Герменевтика

Визначення і загальна характеристика

Герменевтика (автор В. Лісовий)

ГЕРМЕНЕ́ВТИКА (від грец. έρμηνεύω — пояснюю) — теорії та філософії, при­значені полегшувати ро­зумі­н­ня й інтер­претацію текс­тів та інших виявів людського життя. Слово «герменевтика» споріднене з на­звою бога Гермеса (за легендою він пере­давав і пояснював людям пові­домле­н­ня богів). Терміни «ро­зумі­н­ня» та «інтер­претація» є центральними в Г. Слово «ро­зумі­н­ня» використовується у різних значе­н­нях, зокрема слова-від­повід­ники до укр. «ро­зумі­н­ня» мають різні смисл. від­тінки у різних нац. мовах. Це слово стало важливим у філософії Нового часу, зокрема у дослідж. «Essay Concerning Human Understanding» («Есей про людське ро­зумі­н­ня») Дж. Локка. Одначе в Г. воно набуло специфіч. значе­н­ня, і різниця між напрямами в Г. полягає у від­мін­ностях між концепціями ро­зумі­н­ня. Терміном «інтер­претація» у Г. пере­важно по­значають усно чи письмово викладене (артикульоване) ро­зумі­н­ня. Поза межами Г. (напр., у семіотиці) слово «інтер­претація» використовують також у деяких ін. значе­н­нях. В укр. мові слово «тлумаче­н­ня» часто вживають як синонім до терміна «інтер­претація». Одначе зі словом «тлумаче­н­ня» можна повʼязувати особливий смисл. від­тінок, по­значаючи ним вільнішу, «спекулятивну» інтер­претацію — на противагу «інтер­претації», яку здійснюють з дотрима­н­ням певних принципів і правил. Ро­зумі­н­ня як складова частина люд. духовності чи особливий різновид інтелектуал. діяльності перед­бачає наявність субʼєкта — того, хто прагне щось зро­зуміти, і обʼєкта — те, що намагаються зро­зуміти. Людина є істотою, яка прагне ро­зуміти і пояснювати своє оточе­н­ня та себе. У широкому значен­ні субʼєктом ро­зумі­н­ня є будь-яка людина чи колектив — су­спільство, спільнота (громада, нація), людство. Ро­зумі­н­ня як інтелектуал. діяльність від­різняється від ро­зумі­н­ня як складника життя та духовності тим, що воно потребує певної науки, профес. під­готовки. Г. покликана на­громаджувати таке зна­н­ня. Г. як наука виникла внаслідок труднощів з ро­зумі­н­ням певних висловлювань і текс­тів. Науковець чи інтелектуал, який прагне зро­зуміти певний текст і висловлює своє ро­зумі­н­ня у ви­гляді усного чи письмового текс­ту-інтер­претації, є субʼєктом ро­зумі­н­ня, який має спиратися на вже на­громаджені зна­н­ня, досвід. Обʼєктами ро­зумі­н­ня та інтер­претації в Г. спочатку були різного роду текс­ти. І сьогодні Г. часто ви­значають як діяльність, націлену на ро­зумі­н­ня та інтер­претацію текс­тів. У вузькому значен­ні інтер­претація — текст про текст. Найпоширенішими різновидами таких текс­тів довгий час були коментарі у ви­гляді не лише зʼясува­н­ня значе­н­ня окремих слів, висловів чи фрагментів текс­ту, а й осмисле­н­ня цілого твору. Ро­зумі­н­ня та інтер­претацію текс­тів повʼязували з урахува­н­ням їх поділу на різновиди залежно від змісту — реліг., літ., юрид., історичні. Це і мають на увазі, коли говорять про галуз. (регіон.) Г. — теол., філол.-літ., юрид., історичну. У зх. культур. традиції Г. протягом довгого часу існувала у ви­гляді галуз. Г. Заг. Г. — від­носно «молода» галузь інтелект. діяльності. Хоча її перше ви­значе­н­ня за­пропоноване у 1-й пол. 17 ст. (тоді ж введено термін «герменевтика»), становле­н­ня заг. Г. від­булося на­прикінці 18 ст. — 19 ст. і завершилося системат. викладом заг. Г. у працях нім. філософа В. Дільтея, що дає під­ставу на­звати Г. у його викладі «класичною». Зав­да­н­ня заг. Г. — роз­робка заг. теорій чи філософій ро­зумі­н­ня-інтер­претації, на якій можуть базуватися галуз. Г. Оскільки заг. Г. спирається на філософію ро­зумі­н­ня, то існує під­става називати заг. Г. філософською, але, задля уникне­н­ня непоро­зумінь, варто мати на увазі, що висловом «філос. Г.» («герменевт. філософія») деякі дослідники історії Г. по­значають тільки одну з концепцій заг. Г. Важливою спонукою до роз­робки ідей заг. Г. було зростаюче незадоволе­н­ня гуманітаріїв тією методологією науки, яку вважали універсальною, але яка на­справді була зорієнтована перед­усім на потреби природн. наук (див. Гуманітарні науки). В. Дільтей вбачав при­значе­н­ня заг. Г. у забезпечен­ні гуманітар. наук методологією, яка б враховувала особливості тих обʼєктів, з якими мають справу ці науки. Хоча і в заг. Г. текс­ти залишалися найважливішими обʼєктами ро­зумі­н­ня та інтер­претації, становле­н­ня заг. Г. вже по­єд­нувалося з усві­домле­н­ням того, що текст — тільки один із різновидів спорідн. обʼєктів. Вони споріднені тим, що в цих обʼєктах втілена духовність індивід. та колектив. діячів — почу­т­тя, думки, цілі, цін­ності та ідеали людей. Інакше кажучи, особливістю цих обʼєктів є те, що в них зобʼєктивізована певна субʼєктивність (духовність) індивід. чи колектив. діяча. Тому замість спів­від­ноше­н­ня «субʼєкт–обʼєкт», як це маємо у природн. науках, зʼявляється спів­від­ноше­н­ня «субʼєкт– обʼєкт–субʼєкт». Обʼєкт стає «місцем зу­стрічі» двох субʼєктів: субʼєкт пі­зна­н­ня і ро­зумі­н­ня зу­стрічається з субʼєктивністю (духовністю) індивід. чи колектив. діяча, втіленою в обʼєкті, який досліджує. Г. спрямована на ро­зумі­н­ня обʼєктів, які є носіями певного значе­н­ня чи смислу, джерелом яких є почу­т­тя, думки, задуми, цілі, цін­ності індивід. та колектив. діячів. У даному разі, заради спроще­н­ня значе­н­ня–смисл можна повʼязувати із задумами, які мотивують ту чи іншу дію. Це спонукало до того, що предмет Г. не обмежують лише інтер­претацією текс­тів, а також ін. виявів люд. життя — люд. дій, істор. подій та витворів люд. діяльності (сусп. установ, мист. творів, культур). Одначе текс­ти, хоч і належать до спорідн. обʼєктів, мають важливу пере­вагу: їм властива про­зорість значе­н­ня. Коли щось нами сказане стає не­зро­зумілим, ми вдаємося до словес. поясне­н­ня сказаного. Але зовні схожі дії можуть мати різний смисл, бо за ними стоять різні мотиви, і пере­важно тільки словесне поясне­н­ня цих дій до­зволяє зро­зуміти їх. Звідси слідує важливість словес. інтер­претацій не тільки для поясне­н­ня дій, а й творів мистецтва. Слово — найуніверсальніший і найпотужніший засіб поясне­н­ня-інтер­претації, тому текст пере­буває в центрі уваги герменевт. досліджень.

Виникне­н­ня заг. Г. означало на­да­н­ня терміну «ро­зумі­н­ня» нового значе­н­ня. Просвітництво впровадило парадигму, що ро­зумі­н­ня природ. чи сусп. явищ має ґрунтуватися на наук. пояснен­ні. Різні моделі наук. поясне­н­ня, найважливішим серед яких є причин­не поясне­н­ня, ґрунтуються на узагальне­н­нях — наук. класифікаціях (види, роди) і наук. законах, у яких зафіксовано заг. звʼязки та від­ноше­н­ня. Тим часом суть герменевт. ро­зумі­н­ня, яке артикулюється у ви­гляді поясне­н­ня-інтер­претації (інтер­претатив. поясне­н­ня), полягає у різних способах «входже­н­ня» у субʼєктивність (духовність), зобʼєктивізовану в обʼєктах, які пі­знає гуманітарій. Слово «входже­н­ня» у даному разі є радше метафорою, прообразом якої є слово «емпатія», введене у слововжиток І.-Г. Гердером: у Г. «входже­н­ня» конкретизується у різних концепціях ро­зумі­н­ня та інтер­претації.

Починаючи від М. Гайдеґ­ґера, заг. Г. виходить за межі своєї зорієнтованості на методологію гуманітар. наук, починає досліджувати ті перед­ро­зумі­н­ня (пресупозиції), на які спираються не тільки наук. пі­зна­н­ня (природн. чи гуманітарні науки) та ін. види люд. діяльності, а перед­ро­зумі­н­ня, по­єд­нані зі способом життя людей. Це започаткувало пере­творе­н­ня Г. на особливий напрям чи традицію філос. мисле­н­ня, яка у 20 ст. набула ви­зна­н­ня у зх. філософії. Оскільки новий напрям філос. мисле­н­ня почав здійснювати вплив на зх. філософію, це дає під­ставу говорити про інтер­претатив. чи герменевт. поворот у зх. філософії. Але ширше ви­зна­н­ня Г. здобуває лише по­ступово: її батьківщина — Німеч­чина, спочатку вона мала вплив лише в межах європ. континенту і тільки в остан­ній третині 20 ст. — також в англо-амер. світі.

Галуз. Г. — одне з важливих джерел становле­н­ня заг. Г. У стислому викладі можна вказати на найважливіші моменти їхньої історії. Перед­усім це тлумаче­н­ня творів Гомера та ін. поетів, що стало предметом поетики і риторики, які містили елементи філол. та літ. Г. Хоча твір Аристотеля «Про інтер­претації» при­значений для зʼясува­н­ня граматич., семант. та онтолог. перед­умов логіки (отже, має роз­глядатися під кутом зору радше логіч. семантики та ро­зумі­н­ня мови наук. текс­тів), але він також мав вплив на герменевт. дослідже­н­ня. Далі від­значають внесок стоїків (поня­т­тя «алегор. інтер­претації») та александрій. граматиків (3–2 ст. до н. е.), які роз­винули способи крит. ви­вче­н­ня текс­тів. Алегор. способи інтер­претації були роз­винуті в юдей. традиції, повʼязаній з інтер­претацією Талмуда та Біблії, особливо в творах Філона Александрійського, Орігени (роз­різняв буквал. і вищий, духов. сенс твору; це спонукало до ви­окремле­н­ня у текс­тах кількох рівнів, по­єд­на­н­ня яких до­зволяє встановити повний смисл). Елементи біблій. Г. містять деякі твори авторів середньовіч­чя (зокрема Авґустина), які стосуються тлумаче­н­ня Св. Письма. В епоху Від­родже­н­ня зверне­н­ня до антич. текс­тів загострило про­блему їхнього ро­зумі­н­ня та спонукало до крит. прочита­н­ня творів (мистецтво критики — Ars critica). До того ж спосіб світос­при­йма­н­ня і світоро­зумі­н­ня Від­родже­н­ня був радше символічним: навіть природні явища роз­глядалися як певні символи, які спонукають роз­гадувати їхній прихований сенс (Небо як Книга, Світ як Книга тощо). Це зна­йшло продовже­н­ня в мистецтві бароко, по­єд­наного з викори­ста­н­ням ієрогліфів, алегоричність яких потребувала поясне­н­ня у ви­гляді текс­тів-інтер­претацій. Реформація сприяла роз­витку біблій. Г. завдяки від­ки­дан­ню авторитету Церкви у тлумачен­ні Св. Письма. Навіть в епоху просвітництва, з її зорієнтованістю на суто ро­зумову ре­презентацію обʼєктів, історики філософії вказують на мислителів, твори яких містили елементи Г. Серед них особливо ви­окремлюють історика Д. Віко, про вплив якого згадують, говорячи про істор. Г. Серед найвидатніших авторів 18–19 ст., які працювали в руслі галуз. Г., — Й.-А. Ернесті, Ф. Шлайєрмахер (теол. Г.), Й.-Ґ. Дройзен (істор. Г.), Ф.-А. Бек, Ф.-А. Вольф, Ф. Аст (філол. Г.). Особливість галуз. Г. 20 ст. полягає в тому, що вони базуються на здобутках заг. Г., включаючи філос. поворот у Г. Прикладом може бути історична Г. Р.-Дж. Кол­ліґвуда (твір «Ідея історії»), яка спирається на поня­т­тя «перед­ро­зумі­н­ня» («абсолютні пресупозиції») — найважливіше поня­т­тя герменевт. філософії.

Герменевт. традиція філос. мисле­н­ня пред­ставлена низкою концепцій, кожна з яких виникала на основі попередньої шляхом критики її окремих аспектів чи складників. Це може схиляти до роз­гляду цих концепцій як істор. типів Г. Одначе поява кожної нової концепції не зводила нанівець значе­н­ня попередньої, радше маємо ситуацію полілогу цих концепцій. Враховуючи типологію, за­пропоновану Дж. Блейчером, можна ви­окремити такі різновиди концепцій заг. Г.: романтична (Ф. Аст, Ф. Шлайєрмахер); епістемологічна Г. (В. Дільтей, Е. Бетті); герменевт. філософія (М. Гайдеґ­ґер, Г.-Ґ. Ґадамер); радикальна (Ж. Дер­рида); критична (К.-О. Апель, Ю. Габермас); феноменологічна (П. Рікьор). Дж. Блейчер у своїй типології по­єд­нував Г. В. Дільтея з Г. італ. історика права Е. Бетті під на­звою «герменевт. теорія», на противагу герменевт. філософії. Герменевт. теорія має суто методол. характер: вона спрямована на знаходже­н­ня деяких критеріїв, принципів і правил, які б забезпечували обʼєктивну інтер­претацію текс­тів, істор. подій, сусп. установ, творів мистецтва тощо. Крім того, у своїй типології Дж. Блейчер не називає радикал. Г. як одну із засадничих у постмодерній Г., у руслі якої знаходиться також «іронічна» Г. Р. Рорті. Хоча вислів «герменевт. філософія» у по­даній вище типології повʼязується з іменами М. Гайдеґ­ґера та Г.-Ґ. Ґадамера (як це маємо також у Дж. Блейчера), фактично цим по­значено лише початок філос. повороту у Г., започаткованого М. Гайдеґ­ґером. На­справді ж всі на­ступні герменевт. концепції можна роз­глядати як різновиди герменевт. філософії. Оскільки вислів «герменевт. філософія» стає загальним, то для кожної з герменевт. концепцій використовують особливі назви. Від­так Г. М. Гайдеґ­ґера називають онтологічною (чи екзистенційно-онтологічною) або герменевт. феноменологією, на від­міну від феноменол. П. Рікьора (різниця в наголосах). Герменевтичну концепцію Г.-Ґ. Ґадамера можна ви­значити як «герменевтику традиції », Г. Ж. Дер­риди «радикальною» (Дж. Блейчер не згадує її в своїй класифікації), Г. Р. Рорті «іронічною» тощо. Зро­зуміло, що будь-які типології в історії філософії мають допоміжний характер: у даному разі вони є тільки деякими вказівками, які допомагають зорієнтуватися у пере­плетен­ні та суперечці різних голосів у руслі герменевт. традиції.

У центрі герменевт. дис­путу 20 ст. на першому місці опинилася про­блема обʼєктивності-субʼєктивності інтер­претацій: на­скільки можлива виправ­даність, емпірична під­тверджуваність гіпотез, на які інтер­претатор спирається в своїх тлумаче­н­нях. Про­блема не зводиться до забезпече­н­ня обʼєктивності інтер­претації та усуне­н­ня ролі субʼєктивності. Адже субʼєктивність осіб і спільнот є основою їхньої індивідуальності та важливим складником мотивацій до дії. Скажімо, цін­нісні пере­кона­н­ня як складник субʼєктивності є не лише мотивом дій будь-якої людини, а й джерелом тих оцінок, яких гуманітарій не може уникнути (дотримуючись тези про цін­нісну нейтральність гуманітарних наук, на чому свого часу наполягав М. Вебер). Обовʼязок гуманітарія полягає лише в тому, щоб під­давати крит. рефлексії будь-які цін­нісні орієнтації, зважуючи наслідки вибору цін­нісних уподобань, а не в тому, щоб уникати вибору цін­нісних уподобань. Інтер­претація пере­важно і є засобом вибору нових пер­спектив у певній галузі діяльності чи навіть жит­тєвих пер­спектив (оскільки включає «пере­оцінку цін­ностей»). А від­так вилуче­н­ня субʼєктивності заради забезпече­н­ня обʼєктивності означатиме від­сіка­н­ня творчих інтер­претацій, націлених на утвердже­н­ня нової пер­спективи мисле­н­ня чи життя. Про­блема полягає радше у від­сікан­ні тільки небажаних форм субʼєктивізму (свавільної інтер­претації), а не того субʼєктивізму, який є необхідним складником творчої інтер­претацій. У герменевт. концепціях 20 ст. маємо суперечку між акцентом на одному з аспектів обʼєктивності чи субʼєктивності. Націленість на забезпече­н­ня обʼєктивності інтер­претації, започаткована В. Дільтеєм, зна­йшла продовже­н­ня в Г. Е. Бетті, структуралізмі та у напрямах мисле­н­ня, які наголошували на важливості по­єд­на­н­ня інтер­претації з наук. поясне­н­ням. До остан­ніх належить крит. Г., у міру того як містить обʼєктивіст. аспект (критику ідеологій) і т. зв. матеріаліст. Г., особливо концепція А. Лоренцера. У більшій чи меншій опозиції до цієї обʼєктивіст. тенденції знаходиться напрям, у якому процеси ро­зумі­н­ня та інтер­претації роз­глядаються в контекс­ті діалогу між минулим (традицією), сучасним та майбутнім. Перед­усім М. Гайдеґ­ґер започаткував цей напрям мисле­н­ня, роз­винутий далі Г.-Ґ. Ґадамером. «Ран­ній» М. Гайдеґ­ґер у кн. «Sein und Zeit» («Буття і час», Тюбінґен, 1972) роз­глядав буття під кутом зору люд. буття, локалізоване в просторі і часі. Ро­зумі­н­ня характеризує спосіб люд. буття. Кожна людина фактом свого народже­н­ня «вкинута» у світ, який вона не вибирає. Хоча той «світ», про який говорить М. Гайдеґ­ґер, даний в осмислен­ні особи чи спільноти («мій світ», «наш світ»), але книга «Буття і час» містить неявну критику субʼєктоцентричності та есенціалізму, які властиві феноменології Е. Гус­серля. Ті «пере­д­структури», які ви­значають «горизонт» світос­при­йма­н­ня і світоро­зумі­н­ня певної особи чи спільноти не є деякими сутностями («ейдосами»), які феноменолог від­криває у сві­домості, а історично зумовлені. Хоча новонароджене дитя тільки шляхом засвоє­н­ня наяв. культури здатне стати людиною; але доки людина є тільки наслідком чогось створеного поперед. поколі­н­нями, вона є зумовленою, гетероном. істотою. Але людина не є лише істотою зумовленою; її екзистенція містить в собі можливість особистого та колектив. самови­значе­н­ня шляхом вільного вибору. У такому разі узвичаєні «пере­д­структури» («перед­ро­зумі­н­ня») мають стати обʼєктом крит. саморефлексії шляхом діалогу з традицією. Основною темою «пізнього» М. Гайдеґ­ґера стала критика «метафізики» — світоро­зумі­н­ня, успадкованого західною цивілізацією, наслідком чого стало «забу­т­тя буття». Вслід за Ф. Ніцше він критикує поня­т­тя «обʼєктивності» та «істини», за якими на­справді приховані стратегії роз­шире­н­ня влади над пі­знаним світом. Звідси критика технологічної раціональності, яка, з по­гляду М. Гайдеґ­ґера, ви­значає світоро­зумі­н­ня модер. зх. людини. Такому ро­зумін­ню істини М. Гайдеґ­ґер проти­ставив ро­зумі­н­ня істини як «алетеї», яке полягає в здатності людини бути від­критою до буття.

Філософія М. Гайдеґ­ґера стала витоком як Г. Г.-Ґ. Ґадамера, так і радикал. Г. Ж. Дер­риди. Г.-Ґ. Ґадамер вбачав у культур. та інтелектуал. традиції (втіленій перед­усім у мові) ту основу, без опори на яку процес ро­зумі­н­ня неможливий. Він реабілітував поня­т­тя «пере­дсуду» («упередже­н­ня») у тій його ролі, яка полягає у забезпечен­ні можливості ро­зумі­н­ня, та зближує герменевт. раціональність з практичною. Але це наголоше­н­ня на авторитеті традиції не означає догматизм чи абсолютизацію традиції, оскільки Г.-Ґ. Ґадамер ви­знавав важл. роль діалогу з традицією (який, одначе, не означає заперече­н­ня традиції як основи ро­зумі­н­ня та інтер­претації). Ю. Габермас під­дав критиці концепцію Г.-Ґ. Ґадамера на тій під­ставі, що в ній не враховано можливості деформації інтелектуал. спілкува­н­ня, джерелом яких є матер. інтереси та влада. Щоб виявляти та усувати такі деформації необхідно використовувати причин­ні поясне­н­ня — такі, як психо­аналіз, істор. матеріалізм. Разом з тим К.-О. Апель та Ю. Габермас зробили Г. складовою частиною спілкува­н­ня (т. зв. транс­цендентал. прагматика), з яким Ю. Габермас повʼязував етичні на­станови, покликані забезпечити продуктивність спілкува­н­ня та досягне­н­ня консенсусу. Тим часом Ж. Дер­рида, ґрунтуючись на критиці «метафізики» М. Гайдеґ­ґера, ді­йшов висновку, що будь-яка інтер­претація, як деяка «оповідь» («наратив») завжди від­крита для критики (декон­струкції). Маємо справу з Г., що лежить в руслі постмодерніст. способу мисле­н­ня, одним із впливових речників якого є Ж. Дер­рида (див. Постмодернізм). Заслуга П. Рікьора у герменевт. дис­путі полягає в об­ґрунтуван­ні позиції, яка б примирила суперечку щодо ролі обʼєктивного (наук.) і субʼєктив. складників в інтер­претації. Зокрема, він звернув увагу на те, що письмовий текст, на від­міну від усного, є своєрід. посла­н­ням у вічність; він містить можливість деконтекс­туалізації (від­рива­н­ня від привʼязки до часу його створе­н­ня) шляхом пере­інтер­претації, яка робить його значущим у сучас. істор. об­ставинах.

У за­стосуван­ні герменевт. теорій для роз­вʼяза­н­ня сучас. практ. про­блем найбільшу важливість має на­станова герменевт. філософії на роз­виток крит. самосві­домості, на сві­доме ставле­н­ня до різного роду перед­ро­зумінь та упереджень. Це не означає усуне­н­ня будь-яких упереджень, а лише тих, які заважають вибору кращих жит­тєвих пер­спектив даною нацією чи цивілізацією. І саме ця практ. зорієнтованість Г. робить її актуальною в Україні під кутом зору дола­н­ня успадкованих стереотипів, які є сер­йоз. пере­шкодою на шляху становле­н­ня громадян. і нац. самосві­домості. Під­вище­н­ня інтелект. рівня будь-яких обговорень як шляху до роз­вʼяза­н­ня різного роду про­блем перед­бачає засвоє­н­ня уроків Г. Нині у системі освіти та в мас-медіа України робляться початкові кроки в цьому напрямку.

Літ.: J. Bleicher. Contemporary Hermenutics: Hermeneutics as method, philosophy and critique. London; New York, 1980; J. D. Caputo. Radical Hermeneutis. Indiana, 1987; Гадамер Х.-Г. Истина и метод: Основы филос. герменевтики / Пер. с нем. Москва, 1988; The Hermeneutic Tradition. From Ast to Recoeur. New York, 1990; Рикер П. Конфликт интер­претаций / Пер. с франц. Москва, 1995.

В. С. Лісовий

Герменевтика (автор С. Квіт)

Герменевтика — вче­н­ня про ро­зумі­н­ня смислів та інтер­претацію знаків у ви­гляді теорії мистецтва ро­зумі­н­ня, створе­н­ня певних правил тлумаче­н­ня і способів їх за­стосува­н­ня, самого процесу інтер­претації. Історія Г. починається зі створе­н­ня систем тлумаче­н­ня сакрал. текс­тів. Так, антична Г. виникла з метою інтер­претації поем Гомера, навколо яких роз­вивалося духовне життя Стародав. Греції. У Греції виникла європ. філософія як процес вільного міркува­н­ня з метою проникне­н­ня у сутність певного явища чи про­блеми. Через методол. «від­критість», антична, а пізніше і християн. Г., дають різні школи, традиції і напрями інтер­претації. Це дало можливість Ф. Шлайєрмахеру від­ділити «науку» Г. від зав­дань богословʼя. Він трактував Г. як універс. вче­н­ня про ро­зумі­н­ня. Це мистецтво, вирішал. роль у якому належить твор. особистості інтер­претатора. Ф. Шлайєрмахер вбачав зав­да­н­ня інтер­претатора в рекон­струкції сенсу пові­домле­н­ня. В. Дільтей роз­ширив його концепцію в істор. контекс­ті, роз­глядаючи твір не лише як мист. явище, але також як продукт доби. Він говорив про «описову психологію» як про «теорію пі­зна­н­ня в русі до конкрет. мети». Е. Гус­серль роз­винув Г. у протилежному від романтизму напрямку. Його феноменологія (незумовлена філософія) оперує поня­т­тями «очевидність», «інтенційність», «редукція», виключаючи будь-який психологізм і релятивізм. Е. Гус­серля цікавила сві­домість як здатність до усві­домле­н­ня, а не усві­домле­н­ня чогось конкретного. М. Гайдеґ­ґера (також Г.-Ґ. Ґадамера та П. Рікьора) повʼязують з філос. Г., яка стверджує, що онтологія можлива тільки як феноменологія. Від­крите щодо своєї скінчен­ності люд. існува­н­ня саме тому від­крите буттю; тобто саме існува­н­ня є герменевтичним. М. Гайдеґ­ґер зблизив філософію і поезію, стверджуючи, що «мова — це дім буття» і «мова мислить»; став спадкоємцем романтич. та феноменол. традицій. Його де­струкція мови метафізики, своєрід. процедур. від­повід­ник редукції Е. Гус­серля, пізніше була із захопле­н­ням сприйнята Ж. Дер­ридою. Саме в цьому річищі треба спри­ймати метод декон­струкції остан­нього (хоч де­струкція М. Гайдеґ­ґера, на від­міну від декон­струкції Ж. Дер­риди, має модерніст. природу). Г.-Ґ. Ґадамер наголошував на універс. значен­ні Г., тому від­кидав винятковість інтер­претаційних методологій, оскільки вони можуть ідеологічно звужувати наш по­гляд на світ і навіть від­даляти нас від істини. Він вважав, що досвід історії, мистецтва та філософії пере­вищує все, що пропонують екс­перим. науки. На думку Г.-Ґ. Ґадамера, гол. мета Г. полягає не в рекон­струкції задуму, а в конструюван­ні сенсу пові­домле­н­ня. Ідею універсалізму Г. роз­вивав також П. Рікьор. Спочатку ми маємо буття у світі, ро­зуміємо його і вже потім говоримо про нього. У П. Рікьора також звучить мотив примире­н­ня інтер­претацій. Він вважав, що найбільша складність полягає в тому, щоб уміти не забувати, не стаючи заручниками памʼяті. Це реакція на якісні сусп. зміни, повʼязані з технол. революцією, роз­витком мас. комунікації та новіт. цивілізацій. за­грозами. На 1-й план виходять універс. спроможності та практ. значе­н­ня Г. Не лише у дільтеїв. сенсі «спів­пережива­н­ня» і «спів­ро­зумі­н­ня», але також як звичайне взаєморо­зумі­н­ня та консенсус, що можуть бути наслідком комунікації філософа-професіонала і «публіки» (Ю. Габермас). Укр. традиція Г. повʼязана з іменами Г. Сковороди, П. Юркевича, О. Потебні, І. Франка, Д. Чижевського. Згідно з концепцією «горизонт. традиції» словʼян. філософствува­н­ня (І. Мірчук, О. Кульчицький), Г. на укр. ґрунті має певну етично-прагмат. закоріненість. Тобто, крім власне концептуал. значе­н­ня, вона повин­на бути потрібною не лише професіоналам, але й усьому народові. Намага­н­ня пред­ставити велику кількість т. зв. нових прочитань текс­тів у пост­тоталітарну добу часто свідчило про некрит. (ідеол.) сприйня­т­тя в Україні зх. концепцій. Над герменевт. про­блематикою працюють І. Фізер, М. Зубрицька, Л. Ушкалов, С. Кошарний, П. Іванишин, О. Юркевич. У сучас. укр. Г., суголосній вимогам універсалізму та комунікацій. потребам, можемо простежити есе­їстичну традицію, пред­ставниками якої є Т. Возняк, В. Цибулько, В. Медвідь, Є. Пашковський, О. Баган. Ця своєрідна «Г. стилю» виходить з пере­кона­н­ня, що збагнути ін. стиль можна лише за наявності власного. Концепція «актив. читача» свідчить про спів­паді­н­ня в есе­їстиці позиції автора і читача як непідлеглого інтелектуала, який протистоїть цивілізац. конформізму. Есеїзм роз­глядається у феноменол. сенсі здатності, готовності, спрямованості на чита­н­ня, міркува­н­ня і ро­зумі­н­ня.

Якщо вважати філософію, за М. Гайдеґ­ґером, чимось принципово некорисним, то Г. ви­глядатиме таким способом незалеж. міркува­н­ня, яке спрямоване на виріше­н­ня конкрет. про­блем ро­зумі­н­ня. Тобто є такою філософією, що може бути практично корисною. Отже, Г. — організація, процес і результат такого правил. міркува­н­ня, в якому актуалізуються інтер­претац. методології, адекватні для ро­зумі­н­ня того чи іншого текс­ту; причому від­повід­ність цієї актуалізації залежить від конкрет. інтер­претатора.

Літ.: Антологія світової літературно-критичної думки ХХ столі­т­тя. Л., 1996; Ґадамер Г.-Ґ. Істина і метод: У 2 т. / Пер. з нім. К., 2000; Квіт С. Герменевтика. К., 2005.

С. М. Квіт

Завантажити статтю