Венеричні захворювання

ВЕНЕРИ́ЧНІ ХВОРО́БИ — група інфекційних захворювань, що пере­даються пере­важно статевим шляхом. Заг. назва чотирьох хвороб: сифілісу, гонореї, мʼякого шанкеру, 4-ї венерич. хвороби. Крім на­званих, статевим шляхом пере­даються трихомоноз, хламідіоз, уреаплазмоз, герпес та ін. Від кін. 40-х рр. мʼякий шанкер та 4-а венерична хвороба в Україні не зу­стрічаються. У роз­по­всюджен­ні В. х. істотну роль ві­ді­грають соц. фактори, зокрема захворюваність зро­стає під час воєн, соц. злигоднів, стихій. лиха, їх поширен­ню також сприяє занепад моралі, ви­да­н­ня знач. кількості порно­граф. літ-ри і фільмів. В. х. ві­домі людям здавна. Про це свідчать описи хвороб, які нагадують сифіліс і гонорею, наведені в папірусі Еберса (3,5 тис. р. до н. е.), трактатах китай. медицини (2637 р. до н. е.), працях Гіп­пократа (460–370 рр. до н. е.) і Цельса (35 р. до н. е. — 50 р. н. е.), та археол. знахідки: в антропол. музеї Токіо зберігаються кістки до­істор. періоду (20 ст. до н. е.) з типовими для сифілісу змінами; при роз­копках у Забайкал­лі зна­йдені кістки, які від­носяться до 2 ст. до н. е., з аналогіч. змінами. Особл. увагу на сифілітичну інфекцію в Європі звернули у кін. 15 ст., коли виникла пандемія сифілісу, завезеного з Америки матросами Х. Колумба (1490), котрі після поверне­н­ня найнялися волонтерами у військо Карла VIII. При армії Карла VIII пере­бувало бл. 1400 повій, яких заразили сифілісом матроси Х. Колумба, а ті, в свою чергу, — на­йманих солдатів. Після закінче­н­ня війни на­йманці роз­несли хворобу по європ. країнах. У Росії перші випадки сифілісу були виявлені 1499.

Сифіліс — хронічна інфекц. хвороба, що виникає внаслідок зараже­н­ня блідою трепонемою (від­крита Ф. Шаудином і Е. Гоф­фман­ном у 1905). Ін. назва — люес. Термін «сифіліс» виник на поч. 16 ст. і походить від імені пастуха Сифілуса із поеми Дж. Фракасторо (1530). Зараже­н­ня від­бувається при статевих стосунках та при побутовому контакті з хворим (поцілунках, годуван­ні чужої хворої дитини годувальницею, здорової дитини груд­дю хворої матері, а також через предмети, якими користувався хворий). Інкубаційний період — 3–4 тижні. Першою ознакою сифілісу є без­болісна ерозія або виразка (твердий шанкр) рожевого кольору або кольору сала з гладким блискучим, злегка вологим, ущільненим дном, яка виникає на місці проникне­н­ня в організм блідої трепонеми. З появою шанкру починається первин. період сифілісу, який триває прибл. 6–8 тижнів. Через тиждень припухають близько роз­ташовані до шанкру лімфатичні вузли. Протягом 3–4-х тижнів реакція Вас­сермана (серолог. реакція на сифіліс за­пропонована А. Вас­серманом, А. Нейсером і К. Бруком у 1906) в крові негативна (первин. серонегатив. сифіліс). Через 3–4 тижні ця реакція стає позитив. (первин. серопозитив. сифіліс). Через 6–8 тижнів на­стає друга стадія сифілісу — вторин. свіжий сифіліс, який проявляється плямистими або вузликовими (папульоз.) висипками, що не викликають недомагань і згодом зникають (прихов. сифіліс). Через деякий час у хворого зʼявляються вузликові (папульозні) висипи на статевих органах, довкола заднього проходу, в роті та ін. місцях. Це рецидив. сифіліс, який є найзаразливішим. З часом ці висипи зникають, знову на­ступає прихов. сифіліс. Протягом 3–5 р. спо­стерігається декілька рецидивів сифілісу, які змінюються прихов. формою — другий період сифілісу. У хворих зʼявляються пігментні плями, може випадати волос­ся, виникати сифілітич. менінгіт, ураже­н­ня судин гол. мозку, очей, внутр. органів (печінки, шлунка тощо). Через 3–5 р. на­стає третин. період сифілісу — зʼявляються гуми та горбики на шкірі, в кістках та ін. органах. Можуть уражатися серце, аорта, печінка, головний і спин­ний мозок, шлунок тощо. Іноді виникає спин­на сухота або про­гресуючий параліч, які приводять хворого до інвалідності або смерті. Лікува­н­ня сифілісу проводять за спец. схемами в стаціонар. або поліклінічних умовах антибіо­тиками, пере­важно пеніцилінового ряду.

Гонорея — інфекц. хвороба, викликана гонококом (від­критий А. Нейсером у 1879). Пере­дається при статевих стосунках, однак зу­стрічаються поодинокі випадки зараже­н­ня дітей від хворих матерів, при сумісному спан­ні, вживан­ні спільних губок, рушників. При пологах від хворої матері заражаються діти, в яких можуть виникати захворюва­н­ня очей (бленорея). Оскільки при гонореї не виробляється імунітет, нею можна заразитися декілька разів. Гонококи вражають сечовивід. канал, викликають гостре запале­н­ня з виділе­н­ням гною, епітелій слизової оболонки уретри частково руйнується. При від­сутності лікува­н­ня можуть виникати ускладне­н­ня: у чоловіків уражаються перед­міхурова залоза (про­статит), сімʼяні міхурці (везикуліт), придатки яєчок (епідидиміт), сечовий міхур, нирки; у жінок — матка (ендометрит, цервіцит), придатки матки (аднексит); може уражатися очеревина нирк. миски (пельвіоперитоніт, ви­східна гонорея). При проникнен­ні гонококів у кров можуть уражатися су­глоби, сухожильні піхви, шкіра, мʼязи, нервова система. Інкубаційний період — 3–5 днів. У хворого чоловіка спочатку виникає почу­т­тя лоскота­н­ня в сечовивід. ка­налі, не­значні слизоподібні виділе­н­ня, через 3–5 днів вони стають гнійними, виникає біль при сечовиділен­ні. При від­сутності адекватної терапії хвороба може пере­йти в хронічну форму, часто стає причиною без­плі­д­дя. У жінок пере­біг гонореї пере­важно без­симптомний, не викликає болісних від­чут­тів, тому довгий час залишається не роз­пі­знаним. Ви­східна гонорея призводить до без­плі­д­дя. Для лікува­н­ня вживають антибіо­тики, сульфаніламідні препарати, специфічну імунотерапію (гоновакцина), біо­стимулятори і імуномодулятори. При потребі за­стосовують місцеву терапію. У 1947 захворюваність на сифіліс (на 100 тис. осіб) становила 283 випадки. На 1955 її рівень знизився до 6, а на 1963 — до 2,8. Захворюваність на гонорею за цей же період знизилась у 8 разів і становила 47,3. Від 1964 роз­почалося нове зро­ста­н­ня захворюваності на сифіліс та гонорею і на 1977 вона досягла від­повід­но 9,3 і 112,2. Вжиті заходи дали змогу стабілізувати, а згодом знизити рівень поширеності захворювань на сифіліс до 4 випадків (1989), після чого почалося його стрімке зро­ста­н­ня (1997 — 150,9) та не­значне зниже­н­ня захворюваності на гонорею (1997 — 107,8). Від 1998 спо­стерігається щорічне зниже­н­ня показників рівня захворюваності на сифіліс: 1999 — 116,3; 2002 — 63,9, на гонорею від­повід­но 52,4 та 45,1.

Боротьба з роз­по­всюдже­н­ням В. х. проводиться заходами особистої і су­спіл. профілактики. Су­спільна профілактика В. х. полягає в обовʼязковому без­коштов. лікуван­ні хворого, обстежен­ні членів його родини, виявлен­ні джерела інфекції, попередньому і регулярному обстежен­ні від­повід. (декретованих) груп населе­н­ня (робітників харч. під­приємств, дит. до­шкіл. закладів та ін.), а також дітей при при­йомі в до­шкільні установи. Особиста профілактика полягає в утриман­ні від позашлюб. статевих стосунків, за­стосуван­ні засобів індивід. захисту (кондом, спец. хім. засоби).

Завантажити статтю