Відношення

ВІДНО́ШЕННЯ «В.» є загально­вживаним словом в укр. звичай. мові та одним із важл. термінів у мові філософії, природн. та гуманітар. наук. Семант. прообразом цього слова є лат. relatio (від­несе­н­ня, по­да­н­ня, посла­н­ня, від­ноше­н­ня, ставле­н­ня), від якого у європ. мовах є прямі запозиче­н­ня (англ. — relation, франц. — rélation, італ. — relazione, іспан. — relación), але в ін. мовах побутують і власні від­повід­ники цього слова, часто паралельно з похідними від relatio (нім. — Beziehung, Verhältnis; рос. — отношение; польс. — stosunek). Другим прообразом терміна «В.» є лат. слово referre (від­носити, пере­казувати, називати, порівнювати, спів­від­носити), від якого в європ. мовах також маємо деривативи (англ. — refer to, термін «референція» в семантиці тощо). Багато­значність лат. relatio стала джерелом кальок. Найважливіші зі значень лат. relatio українською мовою можна висловити так: а) В. реальне, звʼязок (relatio realis); б) В. ро­зумове (relatio rationis); в) В., установлене звичаєм, нормою, правилом, конвенцією; г) ставле­н­ня, взаємини між людьми. На­звані аспекти можна від­повід­но на­звати онтолог., ро­зумово-пі­знавал., інтитуц.-конвенцій. та психол.-поведінковим. За­уважимо, що в укр. мові слово «В.» має смисл. від­тінок relatio rationis — звʼязку ро­зумового чи нормативно-конвенційного, тим часом як психол.-поведінк. аспект пере­дають словами «ставле­н­ня», «стосунки», «взаємини» (на противагу рос. «отношение»). Хоча синонімом до укр. дієслова «стосується» (напр., у фразі «Це справи не стосується») часто ви­ступає слово «від­носиться», але імен­никова форма («стосунок») у значен­ні «В.» рідко вживана.

Існує семант. серцевина на­званих аспектів значе­н­ня: два обʼєкти (чи дві множини обʼєктів) різної природи мислимо як «повʼязані» реально чи тільки в сві­домості, ро­зумі, уяві, почут­ті, ставлен­ні, поведінці. «Повʼязува­н­ня» у сві­домості часто зводиться до різновидів зі­ставле­н­ня, порівня­н­ня тощо. У багатьох випадках один елемент виконує роль основи чи «носія» В. (англ. — holder, нім. — Träger) — те, до чого щось від­носиться. Так, у випадку атрибутив. В. вважаємо, що носієм властивості чи ознаки є деяка річ, жива істота, особа. У випадку В. материнства носієм В. є мати. На прикладі В. «мати — син» легко побачити осн. елементи будь-якого від­ноше­н­ня: а) носій від­ноше­н­ня (мати); б) від­несене (син); в) джерело, яке творить В. та ви­значає його тип (біол. факт народже­н­ня). У випадку посади, становища, титулу носієм В. є особа (англ. — office-holder, place-holder), а джерелом В. — соц. та політ. структура, традиція, звичаєве чи письмове право. У випадку назива­н­ня, присвоє­н­ня імен В. є пере­важно наслідком традиції або домовленості, угоди. Основу (носія) В. та від­несене називають сторонами В.

Хоча бінарність В. ві­ді­грає важл. роль у філософії та спец. науках, за­пропонована структура В. має ознаки спроще­н­ня. По-перше, у багатьох типах В. не можна ви­окремити основу (носія) В.: навіть у деяких дуже простих бінарних В. маємо рівноважливість сторін В.: В. тотожності, рівності, симетрії, просторові і часові В. (ліве–праве, верх–низ, раніше–пізніше) тощо. По-друге, у багатьох В. одна зі сторін В., а то й обидві пред­ставлені не одним обʼєктом (однією множиною обʼєктів), а багатьма обʼєктами (множинами обʼєктів). У випадку атрибутив. В. один і той самий носій володіє багатьма властивостями. Якщо причин­ні звʼязки роз­глядати як різновид В., то маємо такі типи В.: одна причина — один наслідок, одна причина — кілька наслідків, кілька причин — один наслідок, кілька причин — кілька наслідків (полікаузалізм). При­близно таку ж ситуацію маємо у заг. випадку спів­від­ноше­н­ня слова і його значе­н­ня (омонімія, полісемія). У математиці функцію можна роз­глядати як різновид В.: задається спосіб від­ображе­н­ня (джерело В.) однієї множини в іншу, завдяки чому кожному елементу в одній множині (з обсягу ви­значе­н­ня функції) по­ставлено у від­повід­ність певний елемент з обсягу значень функції (якщо залишити осторонь багато­значні функції). У заг. випадку будь-яке В. можна ро­зуміти як деяку від­повід­ність.

До найважливіших звʼязків-від­ношень у філософії та наук. пі­знан­ні можна від­нести такі: носій властивості — властивість (атрибутивні В.); внутрішнє– зовнішнє; основа (суть, суб­станція) — її вияви (явище); сталості («тіла») — їхні дії (функції); причин­но-наслідкові звʼязки та наук. закони. Якщо використовувати слово «В.» у вузькому значен­ні (виключаючи звʼязки і взаємини), то до найважливіших типів В. можна від­нести: а) повсякден­ні, пред­ставлені у звичай. мові (кількісні, якісні, часово-просторові тотожності, подібності, порівня­н­ня тощо); б) логічні; в) лінгвістичні та семантичні; г) математичні; ґ) правові; д) різного роду пред­ставництва (ре­презентації) та ідентичності (особисті та колективні). На­звані класи В. взаємно пере­тинаються: логічні В. є складником (якщо не основою) математичних, про звʼязки семантики й логіки свідчить логічна семантика. Серцевину класич. (аристотелевої) логіки склали атрибутивні В. (S є P) та логіка класів, яка є основою дедуктив. умовиводів (силогізмів). Неявною (імпліцит.) основою теорії понять у традиц. логіці була логіка класів, що зна­йшла об­ґрунтува­н­ня в математиці на­прикінці 19 ст. Те, що пізніше зʼявилася особлива логіка В., яка досліджує умовиводи за В. (напр., із того, що a > b і b > c, слідує a > c), не означає, що дедукція не базується на певному типі В. Так само у математиці поня­т­тя «В.» не обмежене тими випадками, де термін «В.» явно використовують (напр., пропорційні В.).

Те, що укр. слово «В.» має зга­даний смисл. від­тінок В. ро­зумового та конвенційного, а не реал. звʼязку чи взаємин між людьми, дає під­ставу не роз­глядати різноманітні звʼязки і взаємини як В. З огляду на те, що звʼязки, а також взаємини між людьми і ставле­н­ня людей є різноманітними, їх тематизують і докладно досліджують у природн. та гуманітар. науках. Такий під­хід загалом правильний принаймні для української мови (з огляду на тенденцію до викори­ста­н­ня слова «В.» у вузькому значен­ні). Але просте роз­межува­н­ня звʼязків і взаємин, з одного боку, та В., з іншого, за­грожує спроще­н­ням про­блеми. Мається на увазі той факт, що в історії філософії та спец. наук, у міру дола­н­ня наїв. концепцій реалізму маємо пошире­н­ня поня­т­тя «В.» на звʼязки і взаємини (на relatio realis). Субʼєктив. поворот у європ. філософії Нового часу можна вважати найважливішою спонукою до такого пошире­н­ня поня­т­тя «В.» на звʼязки та взаємини (які раніше роз­глядали онтологічно, суб­станційно). Дж. Локк роз­глядав чут­тєві спри­йма­н­ня не як «від­ображе­н­ня» властивостей речей, а як «ідеї» (хоча й намагався роз­ділити властивості, які належать «самим речам», і ті, які є тільки субʼєктивними). Д. Гʼюм, критикуючи цей поділ Дж. Локка, при­йшов до формулюва­н­ня позиції феноменалізму: реальність нам дана у наших спри­йма­н­нях (явищах), і ми не можемо знати ніякої ін. реальності. Він також твердив, що ідея причин­но-наслідкового звʼязку є припуще­н­ням, уведеним на основі принципу «після того, значить внаслідок того» (лат.: post hoc, ergo propter hoc). Хоча це припуще­н­ня, на його думку, і введене на під­ставі спо­стережень, але самі ці спо­стереже­н­ня ще не свідчать, що ми знаємо, як причина породжує наслідок. Ві­доме роз­різне­н­ня І. Кантом «речей самих по собі» (недо­ступних для нас) і «речей для нас» (явищ) є продовже­н­ням тієї ж тенденції, що зна­йшло свій роз­виток у неокантіанстві, зокрема в ідеї «реляціонізму» Марбур. школи неокантіанства. В. Татаркевич в «Історії філософії» (Л., 1999, т. 3) пише про цю ідею так: «Звичайний по­гляд говорить, що первин­ними є речі (суб­станції), а від­ноше­н­ня (звʼязки) — вторин­ні, залежні від суб­станцій. Марбурська школа обернула цей по­гляд: для думки первин­ними є власне від­ноше­н­ня, а речі вторин­ними. Наука знає тільки їх від­ноше­н­ня до інших речей. Цей по­гляд можна на­звати реляціонізмом на противагу до натурал. суб­станціалізму. Реляціонізм не є релятивізмом, бо про звʼязки маємо зна­н­ня, котре є не релятивним, а без­умовним». Продовже­н­ня цього по­гляду знаходимо в емпіріокритицизмі (Е. Мах, Р. Авенаріус). Очевидно, що на концепцію Дж. Локка, феноменалізм Д. Гʼюма і «дуалізм» І. Канта вплинув стан тодіш. наук. досліджень, які ще не проникли на мікрорівень, а тому в багатьох випадках не могли пояснити причин­ні механізми. Але це не спростовує того факту, що наук. дослідж. 20 ст. демонструють на­звану тенденцію пошире­н­ня В. на сферу звʼязків. В остан­ній третині 20 ст. нім. фізик і фізіолог Г. Гельмгольц, досліджуючи спри­йма­н­ня, показав що нерв. система має специф. енергію: вона не від­ображає чи копіює, а кодує імпульси із зовн. середовища. У сучас. нейрофізіології та когнітив. психології цей напрям мисле­н­ня одержав роз­виток і конкретизацію. Цю ж тенденцію маємо у по­гляді, що наук. узагальне­н­ня (закони) є певними гіпотезами, а теорії — гіпотетико-дедуктив. системами тверджень. Це не означає, що ці системи тверджень не схоплюють реальність (реал. звʼязки), але вони створюють моделі, які у різний спосіб ре­презентують цю реальність.

У гуманітар. науках 20 ст. поня­т­тя «В.» набуло важливості під впливом викори­ста­н­ня методологій структуралізму (в лінгвістиці, літературо­знавстві, етнології, антропології), а також унаслідок появи семіотики та герменевтики. У структуралізмі реал. (емпіричні) явища ви­значені через В. елементів структури. Ту структуру, яка описує деякі реал. звʼязки, мислять не онтологічно, а як теор. модель (У. Еко в кн. «Від­крита структура» критикує К. Леві-Строс­са за натяки на онтол. ро­зумі­н­ня структури). Поява та бурхл. роз­виток семіотики у 20 ст. також посилив тенденцію на­да­н­ня більшої важливості поня­т­тю «В.», оскільки воно є основою будь-якого знака. Коли про дим говорять як про знак вогню, то це ін. під­хід, ніж по­гляд на вогонь як причину диму. Т. зв. природні знаки зʼявляються внаслідок того, що природні (зокрема причин.) звʼязки замінюють В. В етіології симптом роз­глядається як наслідок хворобл. стану організму, тим часом у діагностиці набір симптомів-син­дромів може тільки зі­ставлятися з певним захворюва­н­ням (і це може робити компʼютер). Загалом на­звана тенденція у філософії 20 ст. не має одно­знач. оцінки в філософії. З одного боку, усві­домле­н­ня того, що вирішал. вплив на спри­йма­н­ня і ро­зумі­н­ня людьми світу, свого особистого та сусп. буття, цивілізації і культури мають ре­презентації та саморе­презентації, під­вищило роль крит. сві­домості. З допомогою мас-медій можуть навʼязуватися такі цін­нісні орієнтації, коли те, що варте поцінува­н­ня, залишається знехтуваним. Від­так будь-яка монополізація ЗМІ за­гроз­лива для окремих сусп. та етніч. груп і навіть націй, які не мають можливості адекватно ре­презентувати себе. Ві­домі практики замовчува­н­ня або коментува­н­ня, покликані від­сікати особу від укр. нац. культури. Інші філософи зосереджені на критиці самого явища — на­дан­ні великої ваги презентаціям та ре­презентаціям. Це оцінюється як «забу­т­тя буття» (М. Гайдеґ­ґер), витісне­н­ня буття «симулякрами» (Бодрияр) та ін. (див. Постмодернізм).

Із поня­т­тям «В.» повʼязане викори­ста­н­ня терміна «від­носність» (релятивізм), яким по­значають по­гляд, від­повід­но до якого наші ро­зумі­н­ня та поцінува­н­ня не ґрунтуються на під­ставі, яка б забезпечувала їхню заг. значущість. Наше ро­зумі­н­ня світу, реальності, істини, наші морал., реліг. та естет. пере­кона­н­ня є різними залежно від особистих чи колектив. від­мін­ностей. Види релятивізму встановлюють за основою В. (особа, етнос, нація, цивілізація, істор. період) або залежно від того, що релятивізується (ро­зумі­н­ня світу, реальності, істини, морал. норм, реліг. приписів, естет. уподобань). У першому випадку часто використовують термін «центризм»: особистий центризм (егоцентризм), етноцентризм, цивілізацій. центризм (напр., європоцентризм) тощо. Коли беруть за основу В. культуру чи мову, говорять про культур. та лінгвіст. релятивізм. Залежно від того, що релятивізується, говорять про метафіз., епістемол., етич., правовий релятивізми.

Завантажити статтю