Депортація

Визначення і загальна характеристика

ДЕПОРТА́ЦІЯ (франц. deportation, від лат. deportatio — ви­гна­н­ня, засла­н­ня) — примусове виселе­н­ня з місця по­стійного прожива­н­ня особи, групи осіб або народу. Як засіб кримінального чи адміністративного покара­н­ня ві­домий з часів Київської Русі: ви­гна­н­ня поза межі громади або краю за «Руською правдою» було складовою частиною покара­н­ня за тяжкі злочини (у Великому князівстві Литовському за­стосовувався його різновид — «вивола­н­ня»). У період Геть­манщини за вказівкою царського уряду депортовано багатьох українських політичних діячів, зокрема геть­манів Д. Много­грішного, П. Дорошенка, І. Самойловича. Перші масові Д. з України за національною ознакою мали місце на початку 18 ст., коли за наказом російського царя Петра І тисячі українців були насильно вивезені на роботи у Росію (будівництво С.-Петербурга, Ладозького ка­налу та ін.). У ході російсько-турецьких воєн 18–19 ст. Д. за­знали ногайські татари. 1778–79 під гаслом порятунку православних єдиновірців від мусульманського гніту від­булося насильницьке пере­селе­н­ня християнського населе­н­ня Кримського ханства до Пн. Приазовʼя. Д. населе­н­ня з українських земель від­бувалася і в роки 1-ї світової війни. З метою «нейтралізації німецького національного елементу» військове ві­домство Російської імперії впродовж 1915–16 депортувало до Поволжя, Приура­л­ля, Кавказу та Сибіру 150 тис. німецьких колоністів, що проживали у Волинській губ. (майже 500 волинських колоній припинили своє існува­н­ня). У смузі дії Пд.-Зх. фронту під­лягали виселен­ню чехи, поляки, євреї, яких Ставка Верховного головнокомандувача вважала потенційними ворогами Російської імперії. В ході бо­йових дій та у період окупації Сх. Галичини російські війська здійснювали масові Д. українського населе­н­ня (упродовж 1914–15 з території регіону в глиб Росії виселено 13 тис. осіб, серед них і митрополита УГКЦ А. Шептицького та ректора Львівської духовної семінарії Й. Боцяна). Масові Д. українського населе­н­ня з території Галичини та Буковини у часи військового конфлікту практикував і уряд Австро-Угорщини.

Особливого мас­штабів Д. в Україні набули у роки становле­н­ня та функціонува­н­ня комуністичного тоталітарного режиму і гітлерівської окупації. З утвердже­н­ням радянської влади від­повід­но до ріше­н­ня більшовицького уряду виселен­ню під­лягали пред­ставники державних установ та організацій царської Росії, урядів УНР і геть­мана П. Скоропадського, члени різних політичних партій (меншовики, есери, анархісти та ін.). Упродовж 1930–52 набула пошире­н­ня практика виселе­н­ня значних мас людей і навіть цілих народів. Ре­пресивні заходи під­кріплювалися від­повід­ними законодавчими актами та наказами, на базі яких силові структури УРСР тільки 1936–52 депортували на спецпоселе­н­ня за межі республіки понад 552 тис. громадян. Під час колективізації сільського господарства 1930–31 на основі рішень вищих органів влади та державного управлі­н­ня СРСР на засла­н­ня до Уралу, Сх. і Зх. Сибіру, Далекого Сходу, Якутії примусово від­правлено з УРСР 63 817 сімей заможних селян. На під­ставі По­станови ЦК КП(б)У від 20 грудня 1934 «Про пере­селе­н­ня з прикордон­них ра­йонів німецького та польського населе­н­ня» до Сибіру в січні 1935 депортовано 9470 господарств (близько 40-а тис. осіб). Згодом, від­повід­но до по­станови РНК СРСР від 28 квітня 1936, з прикордон­них ра­йонів УРСР виселені особи польської і німецької національностей, яких зарахували до категорії «неблагонадійних елементів» (усього 23 519 осіб). Після при­єд­на­н­ня до СРСР західно-українських земель згідно з по­становами РНК від 5 грудня 1939 та 2 березня 1940 адміністративному пере­селен­ню під­лягали службовці колишніх державних установ, органів суду, поліції, армії, комерсанти, польські осадники, поміщики, власники заводів і фабрик та їх родини. Під час 2-ї світової війни радянські спецоргани виселяли з України осіб німецької національності (1941), а гітлерівці, від­ступаючи, провели масову Д. населе­н­ня України до нацистської Німеч­чини (1943–44). У 1944 за звинуваче­н­ням у зраді й спів­робітництві з гітлерівською адміністрацією до Середньої Азії вивезено 191 тис. кримських татар, 16 тис. греків, понад 9,8 тис. вірмен, 12,6 тис. болгар. Д. за національною ознакою здійснювали у позасудовому порядку за ріше­н­ням державних органів. За своїм статусом більшість депортованих належала до категорії спецпереселенців, частину з них (українці, німці, кримські татари) поселяли у спецтаборах. За домовленостями між СРСР та Польщею (договори від 9 вересня 1944 та 15 лютого 1951 про обмін ділянками державної території) за весь час пере­селенської акції польського уряду вдалося насильно виселити до УРСР 482 661 особу (див. також Акція «Вісла»). На­прикінці та по завершен­ні 2-ї світової війни протягом 1944–52 із території Зх. України вислано на спецпоселе­н­ня у від­далені ра­йони СРСР 203 662 особи, серед них пред­ставників родин членів ОУН і вояків УПА та їх симпатиків — 182 543 особи, «куркулів» і членів їх родин — 12 135 осіб. У післявоєн­ний період від­повід­но до Указів Президії ВР СРСР від 21 лютого та 2 червня 1948 з території УРСР (окрім західних областей) виселялися терміном на 8 років особи, звинувачені у злісному ухилен­ні від трудової діяльності в сільському господарстві та веден­ні анти­громадянського способу життя. У березні 1951 згідно з ріше­н­ням особливої наради при Міністерстві державної без­пеки СРСР із західних областей України у від­далені ра­йони РРФСР депортовано членів релігійної громади свідків Єгови разом із сімʼями.

На межі 1980–90-х рр. прийнято низку законодавчих актів, спрямованих на від­новле­н­ня порушених прав депортованих народів: Декларацію ВР СРСР «Про ви­зна­н­ня незакон­ними і злочин­ними ре­пресивних актів щодо народів, які під­дано примусовому пере­селен­ню, і забезпече­н­ня їх прав» (1989), Закон України «Про реабілітацію жертв політичних ре­пресій на Україні», Закон РРФСР «Про реабілітацію ре­пресованих народів» (обидва — 1991). У жовтні 1992 в Бішкеку пред­ставники країн СНД під­писали «Угоду про від­новле­н­ня прав депортованих осіб, національних меншин та народів» (ратифікована ВР України 1993), згідно з якою кожна країна взяла на себе зобовʼяза­н­ня забезпечити депортованим особам, що добровільно повертаються у місця свого прожива­н­ня на момент Д., рівні з по­стійно проживаючими там громадянами політичні й економічні права та умови для облаштува­н­ня, праце­влаштува­н­ня, освіти, національного, культурного і духовного роз­витку. Від­повід­но до Закону «Про внесе­н­ня змін і доповнень до Закону України “Про громадянство України”» (1997) особи, які за­знали Д., та їхні нащадки, котрі повертаються на батьківщину і не мають іншого громадянства, отримують громадянство України. Про­блемами поверне­н­ня, облаштува­н­ня й від­новле­н­ня прав депортованих кримських татар, болгар, вірмен, греків, німців опікується Державний комітет України у справах національностей та міграції, низка між­народних організацій, зокрема Управлі­н­ня Верховного комісара ООН у справах біженців і у справах національних меншин.

О. Г. Бажан

Депортації українців 

Д. українців здійснювали пере­важно як засіб покара­н­ня й ізоляції одиниць чи верств населе­н­ня, ви­знаних владою неблагонадійними, а також для викори­ста­н­ня депортованих як напів­дармової робочої сили, однак часто й з метою досягне­н­ня моноетнічності держави, регулюва­н­ня демо­графічних показників. У 20 ст. вони часто від­бувалися під ви­глядом примусового переселення, заслання, розкуркулення. Перші дві каральні акції успішно використовував як царський, так і радянський уряд. Особливого мас­штабів Д. набули під час 1-ї світової війни, коли депортували не лише інтелігенцію, а масово вивозили в глиб Росії українське населе­н­ня Холмщини, Волині, Зх. Білорусі та Галичини. Примусовому виселен­ню пере­довсім під­лягали чоловіки віком від 18-ти до 50-ти років, яких використовували на будівництві військових укріплень. Загалом упродовж 1914–15 років із західно-українських територій в глиб Росії депортовано близько 13-ти тис. осіб. Українці — під­дані Австро-Угорщини — за­знали Д. з боку обох воюючих сторін. Числен­ні Д. українців від­бувалася під час Визвольних змагань 1917–21, коли одним із основних покарань стало засла­н­ня у пів­нічні ра­йони РФ та до Сибіру.

Терор су­проти інтелігенції су­проводжувала Д. у від­далені регіони діячів науки і культури, зокрема у сибірські табори та на Соловки були вислані письмен­ники М. Куліш, Остап Вишня, М. Зеров, Г. Епік, Б. Антоненко-Давидович, Є. Плужник, історики М. Слабченко та М. Яворський, гео­граф С. Рудницький, громадсько-політичний діяч В. Чехівський. Під час першої хвилі роз­куркуле­н­ня у 1929–30-х рр. депортовано 10 945 (за іншими даними — 75 тис.) сімей заможних селян, 1931 роз­куркулено і депортовано ще 28,5 тис. сімей. Початок 2-ї світової війни та окупація Зх. України зробили заручниками радянської системи ще сотні тисяч українців. Роз­глядаючи західно-українські землі як майбутній тил у планованій екс­пансії в країни Зх. Європи, органи радянської влади взяли за мету «очистити» цю територію від неблагонадійного, з їх по­гляду, соціально-політичного елементу. Впродовж вересня 1939 — червня 1941 із цих земель та Зх. Білорусі, де також проживало багато українців, вивезено у від­далені регіони СРСР до 1 млн 250 тис. осіб (близько 10 % населе­н­ня). Адміністративні Д. здійснювали без суду та слідства, а отже незакон­но. Цей процес охопив усі соціальні верстви українського населе­н­ня та пред­ставників національних меншин і був без­перервним, однак насамперед масову Д. за­стосовано до біженців. Згідно з по­становою політбюро ЦК ВКП(б) від 10 листопада 1939 і радянсько-німецькою домовленістю близько 48-ми тис. осіб, які, рятуючись від ре­пресій, спішно емігрували, силою повернуто до окупованої Німеч­чиною Польщі. Частину цих людей, серед яких більшість становили саме українці, пере­дано в руки нацистських каральних органів, решту — роз­селено в 11-ти областях України й скеровано на роботу пере­важно на вугільних шахтах Донбасу. У звʼязку із від­веде­н­ням території під військовий полігон, будівництво якого роз­почато на Львівщині на­прикінці 1939, з Яворівського ра­йону виселено у довоєн­ні і особливо повоєн­ні роки понад 150 тис. мешканців; ліквідовано 128 сіл та хуторів. Значну частину цих селян пере­селено у Бес­сарабію. У рамках операції очище­н­ня 800-метрової прикордон­ної смуги у західних ра­йонах УРСР від «неблагонадійного елементу» впродовж червня–липня 1940 у Комі, Марійській, Якутській АРСР, Новосибірській, Вологодській, Свердловській та інших далеко­східних областях РФ вивезено 83 207 осіб, серед яких — біженці, члени родин військовополонених, запідозрені у спів­праці з ОУН, колишні офіцери польської армії, комерсанти, працівники державного апарату, суду, прокуратури тощо. На початку 1941 Д. із західноукраїнських областей стали ще масовішими. До червня 1941 звідси депортовано і роз­порошено між несловʼянським населе­н­ням 528 тис. осіб. Навесні 1941 режим депортував навіть тих, хто був запідозрений у ворожих намірах, мав родичів за кордоном або за доносами. Найбільш упосліджену категорію депортованих становили вʼязні українських тюрем, які тисячами гинули у не­при­стосованих для пере­везе­н­ня людей вагонах без їжі та води (загалом у червні 1941 еваку­йовано понад 56 тис. вʼязнів). За часів німецької окупації ре­пресивно-депортаційні акції стосовно українського населе­н­ня тривали. 1941–44 з території України вивезено понад 2,2 млн осіб на роботу до Німеч­чини, де їх використовували як дешеву робочу силу у сільському господарстві та на воєн­них заводах. Водночас нацисти роз­глядали можливість повного очище­н­ня дистрикту «Галичина», що входив до Генеральної губернії, від ненадійного з політичних по­глядів українського елементу та його депортації до центральних і східних регіонів України, однак поразки на фронтах від­вернули увагу А. Гітлера від цього задуму. У повоєн­ний період ре­пресивно-депортаційні акції на території України радянська влада використовувала як важливий засіб зміцне­н­ня окупаційного режиму. На­ймасовішими ре­пресивно-депортаційні акції були у Західній Україні, населе­н­ня якої під час 2-ї світової війни активно боролося проти тоталітарної системи за створе­н­ня незалежної і соборної України. Вже 5 квітня 1944 на під­ставі роз­порядже­н­ня НКВС СРСР опрацьовано схему арештів і депортації членів ОУН–УПА, т. зв. бандпосібників, тих, хто пере­бував на нелегальному становищі або спів­працював з німецькою окупаційною владою тощо. Влітку того ж року вивезено понад 17 000 осіб в Красноярський край, Іркутську, Новосибірську та Омську обл. РФ (їх спрямовували перед­усім на будівництво під­приємств гірничодобувної промисловості). Від­повід­но до по­станови Держ. комітету оборони СРСР від 29 жовтня 1944 з України на лісорозробки у Комі АРСР, Архангел., Молотов. (нині Перм.) і Кіров. обл. РФ до січня 1945 депортовано бл. 30-ти тис. спецпоселенців, а до кінця цього ж року, у звʼязку із роз­шире­н­ням військово-чекістських операцій, — ще 6127 сімей учасників ОУН–УПА (бл. 20-ти тис. осіб). Загалом, від­повід­но до звітних документів радянських партійних і каральних органів, від 1944 до жовтня 1947 із західних обл. УРСР вивезено 26 682 сімʼї, що становить 76 192 особи. Під час остан­нього масового вивозу 19–21 жовтня 1947 за неповними під­рахунками із Львів., Станіслав. (нині Івано-Фр.), Терноп., Дрогоб., Чернів., Рівнен. і Волин. обл. вивезено бл. 150-ти тис. українців (найбільше жінок, дітей та людей похилого віку). Депортовані набували статусу спецпоселенців без права поверне­н­ня у місця попереднього прожива­н­ня. Пере­селе­н­ня з теренів, де діяли ОУН і УПА, здійснювали і пізніше, але у менших мас­штабах. Чимало мешканців західноукраїнських обл. вивезено у Сибір впродовж 1949–50-х рр. під час проведе­н­ня насильницької колективізації (загалом у післявоєн­ний період — від 600 до 800 тис. осіб). Ви­значе­н­ня кордону між СРСР і Польщею по т. зв. лінії Керзона не вичерпувало про­блему українсько-польських стосунків та повʼязаних із нею питань державної без­пеки обох сторін. Польща, що намагалася побудувати моноетнічну державу, роз­глядала закерзон. українців як небажаний елемент та потенційне джерело майбутніх державно-територіальних претензій. Водночас радянське керівництво прагнуло ліквідувати скупче­н­ня діаспорних українців у без­посередній близькості до своїх західних кордонів. Від­повід­но до угоди від 9 вересня 1944 між українською та польською сторонами досягнуто домовленості про добровільний т. зв. обмін населе­н­ням. Акцію виселе­н­ня, яка швидко набула примусового характеру, роз­почато 15 жовтня 1944. До 5 липня 1946 в УРСР еваку­йовано 122 622 родини (482 880 осіб). Акція проходила в об­становці жорсткого проти­стоя­н­ня від­ділів УПА, що намагалися захистити інтереси українського населе­н­ня, та радянсько-польських військових формувань і від­ділів Армії Кра­йової, які допомагали реалізовувати наміри польської сторони. За побажа­н­ням пере­селенців 67 % депортованих скеровано у західні області України і тільки 32 % — у східні. У звʼязку зі складними кліматичними умовами та небажа­н­ням працювати у колгоспах більшість депортованих у східні області лемків, холмщаків та під­ляшуків до 1 квітня 1947 самовільно повернулися у Західну Україну. Продовже­н­ням українсько-польських депортаційних процесів стала військово-політична Акція «Вісла», що мала на меті роз­порошити по тер. Польщі рештки закерзон. українців, які уникли вивозу до СРСР, з метою їх повної асиміляції.

О. Й. Стасюк

Депортація громадян німецької національності з території УРСР 1941–42 

Після нападу Німеч­чини на СРСР протягом 17–20 серпня 1941 за звинуваче­н­ням у посібництві гітлерів. загарбникам 50 тис. осіб нім. національності депортовано з Криму до Орджонікідзев. краю (нині Ставроп. край, РФ), а звідти — у Середню Азію та Сибір (загалом із Крим. АРСР пере­селено бл. 65-ти тис. німців). 22 вересня 1941 Держ. комітет оборони СРСР прийняв по­станову «Про пере­селе­н­ня німців із Запорізької, Сталінської і Ворошилов­градської областей», згідно з якою депортовано до Казах­стану 31 320 німців із Запоріз. обл. (із них 30 720 — в Актюбин. обл.) і 2590 — із Ворошиловгр. (нині Луган.) обл. (в Ку­станай. обл.). Решта — 11 898 осіб — від­правлені на Сх. 21 червня 1942. У першу чергу пере­селяли чоловіків віком від 16-ти до 60-ти р. Станом на 10 жовтня 1941 із Сталін. (нині Донец.) обл. вислано 28 743 особи (в обл. на той час проживало 36 880, за ін. даними — 35 925 німців). 1941–42, від­повід­но до по­станов Держ. комітету оборони СРСР і військ. рад фронтів, пере­селено 9200 громадян нім. національності з Одес. (5950 осіб) і Дні­проп. (3250 осіб) обл. до Алтай. краю (РФ). На під­ставі по­станов військ. рад фронтів і наказу НКВС УРСР від 20 березня 1942 до Ку­станай. обл. депортовано 1500 німців з Харків. обл. 21 червня 1942 від­правлено на Сх. 11 898 громадян нім. національності з Донец. і Ворошиловгр. обл. Загалом понад 100 тис. німців з тер. УРСР насильно пере­селили у Казах­стан, Киргиз­стан, Таджики­стан. Багато пере­селенців загинули в дорозі під час бомбардувань евакуац. потягів нім. авіацією, внаслідок жорстоких методів Д., а також важких побут. умов у місцях їх поселе­н­ня. Д. німців з тер. України тривали й після заверше­н­ня 2-ї світової війни. Так, за роз­порядже­н­ням НКВС СРСР від 15 січня 1946 були виселені німці із Закарп. України (1969 осіб). 1955 зняті обмеже­н­ня у правовому стані німців і чл. їх сімей, які знаходилися на спец. поселен­ні, але без на­да­н­ня права поверне­н­ня на місця поперед. прожива­н­ня; 1964 — необ­ґрунтов. звинуваче­н­ня всього нім. народу; 1972 — ін. обмеже­н­ня. За даними всеукр. пере­пису насел. 2001, заг. кількість жителів нім. національності становила 33 302 особи. З них вважають рідною мову своєї національності — 12,2 %, укр. — 22,1 %, рос. — 64,7 %.

Т. С. Першина

Депортація кримських татар

 Проведена за по­становою Держ. комітету оборони СРСР «Про кримських татар» від 11 травня 1944, у якій крим. татари були звинувачені у зраді Батьківщині під час 2-ї світової війни, утисках нетатар. насел. і під­готовці насил. від­риву Криму від СРСР за допомогою нім. ЗС. Від­повід­но до першого пункту директив. частини зга­даної по­станови Наркомати внутр. справ (Л. Берія) і шляхів сполуче­н­ня (Л. Каганович) були зобовʼязані виселити усіх татар з тер. Криму до 1 червня 1944. Для здійсне­н­ня Д. залучено 23 тис. солдатів та офіцерів НКВС, 9 тис. оперативників НКВС і Нар. комісаріату держ. без­пеки, 100 легкових, 250 вантаж. автомобілів, 67 ешелонів. Її хід ін­спектували два заст. наркома внутр. справ — Б. Кобулов та І. Сєров. Виселе­н­ня проводилося над­звичайно швидко і з особл. брутальністю. На світанку 18 травня 1944 депортованим оголосили, що вони покарані висилкою за зраду Батьківщині, та надали лічені хвилини на збори. Згідно з по­становою, кожна сімʼя могла взяти з собою до 500 кг вантажу, а вартість залишеного і конфіскованого майна компенсовувалася на місцях поселе­н­ня в Узбеки­стані. Фактично ж виселенці їхали майже з порожніми руками, без харчів і до­статнього одягу. Станом на 8-му год. ранку 18 травня 1944 у 25 ешелонів зі­гнано 90 тис. крим. татар, причому 48 400 осіб у 17-ти ешелонах вже від­правлені до Узбеки­стану. На­ступ. дня кількість зі­браних для від­правки становила 165 515 осіб, з яких 136 412 осіб уже пере­бували в дорозі. 20 травня 1944 Д. фактично завершено, за під­рахунками НКВС виселено 180 014 кримських татар. До 4 липня 1944 кількість депортованих зросла за рахунок вивезених з від­далених сіл і склала 185 155 осіб. Окрім того, 11 тис. юнаків від­правлено на примусову працю: 6 тис. — до буд. баталь­йонів рад. армії, решта — у роз­порядже­н­ня Моск. вугіл. тресту. Загалом із Криму виселено 194 155 крим. татар, з яких 151 064 направлені до Узбеки­стану, решта — до Марій. АРСР, Горьков. (нині Нижньогород.), Іванов., Ко­стром., Молотов. (нині Перм.), Свердлов. і Ярослав. обл. РФ. Дослідники оцінюють кількість крим. татар, які померли у дорозі до місць поселе­н­ня, у 7–7,9 тис. осіб. За зведе­н­ням від­ділу спец. поселень НКВС, лише в Узбеки­стані від 1 липня 1944 до 1 липня 1945 померло 22 355 крим. татар. Д. кримськотатар. народу є актом геноциду, демогр., екон. і соціогуманітарні наслідки якого повністю не подолані донині.

М. І. Панчук

Депортація німців, болгар, вірмен, греків з Криму 

Д. німців роз­почалася від­разу після нападу нацист. Німеч­чини на СРСР у серпні–вересні 1941 під приводом запобіга­н­ня можливому шпигунству та диверсіям у зоні, на­ближеній до фронту. Німців виселяли не тільки з ліквідованої 28 серпня 1941 Автономної республіки німців Поволжя, а й з інших регіонів. З Кримського пів­острова у від­далені р-ни СРСР, перед­усім до Казах­стану, виселено 53 тис. німців (разом із чл. родин від змішаних шлюбів — 61 184 особи). На­прикінці грудня 1941 згідно з по­становою Воєн. ради Крим. фронту в Омську обл. (РФ) додатково виселено 2233 німці. Після Д. німців (серпень–вересень 1941) і кримських татар (18–20 травня 1944) Л. Берія 29 травня 1944 подав Й. Сталіну доповід­ну записку, в якій йшлося про доцільність виселе­н­ня з Криму болгар, вірмен і греків за звинуваче­н­ням у посібництві окупантам. Протягом червня–липня 1944 органи державної без­пеки СРСР депортували з Криму 12 422 болгарина, 15 040 греків, 9621 вірменина, 3652 іноземних під­даних (турків, греків, іранців, італійців, румунів, ав­стрійців), а також циган. Греків від­правляли на поселе­н­ня до Узбеки­стану (4097 осіб), РФ (9253 особи), Казах­стану, Таджики­стану, Киргизії та Карело-Фінської РСР; болгар — до РФ (10 388 осіб), Казах­стану (1868 осіб), Таджики­стану, Узбеки­стану, Киргизії та Карело-Фінської РСР; вірмен — до РФ (7492 особи), Казах­стану (575 осіб), Узбеки­стану (381 особа), Таджики­стану та Турк­мені­стану. Пере­селенців роз­міщували у спец. поселе­н­нях, споруджених окремо від населених пунктів і часто огороджених колючим дротом. Вони не мали права залишати ці поселе­н­ня і мусили працювати тільки за місцем прожива­н­ня. Важкі умови побуту, погіршувані не­звич. кліматом та інфекц. хворобами, призводили до масових захворювань і смертності депортованих. Лише протягом перших 5-ти р. бл. 1/5 депортованих загинули. За мас­штабами втрат, Д. з Криму від­носять до найтяжчих етнічних чисток 20 ст.

М. І. Панчук

Депортації поляків 

Д. поляків, які здійснював рад. режим у 1920–40-х рр. з метою ослабити їх спротив більшов. владі та по­збутися політично неблагонадій. осіб, були однією з форм етніч., соц. і політ. дис­кримінації та покара­н­ня шляхом примусового виселе­н­ня на ін. тер. респ. або у від­далені регіони СРСР. Виділяють декілька періодів Д. укр. поляків у рад. часи. У ході 1-ї Д. (1920–23) з тер. України, окупов. більшовиками, вивезено у р-ни Сибіру та виселено до від­новленої Польщі тисячі родин польс. під­приємців, земле­власників, торговців, залізничників, колиш. офіцерів царської армії, активістів не­пролетар. партій і т. зв. білополяків. За неповними даними тер. УРСР у ці роки покинуло понад 100 тис. осіб польс. національності. Другий період Д. (1927–38) повʼязаний з під­готовкою і проведе­н­ням насильниц. колективізації с. господарства. У 1927–29 з Волині, Київщини та Він­нич­чини виселені сімʼї власників успадк. земель і майна, поміщиків, осіб, звинувачених у причетності до білопольс. і петлюрів. рухів. Під час кампаній «ліквідації куркулів як класу» й «очище­н­ня» прикордон. з Польщею р-нів від «осадників, шпигунів і диверсантів» (1930–34) депортовані десятки тисяч замож. і середняц. родин, а також лісників польс. національності. Насильниц. Д. польс. насел. з України продовжувались і у на­ступні роки, зокрема 1935 ЦК КП(б)У прийняв по­станови про пере­селе­н­ня польс. родин з прикордон. смуги Київ. і Вінн. обл. та виселе­н­ня за межі респ. ще 7 тис. родин; 28 квітня 1936 Раднарком СРСР ухвалив ріше­н­ня про додатк. пере­селе­н­ня «як політично неблагодійних» поляків із УРСР до Казах­стану. Загалом 1927–38 у сх. р-ни УРСР і СРСР депортовано та виселено понад 35 тис. польс. родин (бл. 170 тис. осіб). У 3-й період (осінь 1939 — червень 1941) депортовано пере­важно польс. військовослужбовців і поляків — мешканців Зх. України, що уві­йшла до складу УРСР і СРСР. 29 грудня 1939 нарком внутр. справ Л. Берія затвердив «Положе­н­ня про спецпоселе­н­ня і трудове влаштува­н­ня осадників, виселених із західних областей УРСР і БРСР» (для його викона­н­ня терміново виділено 55 залізнич. вагонів). Д. під­лягали поміщики, заможні селяни, осадники, колишні військовослужбовці польс. армії, поліцаї, працівники держ. установ, ксьондзи. 2 березня 1940 РНК СРСР ухвалила по­станову про виселе­н­ня із Зх. України і Білорусі чл. сімей усіх увʼязнених військовополонених і колиш. офіцерів польс. армії, поліцаїв, поміщиків, фабрикантів, чиновників, учасників пов­стан. і контр­рев. організацій, біженців з р-нів колиш. Польщі, що ві­ді­йшли до Німеч­чини, які виявили бажа­н­ня ви­їхати з СРСР, але не були прийняті нім. урядом (загалом Д. під­лягали 22–25 тис. осіб). У травні–червні 1941 почалося виселе­н­ня спецпоселенців і чл. їхніх сімей з Прибалтики, Молдови, Зх. України та Білорусі. 21 травня 1941 Л. Берія під­писав наказ про поселе­н­ня на 20 р. у Ку­станай. обл. (Казах­стан) пере­селенців із Зх. України та Білорусі, серед яких було багато поляків. Від 39-ти до 48-ми тис. поляків, включаючи 15–20 тис. вояків Армії Кра­йової, опинилися у рад. фільтрац. таборах і таборах для військовополонених (частина з них отримала статус інтернованих). Четвертий період охоплює Д. й т. зв. обмін насел. між УРСР і Польщею 1944–46 та під час вирівнюва­н­ня рад.-польс. кордону 1950. Частина поляків потрапила під дію роз­порядже­н­ня Л. Берії від 7 січня 1944, згідно з яким усі особи, звинувачені у спів­праці з нацистами на тер. УРСР, мали бути заарешт. з конфіскацією майна і увʼязнені у Чорногор. спец. таборі (Краснояр. край, РФ). Депортац. характер мали примусові мобілізації польс. насел. для роботи у сх. регіонах СРСР (Челябін., Свердлов. та ін. обл. РФ). Тільки з Рівнен. обл. за перше пів­річ­чя 1944 до сх. обл. РФ виселено 870 поляків. З місць по­стій. прожива­н­ня вивезено бл. 180 тис. поляків, причому більшість — за межі УРСР. Складовою частиною 4-го періоду Д. стало виселе­н­ня на під­ставі угоди про взаємне пере­селе­н­ня поляків і українців, укладеної (за погодже­н­ням із Й. Сталіним) між урядом УРСР (М. Хрущов) і Польс. комітетом нац. визволе­н­ня (Е. Осубка-Моравський) 9 вересня 1944 в Любліні. Хоч взаємоевакуація мала проводитись добровільно, без будь-якого примусу і наси­л­ля на основі усних або письм. заяв, фактично вона набула характеру Д. Пере­важна більшість польс. насел. України не бажала покидати обжиті місця. Це під­тверджують числен­ні документал. свідче­н­ня про карально-ре­пресивні заходи рад. режиму до поляків, які від­мовлялися від пере­їзду або проводили від­повід­ну контрагітацію. На поч. січня 1945 органи Нар. комісаріату держ. без­пеки заарешт. у Львові 772 поляки, серед яких — 14 професорів, 6 лікарів, 21 інженер, 3 артисти, 5 ксьондзів, що мало залякати ін. і під­штовхнути їх до пере­селе­н­ня. Внаслідок за­стосува­н­ня різних заходів, насамперед силових, і проведе­н­ня карал. акцій, понад 766 тис. поляків пере­їхали із Зх. України до Польщі. Часткове виселе­н­ня тривало й впродовж 1950-х рр., коли вирівнювався рад.-польс. кордон. Д., голодомори та ін. карально-ре­пресивні акції рад. режиму при­звели до знач. демогр. втрат і різкого зменше­н­ня кількості поляків на тер. УРСР. Якщо за пере­писом 1926 в УРСР проживало 476,4 тис. поляків, то станом на 1939 їх чисельність зменшилася майже на 120 тис. і становила 357,7 тис. осіб, а 1959 (з урахува­н­ням зх. обл., Буковини та Закарпа­т­тя) — 363 тис. осіб.

О. Я. Калакура

Літ.: Бугай М. Ф. Депортації населе­н­ня з України в 30–50-і роки // УІЖ. 1990. № 10–11; Брошеван В. М., Форманчук А. А. Депортации народов из Крыма в годы Великой Отечествен­ной войны // Про­блемы истории Крыма. Вып. 2. Сф., 1991; Akcja «Wisla». Dokumenty. Warszawa, 1993; Білас І. Ре­пресивно-каральна система в Україні 1917–1953. Кн. 1–2. К., 1994; Брошеван В., Ты­глянц П. Из­гнание и возвращение. Сф., 1994; Вин­ниченко І. І. Україна 1920–1980-х: Депортації, засла­н­ня, висла­н­ня. К., 1994; Кримські татари 1944–1994 рр.: Стат­ті, док., свідче­н­ня очевидців. К., 1995; Служинська З. Рід людський в Україні. Л., 1995; Repatriacja czy Deportacja. Przyednenie Ukraińców z Polski do USSR 1944–1945. T. 1. Warszawa, 1996; Депортації. Західні землі України кінця 30-х — початку 50-х рр.: Док., мат., спогади. Т. 1–3. Л., 1996–2002; Акція «Вісла»: Док. Л.; Нью-Йорк, 1997; Габриелян О. А., Петров В. П. Крым. Депортирован­ные граж­дане: обу­стройство и социальная адаптация. Сф., 1997; Буцко О. В. Украина–Польша: миграцион­ные процес­сы 40-х годов. К., 1997; Калакура О. Я. Архівні матеріали як джерело дослідже­н­ня української полонії в 1917–1939 роках // Спец. галузі істор. науки: Зб. наук. пр. К., 1997; Гурьянов А. Э. Польские спецпереселенцы в СССР в 1940–41 гг. // Истор. сб. «Мемориала». Ре­прес­сии против поляков и польских граж­дан. Вып. 1. Москва, 1997; Сергійчук В. І. Депортація поляків з України. Неві­домі документи про насильницьке пере­селе­н­ня більшовицькою владою польського населе­н­ня з УРСР у Польщу в 1944–1946 роках. К., 1999; Турчак О. Німецько-фашистська окупація Польщі та колишньої Чехословач­чини. УПА. Депортація лемків // Лемківщина: У 2-х т. Т. 1. Л., 1999; S. Ciesielski, W. Materski, A. Paczkowski. Represje sowieckie wobec polaków i obywateli polskich. Warszawa, 2000; Адамовський В. І. Масові депортації українського населе­н­ня в 1920-х — першій половині 30-х рр. ХХ ст. (за матеріалами вищого політичного керівництва України) // Історія України. Малові­домі імена, події, факти: Зб. статей. К., 2002. Вип. 20–21; Його ж. Документи архівів України як джерело ви­вче­н­ня масових депортацій українського населе­н­ня 1920–1930-х рр. // Студії з архівної справи та документо­знавства. К., 2003. Т. 10; Депортовані кримські татари, болгари, вірмени, греки, німці: Зб. док. (1989–2002). К., 2003; Платонова Н. Законодавчі та ві­домчі нормативні акти щодо спецпоселенців з України, 20-ті–60-ті роки ХХ ст. (за документами Державного архіву МВС України // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. 2003. № 1; Земсков В. Н. Спецпоселенцы в СССР 1930–1960. Москва, 2003; Національний склад населе­н­ня України та його мовні ознаки. За даними Всеукраїнського пере­пису населе­н­ня 2001 року. К., 2003; Кримські татари: шлях до поверне­н­ня. Кримськотатарський національний рух (друга половина 1940-х — початок 1990-х років) очима радянських спец­служб: Зб. док. і мат. Ч. 1. К., 2004; Алфьоров М. Депортації українського населе­н­ня в Донбас 1944–1949 рр. // Схід. 2004. № 3; Крим в етнополітичному вимірі. К., 2005; Україна–Польща: історична спадщина і су­спільна сві­домість. Вип. 2. Депортації 1944–1951. Л., 2007; Українці Закерзо­н­ня: Мат. Між­нар. наук.-практ. конф. та спогади з нагоди 60-річчя депортації авто­хтон­них українців з Польщі, м. Бучач, 29–30 вересня 2005 р. Л., 2007.

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю