ДАШКЕ́ВИЧ Ярослав Романович (13. 12. 1926, Львів — 25. 02. 2010, там само) — історик, архео­граф, сходо­знавець, громадський діяч. Син Р.-М. Дашкевича й О. Степанів, чоловік Л. Дашкевич. Доктор історичних наук (1994), професор (1996). Дійсний член НТШ (1990), УВАН (1994). Премія фундації О. і Т. Антоновичів (1995). Ордени «За заслуги» 3-го ступеня (1997) і князя Ярослава Мудрого 5-го ступ. (2006). Навч. у Львів. мед. ін­ституті (1944), закін. Львів. університет (1949). Водночас працював бібліотекарем від­ділу рукописів, ст. бібліотекарем і бібліо­графом Кабінету І. Франка, в. о. зав. бібліогр. від­ділу Львів. б-ки АН УРСР. У грудні 1949 заарешт., за звинуваче­н­ням у антирад. діяльності засудж. до 10-ти р. виправно-трудових таборів. 1956 звільнений зі зня­т­тям судимості, повернувся до Львова. Працював у Ін­ституті сусп. наук АН УРСР (1957–66); МЕХП (1967–72); ЦДІА УРСР у Львові (1974–78). У 1966–67, 1972–74, 1978–90 — без­робітний; 1990–92 — провід­ний науковий спів­робітник Ін­ституту сусп. наук АНУ, кер. Львів. від­діл. Археогр. комісії АНУ; від 1992 — керівник Львів. від­діл., від 1993 — за­ступник директора Ін­ституту укр. архео­графії та джерело­знавства НАНУ; водночас від 1990 — керівник Сходо­знав. комісії, від 1991 — чл. президії, голова Істор.-філос. секції НТШ; від 1996 — професор кафедри давньої історії України та спец. істор. дисциплін, від 1998 — завідувач кафедри сходо­знавства Львів. університету. 1994 за сукупністю наук. праць на під­ставі доповіді «Стан і напрями джерело­знавчих та історіо­графічних досліджень історії України (2-а пол. ХІХ–ХХ ст.)» отримав ступ. д-ра істор. н. Досліджував історію і політологію України, її звʼязки з країнами Сходу та Заходу, про­блеми допоміж. істор. дисциплін. Послідовно протистояв антинаук. догматиці офіц. рад. історіо­графії, за що за­знав утисків ідеол. й адм. характеру. Президент Істор. товариства Нестора-літописця (від 1997).