Донщина

ДО́НЩИНА — адміністративно-територіальна одиниця в Російській імперії, заселена донськими козаками. 1870–1920 офіційно називали Область Війська Донського. Центр — Черкаськ (від 1806 — Новочеркаськ). Нині пере­важна більшість тер. Д. входить до складу Ростовської області РФ. Станом на 1914 вона становила 164 600 км², охоплюючи пд.-сх. частину Європ. Росії; насел. — 3,9 млн осіб. Майже вся тер. Д. лежала у бас. Дону; межувала на Пн. — з Воронез. і Саратов. губ., на Сх. — із Саратов. та Астрахан., на Пд. — із Ставроп. губ., Кубан. обл. і Азов. морем, на Зх. — з Катеринослав., Харків. і Воронез. губ. Її пд.-зх. частина належала до укр. етніч. території (нині — Луган. та Донец. обл.). Осн. частину тер. Д. становить Нижньодон. низовина. Найбільш під­вищеною й роз­членованою є пд.-зх. частина Д., яка частково входить до Донецького кряжа. Клімат континентальний (середня температура липня від +22 до +24 °С, січня від –5 до –9 °С), кількість опадів 250–350 мм на рік. Усю Д. покривають степи — вузьколисті на Зх. і сухі травʼяні на Cх. Осн. види діяльності — землеробство та важка пром-сть. Найбільші міста Д.: Ростов-на-Дону, Новочеркаськ, Шахти, Камʼянськ-Шахтинський, Таганрог, Азов та ін.

Осн. насел. Д. — донські козаки, які за­ймали всю пн. і середню частину Д. Рос. мовою роз­мовляли лише верх­ні донці, які жили у бас. Хопру та Медведиці. Мовле­н­ня донців-серединців за­знало укр. впливу (найвідчутніше у пн.-зх. частині), донці-низовики мали виразне мовне й етногр. укр. забарвле­н­ня (загалом у їхній мові спо­стерігалося багато українізмів). Зх. частину Д. колонізували запороз. козаки та укр. селяни. Хвиля укр. колонізації особливо посилилася після скасува­н­ня кріпацтва; тоді вона поширилася також на Пд., до того часу майже незаселену частину Д., що прилягала до Кубанщини і степів сх. Пере­дкавказ­зя. Окрім українців і росіян, на Д. (пере­важно у містах) поселялися німці, вірмени, євреї та греки; на Пд. Сх. у сальських степах жили калмики. За офіц. даними 1897 в усій Д. українці становили 28 %, донці та росіяни — 66,8 %; українці складали більшість у Таганроз. пов. (81,7), знач. від­соток у Донец. (38,9), Ростов. (33,6), Сальс. (29,3), Черкас. (18,9); хоча на­справді українців було значно більше. Укр. впливи на Д. проявлялися пере­важно у 18–19 ст. Українці, які оселялися на Д., пере­возили свої матеріали (предмети побуту, с.-г. знаря­д­дя, ставили хати, госп. будівлі, тини, колодязі з журавлями, копали ставки з греблями тощо) і духовну (мова, пісні, звичаї) культуру. Гол. носієм укр. культури була Церква, зокрема у стилі укр. бароко збудовані Військ. Вознесен. собор у Старочеркас. станиці (1708), Єфремов. монастир (1737), камʼяна церква в станиці Аксайській, деревʼяна у Покров. слободі, церква св. Димитрія в Ростові, Троїц. і Микіл. церкви в Таганрозі та ін. Так само будинки донської старшини зведені в укр. стилі; у 19 ст. було в Старочеркаську таких камʼяниць понад 30 (збереглася досі лише одна — Жученкових). Богослужбові книги, іконостаси, церк. вбра­н­ня і прила­д­дя на Д. в цю добу виготовляли за укр. зразками. У серед. 19 ст. посилилася русифікація Церкви на Д., тоді київ. книги та речі церк. вжитку замінювали московськими. Вплив матеріал. культури під­тримували також ярмарками. Керам. вироби, плахти, декор. тканини, рушники привозили сюди майже виключно з України. Козаче чол. вбра­н­ня, особливо старшинське, до кін. 18 ст. було цілком укр., а також ознаки влади (бунчук, булава) і військ. чини (отаман, військ. старшина, осавул, сотник, хорунжий).

Після більшов. пере­вороту 1917 Обл. Війська Донського оголосила про свою автономію. Верх. влада була пере­дана вибор. отаманові, законодавчо-дорадчі функції, як і раніше, залишалися за Кругом. Стягом війська Донського став триколор з горизонт. смужками: синьою, жовтою і червоною, що символізували єд­ність трьох народів Дону: українців, калмиків і росіян. Встановлено нові взаємини між Україною і Д., зокрема 1918 укладено донсько-укр. договір з обопіл. ви­зна­н­ням та ви­значе­н­ням кордонів між Україною і Д.: кордон мав проходити колиш. адм. межею між Катеринослав., Харків. і Воронез. губ. — з укр. сторони, та Областю Війська Донського — з донської; на Сх. від Маріуполя залишалася за Україною певна смуга тер., потрібна для адм.-госп. єд­ності міста. Від­так зх. частина Д., разом із частиною Донбасу, заселена пере­важно українцями, залишилася і далі на тер. Д. Між Україною і Д. укладено низку ін. договорів (про пере­везе­н­ня пасажирів, вугі­л­ля і вантажу залізницями Української Держави і Війська Донського, про пере­дачу рухомого складу залізниць та про утворе­н­ня спіл. Донсько-Укр. комісії з центром у Харкові для регулюва­н­ня госп. життя Донец. бас.), унаслідок чого між Україною і Д. роз­почався товарооб­мін і транс­порт. рух. Укр. уряд пере­дав донцям за гроші та у кредит амуніцію і запаси зброї. Дипломат. пред­ставником України на Д. був спочатку М. Славінський, а згодом К. Середин; послом Д. у Києві був О. Черячукин. По­ступово взаємини між Україною і Д. ослабли, оскільки Україна намагалася сама об­стоювати власну незалежність, а Д. стала опорою білого руху. Після зайня­т­тя Д. більшовиками Таганроз. округу і частину Донец. і Черкас. пов. при­єд­нано до УСРР, 1925 більшу частину тер. цих повітів повернено до РФ. Ця частина Д. (без тер., що межують з Пн. Пере­дкавказ­зям) за­ймала пл. 23 800 км², на якій 1926 проживало 778 000 осіб, зокрема 76,8 % українців (81,8 — сільс., 33,9 — міське насел.). Це національно малосві­доме насел., яке після від­окремле­н­ня від УСРР за­знало русифікації, особливо в містах і пром. р-нах. Осередком укр. руху на Д. були найбільш заселені українцями округи — Таганроз. і Донецька. На поч. 20 ст. сформовано ві­домий у ті часи «Селянський союз», в організації та діяльності якого важливу роль ві­діграли три брати Мазуренки (з походже­н­ня українці). Вони проводили збори по більших селах і округах, на яких виносили різні ухвали госп., соц. і політ. характеру (зокрема домагалися права вільно говорити, читати і писати українською мовою). У Таганрозі 1905 організовано укр. громаду, а при ній театр. гурток (про­існував до 1915, по­ставив низку укр. ви­став). У 1920-х рр. провадилася часткова українізація, насамперед у сфері нар. освіти (напр., у Таганрозі при від­ділі нар. освіти та при союзі шкіл. робітників були укр. ін­структори; в окрузі діяли також укр. ін­структори в кооперації). У серед. 1930-х рр. українізацію на Д. припинено. Великою пере­шкодою в роз­витку нац. сві­домості серед укр. насел. Д. була майже повна від­сутність укр. інтелігенції місц. походже­н­ня. За даними Всерос. пере­пису насел. 2002 у Ростов. обл. налічувалося бл. 230-ти тис. українців. У Ростові-на-Дону діє Ген. консульство України. У кількох школах міста створено укр. класи, у Ростові-на-Дону та Гукові — навч.-консультац. центри Між­регіон. академії упр. персоналом. Щорічно проводять Шевченків. свято, у якому беруть участь укр. фольклорні колективи Ростов. обл., Кубані, Ставропі­л­ля, а також профес. артисти, зокрема солісти Ростов. філармонії — засл. арт. України Н. Чернявська та В. Лучок. На тер. Д. зареєстровано дві громад. організації українців: Союз українців Дону (діє від 2004) та Укр. нац.-культурну автономію (засн. 2007).

Завантажити статтю