строк, вказаний у вироку чи іншому директивному акті влади. Цей різновид кримінал. покара­н­ня активно за­стосовувався до серед. 19 ст. у світ. законодавстві, включно з роз­виненими державами, а у рад. законодавстві — до кін. 1980-х рр. Із Великої Британії злочинців засилали в Пн. Америку (до 1776) й Австралію (до 1852), із Франції — у Ґвіану та Нову Каледонію (до 1946). Європ. диктатор. режими практикували З. до 1970-х рр.: з Португалії до 1974 політвʼязнів засилали в афр. колонії, з Греції в період військ. диктатури (1967–74) — на о-ви Егей. моря. Закони та політико-правова практика Рос. імперії також перед­бачали З. як осн. чи додатк. кримінал. та кримінал.-політ. покара­н­ня. Воно докорін­но від­різняється від ви­гна­н­ня з держави — покара­н­ня, яке за­стосовували свого часу в СРСР: З. — висилка у межах країни, ви­гна­н­ня — примус. депортація громадянина держави за її межі, за­звичай по­єд­нувана з по­збавле­н­ням громадянства, або депортація іноземця, оголошеного персоною нон ґрата. Так, В. Мороз 1970 за звинуваче­н­ням у антирад. агітації і пропаганді засудж. до 6-ти р. спецвʼязниці, 3-х р. таборів особливо суворого режиму і 5-ти р. З., однак 1979 разом із 4-ма ін. вʼязнями рад. режиму він був обміняний на 2-х засудж. у США рад. шпигунів (акція оформлена як по­збавле­н­ня громадянства СРСР із депортацією за межі держави); І. Світличний 1973 — до 7-ми р. концтаборів суворого режиму і 5-ти р. З.

У Моск. царстві, а згодом і Рос. імперії, З., крім функції кримінал. покара­н­ня, виконувало роль потуж. демогр.-екон. чин­ника, що сприяв колонізації нових земель, зокрема українці вперше зʼявилися на берегах Тихого океану ще у 2-й пол. 17 ст. Це були пере­важно політ. засланці, які тікали з моск. вʼязниць-острогів або місць З. У 18 ст. на примус. роботи влада висилала учасників масових нар. ви­ступів (напр., Коліївщини), козаків-мазепинців та ін. Після скасува­н­ня у серед. 18 ст. у Рос. імперії смерт. кари і заміни її довіч. каторгою З. набуло значно більших мас­штабів — засланцями часто ставали чл. сімʼї каторжанина, або йому самому влада замінювала каторгу на З. У 1-й пол. 19 ст. кількість засланців у Рос. імперії істотно зросла за рахунок політвʼязнів: декабристів, кирило-мефодіївців та петрашевців, а також учасників польс. пов­ста­н­ня 1830–31, серед яких були й українці. «Уложение о наказаниях» (1845) встановлювало З. одним із гол. засобів покара­н­ня через суд за кримінал. і політ. злочини. Крім того, нерідко за­стосовували адм. З. «по высочайшему повелению». У 1850-х рр. право засилати в адм. порядку за політ. мотивами одержали деякі місц. адміністратори — намісник Кавказу, вілен. генерал-губернатор та ін. Від 1860-х рр. на З. від­правляли чл. українофіл. організацій, народників і народовольців, від кін. 19 ст. — чл. всерос. і нац. політ. організацій лівого спрямува­н­ня. Осн. місцями політ. З. у Рос. імперії стали Якут. обл., Забайка­л­ля, Єнісей., Іркут. і Томська губ., згодом — о-в Сахалін. На поч. 20 ст. на Сх. від Уралу пере­бувало до 300 тис. політ. і кримінал. засланців. Велика кількість осіб, які проходили через вʼязниці, каторгу та З. (майже обовʼязково — активісти політ. партій і груп), сприяла виникнен­ню та стверджен­ню своєрід. етосу й менталітету широких мас інтелігенції і простолюду імперії, певній криміналізації рос. масової культури, що від­чутно донині, оскільки роки рад. влади тільки по­глибили цю тенденцію. Після повале­н­ня самодержавства у Рос. імперії політ. З. офіційно скасовано, проте у 1920-х рр. його від­новила рад. влада. Від­повід­но до рад. судової практики З. як осн. покара­н­ня за­стосовувалося у випадку, якщо суд вважав, що «пере­вихова­н­ня» покараного може від­буватися без його ізоляції від су­спільства, але з вилуче­н­ням із «шкідливого» середовища. Як додатк. покара­н­ня воно при­значалося після від­бу­т­тя осн. терміну увʼязне­н­ня у тюрмі чи таборі або при заміні невід­бутої частини по­збавле­н­ня волі менш тяжким покара­н­ням. Правовий режим від­бува­н­ня З. полягав у обмежен­ні свободи пере­сува­н­ня певним адм. р-ном. Засланець був зобовʼязаний регулярно (за­звичай щомісяця) реєструватися у місц. органах внутр. справ, своєчасно пові­домляти про зміну місця мешка­н­ня чи праці, за­йматися «су­спільно корис.» працею, інакше йому за­грожувало ще й кримінал. покара­н­ня за неробство. З., як і ін. види кримінал. покара­н­ня, часто по­єд­нували з висилкою — забороною прожива­н­ня у певних місцевостях (великих містах та ін.). На від­міну від засланців, вислані обирали місце прожива­н­ня само­стійно, за винятком заборонених для них місцевостей, і мали вільніший режим пере­сува­н­ня. Спочатку в СРСР З. використовували як засіб ізоляції політ. опонентів більшовиків — колишніх есерів, боротьбистів, укр. соціал-демократів, меншовиків, анархістів та ін. пред­ставників соціаліст. партій (як правило, його за­стосовували в позасудовому порядку), згодом до них при­єд­налися троцькісти та націонал-комуністи, з поч. суціл. колективізації с. господарства — т. зв. куркулі та під­куркульники (заможні селяни, яких цілими родинами висилали на Пн., Урал, Далекий Сх. і до Сибіру). У серед. 1930-х рр. З. пере­творилося на додатк. покара­н­ня, а «ворогів народу» та чл. їхніх сімей засуджували перед­усім до смерт. кари або багаторіч. пере­бува­н­ня у таборах ГУЛАГу. Окрім сталін. тези про «загостре­н­ня класової боротьби в міру просува­н­ня до соціалізму», однією з причин такої транс­формації стали екон. потреби тоталітар. режиму — простіше змусити працювати багатоміль­йон­ну армію вʼязнів таборів, ніж засланців. Після при­єд­на­н­ня на поч. 2-ї світової війни до СРСР низки тер., 1939–41 на З. від­правлено цілі соц. групи насел. Зх. України та Білорусі, країн Балтії, Бес­сарабії — пред­ставників т. зв. бурж.-поміщиц. класів, працівників колиш. держ­апарату, поліції, кадрових військовиків, священиків, активістів політ. партій, пред­ставників інтелігенції — загалом усіх, хто був незадоволений чи потенційно міг бути незадоволений рад. владою, чл. їхніх сімей і родичів. Точна кількість засланців неві­дома, але тільки на колиш. тер. Польщі ре­пресовано тим чи ін. способом бл. 1,5 млн осіб. Після нападу Німеч­чини на СРСР рад. керівництво почало за­стосовувати практику З. етніч. груп — німців Поволжя і Причорноморʼя, інгерманландців, нащадків крим. ґотів, фінів. Їх від­правляли до Сибіру (Алтай. край) і Казах­стану. 1944 без­строково заслані до Казах­стану та Серед. Азії етнічні групи й навіть цілі народи та нації — крим. татари, турки-месхетинці, понтій. греки, калмики, карачаєвці, балкарці. Частину з них реабіліт. за кілька років після смерті Й. Сталіна, частину (крім крим. татар, турок-месхетинців, греків, корейців, німців Поволжя та ін.) — 1989. У 2-й пол. 1940-х — на поч. 1950-х рр. З. чл. сімей пов­станців та симпатиків антирад. руху стало ефектив. знаря­д­дям у боротьбі влади проти незалежниц. сил і зброй. під­пі­л­ля країн Балтії та Зх. України. У 1960–70-х рр. влада за­стосовувала З. перед­усім проти дисидентів: або додаючи його до терміну пере­бува­н­ня у вʼязницях і таборах, щоб ізолювати інакодумців від інтелектуал. середовища, або разом із примус. праце­влаштува­н­ням у провінції. Найбільш ві­домим випадком З. інакодумця є пере­веде­н­ня у 1980-х рр. академік АН СРСР А. Сахарова із Москви до м. Горький (нині м. Нижній Новгород, РФ), у ті часи — закритого для іноземців, з метою унеможливити контакти одного із лідерів дисидент. руху в СРСР із пред­ставниками закордон. ЗМІ та правозахис. організацій. Нині у демократ. країнах З. як різновид кримінал. і кримінал.-політ. покара­н­ня не за­стосовується.

Літ.: Касьянов Г. Не­згодні: українська інтелігенція в русі опору 1960–80-х років. К., 1995; Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950 — початок 1990-х років. К., 1998; Хейфец М. Сочинения. Т. 3. Х., 2000.

С. І. Грабовський

Завантажити статтю