ДЕПАРДЬЄ́ Жерар (Depardieu Gérard; 27. 12. 1948, м. Шатору, Франція) — французький актор кіно. Орден Почес. Легіону (1996). Закін. Школу драм. мистецтва Ж.-Л. Коше в Парижі. У кіно від 1965, дебютував епізод. роллю у фільмі «Бітнік і піжон». На поч. 70-х рр. Д. за­просив ві­домий реж. К. Режі, в трупі якого він зі­грав багато різнопланових ролей, по­зна­йомився з найві­домішими реж. та акторами Франції. Славу Д. принесла роль хлопця у фільмі «Вальсуючі» (1971), якою він зарекомендував себе як на­йобдарованіший актор нового поколі­н­ня. Досяг високого трагізму, створюючи образи героїв, які обрали наси­л­ля як єдиний спосіб проти­стоя­н­ня сучас. світу: «Не такий вже і злий» (1975, реж. К. Ґоретт), «Бароко» (1976, реж. А. Теніше), «Поверне­н­ня Мартіна Ґерра» (1982, реж. Д. Вінь). Але в цих та ін. кінороботах Д. не став механічно екс­плуатувати амплуа «нового чарівного негідника» франц. кіно, а продовжував плідно працювати, пере­даючи свою енергію параноїдальним, але не здатним на ком­проміси персонажам. Усі вони до­статньо чітко ви­значені соц. і культур. оточе­н­ням; майже всі — самітники, які пере­живають тривогу, поривають із конформізмом і вибирають насильство й доведену до межі свободу. Вони прагнуть ві­ді­гравати певну роль серед оточе­н­ня і роз­риваються між влас. правдивою сутністю й поверховим значе­н­ням у цьому світі. Коли ж роз­двоє­н­ня сховане глибоко всередині, персонажі Д. по-дитячому вперто заперечують дійсність, вибираючи запаморочливу від­мову від реал. світу. Це саме те, що актор умів робити, як ніхто інший, пред­ставляючи на екрані схвильованих трагіч. героїв, — «Оста­н­ня жінка» (1976), «Прощавай, самець!» (1978; обидва — реж. М. Фер­рері) чи «Скажіть їй (йому), що я її (його) люблю» (1977, реж. К. Міл­лер). Д. — непередбачуваний, любить ризикувати, змінюючи амплуа і жанри. Сприяв успіхові у глядачів таких реж., як М. Дюра, А. Рене, М. Фер­рері, М. Піала. Охоче знімався в комерц. кіно Ф. Жиро, К. Зіді та ін. Так, його темперамент, комічне обдарова­н­ня і колоритна зовнішність принесли успіх у комедіях Ф. Вебера 1980-х рр. «Кізочка» («Невезучі»), «Куми» («Татусі») та «Втікачі», де він грав із П. Рішаром. В екранізаціях класики франц. літ-ри та істор. фільмах («Жерміналь», «Ватель», «Наполеон», «Сірано де Бержерак») образи, створені Д., від­повід­ають духові епохи. Брав участь у кіноепопеї італ. реж. Б. Бертолуч­чі «Двадцяте столі­т­тя» (1976). У 1980-і рр. став без­переч. лідером серед акторів свого поколі­н­ня. Удачами цього періоду завдячує видат. реж. Ф. Трюф­фо («Остан­нє метро»), А. Вайді («Дантон»), М. Піалі («Поліція», «Під диявольським сонцем»), Б. Бліє («Надто красива для тебе»), А. Рене («Мій американський дядечко»), К. Беррі («Жан де Флоретт»). 1984 по­ставив фільм «Тартюф» (за пʼєсою Ж.-Б. Мольєра, зі­грав гол. роль), 1999 — «Міст між двома берегами». Україну від­відує від поч. 1990-х рр. Мав ділові контракти з укр. виноробами та планував при­дбати вино­градники в Криму. Захопле­н­ня виноробством з хобі пере­росло у бізнес: Д. купив вино­градники у Франції, Алжирі, Марок­ко, Італії. Мав намір зі­грати гол. роль в екранізації «Тараса Бульби». Знявся у реклам. роликах «Київ­стар», де говорив по-українськи. Неодноразово зу­стрічався з Президентами України Л. Кучмою та В. Ющенком; подорожував Україною. Написав кн. «Lettres voles» (1988) та «Vivant» (2004, спів­авт.; обидві — Париж).