Девіантна поведінка

ДЕВІА́НТНА ПОВЕДІ́НКА (від лат. deviation — від­хиле­н­ня) — тип соціальної поведінки, який суперечить прийнятим у даному су­спільстві правовим, моральним, соціальним нормам і стереотипам. Девіантна поведінка без­посередньо повʼязана з актом сві­домого вибору порушувати чи не порушувати соціальну норму, що обмежує індивідуальну сваволю. З часом соціальні норми й правила та соціальні від­хиле­н­ня за­знають змін. Виникне­н­ня нових законів і правил спричиняє нові види девіантної поведінки, тому її оцінку здійснюють з урахува­н­ням історичних умов, і вона має конкретний характер.

До основних форм девіантної поведінки зараховують правопоруше­н­ня (зокрема й злочин­ність, алкоголізм, наркоманія, про­ституція) та суїциди. Різноманітність соціальних норм у су­спільстві призводить до різних девіацій. Девіантну поведінку роз­різняють за:

• типами порушень (права, моралі, етикету тощо);
• цільовою спрямованістю і мотивацією (отрима­н­ня зиску, агресія, ретретизм);
• субʼєктом (індивіди, соціальні групи, організації).

У діяльності пред­ставників колективів і організацій вона може виявлятися у формі бюрократизму, хабарництва, ухиле­н­ня від сплати податків та інших порушень встановлених правових норм. Поруше­н­ня соціальних норм у сфері між­державних і внутрішньодержавних від­носин зумовлює істотне пошире­н­ня соціальних від­хилень із по­глибле­н­ням негативних соціальних наслідків у ви­гляді агресії, геноциду, тероризму, руйнува­н­ня культурних цін­ностей тощо.

Залежно від ступеня шкоди, заподіяної інтересам індивіда, соціальної групи, су­спільства в цілому, роз­різняють три види девіантної поведінки:

1. де­структивна поведінка (шкода, що заподіяна лише особі й не від­повід­ає загально прийнятим соціально-моральним нормам);
2. асоціальна поведінка (шкода, заподіяна і особі, й соціальним спільнотам);
3. протиправна поведінка (поруше­н­ня моральних і правових норм).

За­звичай девіантна поведінка має лише негативний характер, однак різні форми науково-технічної або художньої творчості роз­глядають як позитивні від­хиле­н­ня, оскільки новаторство нероз­дільно повʼязане з подола­н­ням чи поруше­н­ням наявних норм і типів діяльності.

Існують 3 під­ходи щодо ви­значе­н­ня причин й об­ставин походже­н­ня девіантної поведінки: біо­логічний (Ц. Ламброзо, Р. Шелдон), психологічний (З. Фройд) і соціологічний (Р. Мертон, Л. Олін, Г. Бек­кер). Прихильники біо­логічного під­ходу причиною девіації вважають фізичні особливості індивіда; психологічний під­хід повʼязаний з аналізом кримінальної поведінки, виявле­н­ням психологічних роз­ладів, психопатії; соціологічне поясне­н­ня девіації ґрунтується на ви­значен­ні різноманітних соціальних чин­ників девіації.

Дослідже­н­ня девіантної поведінки започаткував Е. Дюркгайм — автор концепції аномії. З його точки зору вона є наслідком криз і різких су­спільних змін і створює ситуацію послабле­н­ня та руйнації норм, виникне­н­ня суперечливих правил, що регулюють соціальні від­носини, внаслідок чого індивіди втрачають соціальну орієнтацію, це й сприяє роз­виток девіантної поведінки. Творець теорії девіантної поведінки Р. Мертон, виходячи з концепції аномії для поясне­н­ня природи від­хиле­н­ня від соціальних норм, вказав на не­узгодженість між ви­значеними культурою цілями і соціально організованими засобами їхнього досягне­н­ня. При цьому неоднаковий до­ступ до можливостей легального досягне­н­ня цілей зумовлений соціальною структурою су­спільства. Для пред­ставників окремих соціальних груп такий до­ступ є обмеженим або взагалі неможливим, що призводить до девіантних способів досягне­н­ня цілі.

Р. Мертон за­пропонував класифікацію типів девіантної поведінки: ін­новація (прийня­т­тя цілей, але від­мова від засобів); ритуалізм (заперече­н­ня цілей, але прийня­т­тя засобів); ретретизм, від­стороне­н­ня (заперече­н­ня цілей і засобів); пов­ста­н­ня (заперече­н­ня цілей і засобів із заміною їх новими). Про­блеми девіантної поведінки роз­глядають також у культурологічних теоріях, творці яких вбачають причини соціальних від­хилень у конфлікті між нормами субкультур і панівною культурою. Зокрема, Е. Сатерленд стверджував, що злочин­на девіантна поведінка часто є результатом багаторазового і тривалого спілкува­н­ня індивіда з пред­ставниками злочин­ного світу, під час якого пере­даються норми делінквентної (злочин­ної) субкультури. Щоб стати злочинцем, потрібно засвоїти особливі цін­ності та від­мовитись від норм су­спільства, а також пере­йняти зразки дій, стиль життя, способи висловлювань, обовʼязкові у злочин­ному середовищі. Контрсоціалізація від­бувається у злочин­них спів­товариствах за­звичай спонтан­но, шляхом наслідува­н­ня тих, хто користується у цьому середовищі авторитетом і є жит­тєвим ідеалом для новачків. Так виникло уявле­н­ня про диференці­йоване викори­ста­н­ня незакон­них засобів для досягне­н­ня успіху. Згідно з концепцією диференці­йованих можливостей для індивіда може бути привабливим викори­ста­н­ня рольової моделі поведінки девіантів, які досягли успіху, оскільки це від­криває для нього (обмеженого у до­ступі до закон­них засобів досягне­н­ня цілі) сприятливі можливості по­вторе­н­ня успіху.

Не кожен вияв девіантної поведінки викликає від­повід­ну су­спільну реакцію. Між девіацією у нормативному (невід­повід­ність дії зразку) і функціональному (дією, що викликає су­спільну реакцію у ви­гляді санкцій) значе­н­нях існує певне поле су­спільної толерантності. Роз­міри цього поля залежать від того, хто здійснив про­ступок, які норми порушено, на­скільки тяжкі наслідки порушень. Крім цього, інколи виникає особливий стан усього су­спільства (умовна назва — атмо­сфера по­блажливості), при якому воно до­зволяє здійснювати вчинки, що мають характер від­хиле­н­ня, і навіть злочини. Су­спільна реакція виявляється загальмованою — ніхто не звертає уваги й не реагує (включно з від­повід­ними фіскальними органами) на поруше­н­ня норм.

У сучасній соціологічній теорії девіантної поведінки злочин­ність та інші форми антисоціальних виявів роз­глядають як сферу соціальної патології, що потребує по­стійного соціального контролю, профілактики і спеціальних санкцій. За теорією стигматизації («таврува­н­ня») соціальне від­хиле­н­ня є результатом негативної соціальної оцінки з боку су­спільства, присвоє­н­ня індивіду «ярлика» девіанта. Для теоретиків стигматизму девіантна поведінка — це певна послідовність подій і вчинків, здійснених упродовж досить тривалого часу. Допуще­н­ня девіації у нормативному значен­ні або здійсне­н­ня вчинку, що суперечить чин­ним нормам, є від­правною точкою девіантної поведінки. Така дія може залишатися особи­стою справою людини, доки не буде доведена її провина («наклеєний» ярлик).

Інший висновок теоретиків стигматизму — люди з девіантною поведінкою не народжуються, такими їх робить су­спільство. Саме механізми соціального контролю та за­стосува­н­ня санкцій приводять у рух девіаційну карʼєру шляхом від­чуже­н­ня людини, під­штовхува­н­ням її до асоціальних елементів. Теорія стигматизації не пояснює, чому одні люди схильні до первин­ної девіації, що викликає на­ступні поруше­н­ня, а інші — ні, проте вона виявила важливу, раніше не враховану сторону соціального контролю: надмірна по­блажливість або жорстокість каральних заходів не можуть до­статньо ефективно протистояти помилкам соціалізації.

Завантажити статтю