Греко-католицизм

Визначення і загальна характеристика

ГРЕ́КО-КАТОЛИЦИ́ЗМ  — сповід­ува­н­ня християнської віри за східним (грецьким, візантійським, православним) обрядом під юрисдикцією католицької (римської, латинської) Церкви. Ін. назва — уніацтво (з огляду на по­єд­на­н­ня ознак двох течій християн. релігії). Греко-католицькою, або православно-католицькою, була вся Христова Церква на Зх. і Сх. упродовж 1-го тис. н. е. При наявності кількох обрядів Церква мала всесвіт. і всезаг. характер. Єдина Церква 1-го тис. була багатоетнічною: свої богослужб. форми мали помісні Церкви (Александрійська, Антіохійська, Єрусалимська, Римська, Кон­стантинопольська), церкви окремих регіонів, країн, етніч. груп (вірмен., ефіоп. обряди тощо). Проте всі догмати й більшість канонів у церквах різних обряд. систем були спільними. Осн. зав­да­н­ня Церкви Христа — спасі­н­ня людства від гріха й вічної загибелі, захист від сатани. У 1-му тис. про­блемою Церкви була боротьба з викривленими вче­н­нями — т. зв. єресями; у 2-му тис. — боротьба з роз­колами. 1054 від­лучено від Церкви кон­стантиноп. патріарха Михайла Керулярія. В обох частинах Церкви виникли рухи за від­новле­н­ня єд­ності. На Зх. та Сх. рухи набули різних форм. На Зх. шляхом хрестових походів 11–13 ст. прагнули досягти єд­ності силою. На Сх. виник мирний, але ширший рух мирян, кліру та ієрархії за від­новле­н­ня єд­ності шляхом собор. рішень. У 11–13 ст. провід­никами руху за від­новле­н­ня єд­ності були миряни та клір. Київ. митрополити грец. походже­н­ня протистояли обʼ­єд­нан­ню; українці (митрополит Іларіон і Климентій Смолятич) ви­ступали за обʼ­єд­на­н­ня. Ситуація змінилася у 14–15 ст., коли до обʼ­єд­нав. руху долучилися єпис­копи, священики і вірні. Укр. Церква делегувала своїх пред­ставників на всі важл. собори, на яких роз­глядалися пита­н­ня від­новле­н­ня єд­ності. Активну участь взяла укр. церк. делегація на чолі з київ. митрополитом Ісидором на Фер­рар.-Флорент. уній. соборі в Італії 1438–39. Невдачу зумовлено обскурантизмом кон­стантиноп. черні, яка ігнорувала під­писані у Флоренції документи. Україна потерпала від роз­діле­н­ня Церков, тому обʼ­єд­нав. рух тут не припинявся. У 90-х рр. 16 ст. майже всі єпис­копи Київ. митрополії на чолі з митрополитом Михайлом Рогозою вирішили, що єд­ність слід від­новлювати по­ступово, окремими поміс. церквами чи митрополіями. Укр. єпис­копи Кирило Терлецький та Іпатій Потій від­були до Ватикану, де папа Климент VIII на­прикінці 1595 прийняв Київ. митрополію під юрисдикцію РКЦ, але зі збереже­н­ням в Україні та Білорусії всіх православ., сх., візант.-укр. та візант.-білорус. обрядів і канонів, які були ви­значені у ві­домих тридцяти трьох артикулах (ста­т­тях) — основі Ватикан.-укр.-білорус. церк.-уній. договору. Цей договір набув канон.-правової сили і чин­ності після його затвердже­н­ня на Синоді укр. і білорус. єпис­копів у м. Берест, у церкві св. Миколи 1596. Папа Климент VIII окремими листами до духов. та світ. влади Польс.-Литов. королівства за­стеріг, щоб ніхто в Польщі та Литві не посмів порушувати 33-х артикулів договору. Осн. причини поновле­н­ня Київ. митрополією канон. єд­ності з Апостол. престолом апостола Петра в Римі: прагне­н­ня укр. християн. су­спільства бути в єдиній Церкві Христа; пошук укр. християн. людом авторитет. духов. центру, який гарантуватиме непорушність Київ. митрополії і повновартісне функціонува­н­ня укр.-візант. православ. обряду; опір за­грозі з боку польс.-лат. єпис­копату латинізувати й спольщити Укр. та Білорус. Церкви; опір за­грозі само­проголошеного Моск. патріархату під­корити і по­глинути Київ. митрополію; роз­чарува­н­ня дотеперіш. духов. центром Київ. митрополії — Кон­стантиноп. патріархатом. Унія 1596 спричинила роз­діле­н­ня Укр. Церкви (1620 створ. паралел. православну єпархію, зʼявилася друга Київ. митрополія), викликавши літ.-публіцист. церк. полеміку та реліг.-політ. боротьбу. Все ж від­новле­н­ня канон. звʼязків України з Римом загалом було корисним християн. вірі в Україні. Укр. Г.-к. показав свою жит­тє­здатність, існуючи понад 400 років, не під­давши традиц. укр.-візант. обряду ні латинізації, ні обмосковлен­ню. Не­зважаючи на ре­пресії, УГКЦ мала без­перервну ієрархію. Її очолювали 30 митрополитів, з них — 5 кардиналів (Михайло Левицький, Сильвестр Сембратович, Йосиф Сліпий, Мирослав-Іван Любачівський, Любомир Гузар). УГЦК — найбільша греко-катол. церква у світі, нараховує бл. 7 млн віруючих, з них понад 5 млн — в Україні, 2 млн — у діаспорі. Вона має роз­винену мережу духов. шкіл, видавництва, пресу, радіо­станцію «Воскресі­н­ня», укр. секцію радіо «Ватикан», три митрополії за межами України — у США, Канаді, Польщі. Менші греко-катол. церкви і громади є в Болгарії, Білорусі, Македонії, Лівані, Ізраїлі, Сирії та ін. Г.-к. є прикладом від­новле­н­ня християн. церк. єд­ності, це й не заперечується низкою православ. Церков.

Літ.: Нагаєвський І. Рим і Візантія. Торонто, 1956; Назарко І. Київські і галицькі митрополити: Біогр. нариси. Рим, 1962; Атанасій Великий. З літопису християнської України. Т. 1–9. Рим, 1972–77; Стахів М. Христова Церква в Україні. 988–1596 рр. Стемфорд, 1985; Степовик Д. Господь — сила народу свого: Порт­рети митрополитів Київських і Галицьких. Л., 1996.

Д. В. Степовик

Завантажити статтю