Герменевтика

Герменевтика (автор В. Лісовий)

ГЕРМЕНЕ́ВТИКА (від грец. έρμηνεύω – пояснюю) – теорії та філософії, призначені полегшувати розуміння й інтерпретацію текстів та інших виявів людського життя. Слово «Г.» споріднене з назвою бога Гермеса (за легендою він передавав і пояснював людям повідомлення богів). Терміни «розуміння» та «інтерпретація» є центральними в Г. Слово «розуміння» використовується у різних значеннях, зокрема слова-відповідники до укр. «розуміння» мають різні смисл. відтінки у різних нац. мовах. Це слово стало важливим у філософії Нового часу, зокрема у дослідж. «Essay Concerning Human Understanding» («Есей про людське розуміння») Дж. Локка. Одначе в Г. воно набуло специфіч. значення, і різниця між напрямами в Г. полягає у відмінностях між концепціями розуміння. Терміном «інтерпретація» у Г. переважно позначають усно чи письмово викладене (артикульоване) розуміння. Поза межами Г. (напр., у семіотиці) слово «інтерпретація» використовують також у деяких ін. значеннях. В укр. мові слово «тлумачення» часто вживають як синонім до терміна «інтерпретація». Одначе зі словом «тлумачення» можна пов’язувати особливий смисл. відтінок, позначаючи ним вільнішу, «спекулятивну» інтерпретацію – на противагу «інтерпретації», яку здійснюють з дотриманням певних принципів і правил. Розуміння як складова частина люд. духовності чи особливий різновид інтелектуал. діяльності передбачає наявність суб’єкта – того, хто прагне щось зрозуміти, і об’єкта – те, що намагаються зрозуміти. Людина є істотою, яка прагне розуміти і пояснювати своє оточення та себе. У широкому значенні суб’єктом розуміння є будь-яка людина чи колектив – суспільство, спільнота (громада, нація), людство. Розуміння як інтелектуал. діяльність відрізняється від розуміння як складника життя та духовності тим, що воно потребує певної науки, профес. підготовки. Г. покликана нагромаджувати таке знання. Г. як наука виникла внаслідок труднощів з розумінням певних висловлювань і текстів. Науковець чи інтелектуал, який прагне зрозуміти певний текст і висловлює своє розуміння у вигляді усного чи письмового тексту-інтерпретації, є суб’єктом розуміння, який має спиратися на вже нагромаджені знання, досвід. Об’єктами розуміння та інтерпретації в Г. спочатку були різного роду тексти. І сьогодні Г. часто визначають як діяльність, націлену на розуміння та інтерпретацію текстів. У вузькому значенні інтерпретація – текст про текст. Найпоширенішими різновидами таких текстів довгий час були коментарі у вигляді не лише з’ясування значення окремих слів, висловів чи фрагментів тексту, а й осмислення цілого твору. Розуміння та інтерпретацію текстів пов’язували з урахуванням їх поділу на різновиди залежно від змісту – реліг., літ., юрид., історичні. Це і мають на увазі, коли говорять про галуз. (регіон.) Г. – теол., філол.-літ., юрид., історичну. У зх. культур. традиції Г. протягом довгого часу існувала у вигляді галуз. Г. Заг. Г. – відносно «молода» галузь інтелект. діяльності. Хоча її перше визначення запропоноване у 1-й пол. 17 ст. (тоді ж введено термін «Г.»), становлення заг. Г. відбулося наприкінці 18 ст. – 19 ст. і завершилося системат. викладом заг. Г. у працях нім. філософа В. Дільтея, що дає підставу назвати Г. у його викладі «класичною». Завдання заг. Г. – розробка заг. теорій чи філософій розуміння-інтерпретації, на якій можуть базуватися галуз. Г. Оскільки заг. Г. спирається на філософію розуміння, то існує підстава називати заг. Г. філософською, але, задля уникнення непорозумінь, варто мати на увазі, що висловом «філос. Г.» («герменевт. філософія») деякі дослідники історії Г. позначають тільки одну з концепцій заг. Г. Важливою спонукою до розробки ідей заг. Г. було зростаюче незадоволення гуманітаріїв тією методологією науки, яку вважали універсальною, але яка насправді була зорієнтована передусім на потреби природн. наук (див. Гуманітарні науки). В. Дільтей вбачав призначення заг. Г. у забезпеченні гуманітар. наук методологією, яка б враховувала особливості тих об’єктів, з якими мають справу ці науки. Хоча і в заг. Г. тексти залишалися найважливішими об’єктами розуміння та інтерпретації, становлення заг. Г. вже поєднувалося з усвідомленням того, що текст – тільки один із різновидів спорідн. об’єктів. Вони споріднені тим, що в цих об’єктах втілена духовність індивід. та колектив. діячів – почуття, думки, цілі, цінності та ідеали людей. Інакше кажучи, особливістю цих об’єктів є те, що в них зоб’єктивізована певна суб’єктивність (духовність) індивід. чи колектив. діяча. Тому замість співвідношення «суб’єкт–об’єкт», як це маємо у природн. науках, з’являється співвідношення «суб’єкт– об’єкт–суб’єкт». Об’єкт стає «місцем зустрічі» двох суб’єктів: суб’єкт пізнання і розуміння зустрічається з суб’єктивністю (духовністю) індивід. чи колектив. діяча, втіленою в об’єкті, який досліджує. Г. спрямована на розуміння об’єктів, які є носіями певного значення чи смислу, джерелом яких є почуття, думки, задуми, цілі, цінності індивід. та колектив. діячів. У даному разі, заради спрощення значення–смисл можна пов’язувати із задумами, які мотивують ту чи іншу дію. Це спонукало до того, що предмет Г. не обмежують лише інтерпретацією текстів, а також ін. виявів люд. життя – люд. дій, істор. подій та витворів люд. діяльності (сусп. установ, мист. творів, культур). Одначе тексти, хоч і належать до спорідн. об’єктів, мають важливу перевагу: їм властива прозорість значення. Коли щось нами сказане стає незрозумілим, ми вдаємося до словес. пояснення сказаного. Але зовні схожі дії можуть мати різний смисл, бо за ними стоять різні мотиви, і переважно тільки словесне пояснення цих дій дозволяє зрозуміти їх. Звідси слідує важливість словес. інтерпретацій не тільки для пояснення дій, а й творів мистецтва. Слово – найуніверсальніший і найпотужніший засіб пояснення-інтерпретації, тому текст перебуває в центрі уваги герменевт. досліджень.

Виникнення заг. Г. означало надання терміну «розуміння» нового значення. Просвітництво впровадило парадигму, що розуміння природ. чи сусп. явищ має ґрунтуватися на наук. поясненні. Різні моделі наук. пояснення, найважливішим серед яких є причинне пояснення, ґрунтуються на узагальненнях – наук. класифікаціях (види, роди) і наук. законах, у яких зафіксовано заг. зв’язки та відношення. Тим часом суть герменевт. розуміння, яке артикулюється у вигляді пояснення-інтерпретації (інтерпретатив. пояснення), полягає у різних способах «входження» у суб’єктивність (духовність), зоб’єктивізовану в об’єктах, які пізнає гуманітарій. Слово «входження» у даному разі є радше метафорою, прообразом якої є слово «емпатія», введене у слововжиток І.-Г. Гердером: у Г. «входження» конкретизується у різних концепціях розуміння та інтерпретації.

Починаючи від М. Гайдеґґера, заг. Г. виходить за межі своєї зорієнтованості на методологію гуманітар. наук, починає досліджувати ті передрозуміння (пресупозиції), на які спираються не тільки наук. пізнання (природн. чи гуманітарні науки) та ін. види люд. діяльності, а передрозуміння, поєднані зі способом життя людей. Це започаткувало перетворення Г. на особливий напрям чи традицію філос. мислення, яка у 20 ст. набула визнання у зх. філософії. Оскільки новий напрям філос. мислення почав здійснювати вплив на зх. філософію, це дає підставу говорити про інтерпретатив. чи герменевт. поворот у зх. філософії. Але ширше визнання Г. здобуває лише поступово: її батьківщина – Німеччина, спочатку вона мала вплив лише в межах європ. континенту і тільки в останній третині 20 ст. – також в англо-амер. світі.

Галуз. Г. – одне з важливих джерел становлення заг. Г. У стислому викладі можна вказати на найважливіші моменти їхньої історії. Передусім це тлумачення творів Гомера та ін. поетів, що стало предметом поетики і риторики, які містили елементи філол. та літ. Г. Хоча твір Аристотеля «Про інтерпретації» призначений для з’ясування граматич., семант. та онтолог. передумов логіки (отже, має розглядатися під кутом зору радше логіч. семантики та розуміння мови наук. текстів), але він також мав вплив на герменевт. дослідження. Далі відзначають внесок стоїків (поняття «алегор. інтерпретації») та александрій. граматиків (3–2 ст. до н. е.), які розвинули способи крит. вивчення текстів. Алегор. способи інтерпретації були розвинуті в юдей. традиції, пов’язаній з інтерпретацією Талмуда та Біблії, особливо в творах Філона Александрійського, Орігени (розрізняв буквал. і вищий, духов. сенс твору; це спонукало до виокремлення у текстах кількох рівнів, поєднання яких дозволяє встановити повний смисл). Елементи біблій. Г. містять деякі твори авторів середньовіччя (зокрема Авґустина), які стосуються тлумачення Св. Письма. В епоху Відродження звернення до антич. текстів загострило проблему їхнього розуміння та спонукало до крит. прочитання творів (мистецтво критики – Ars critica). До того ж спосіб світосприймання і світорозуміння Відродження був радше символічним: навіть природні явища розглядалися як певні символи, які спонукають розгадувати їхній прихований сенс (Небо як Книга, Світ як Книга тощо). Це знайшло продовження в мистецтві бароко, поєднаного з використанням ієрогліфів, алегоричність яких потребувала пояснення у вигляді текстів-інтерпретацій. Реформація сприяла розвитку біблій. Г. завдяки відкиданню авторитету Церкви у тлумаченні Св. Письма. Навіть в епоху просвітництва, з її зорієнтованістю на суто розумову репрезентацію об’єктів, історики філософії вказують на мислителів, твори яких містили елементи Г. Серед них особливо виокремлюють історика Д. Віко, про вплив якого згадують, говорячи про істор. Г. Серед найвидатніших авторів 18–19 ст., які працювали в руслі галуз. Г., – Й.-А. Ернесті, Ф. Шлайєрмахер (теол. Г.), Й.-Ґ. Дройзен (істор. Г.), Ф.-А. Бек, Ф.-А. Вольф, Ф. Аст (філол. Г.). Особливість галуз. Г. 20 ст. полягає в тому, що вони базуються на здобутках заг. Г., включаючи філос. поворот у Г. Прикладом може бути історична Г. Р.-Дж. Колліґвуда (твір «Ідея історії»), яка спирається на поняття «передрозуміння» («абсолютні пресупозиції») – найважливіше поняття герменевт. філософії.

Герменевт. традиція філос. мислення представлена низкою концепцій, кожна з яких виникала на основі попередньої шляхом критики її окремих аспектів чи складників. Це може схиляти до розгляду цих концепцій як істор. типів Г. Одначе поява кожної нової концепції не зводила нанівець значення попередньої, радше маємо ситуацію полілогу цих концепцій. Враховуючи типологію, запропоновану Дж. Блейчером, можна виокремити такі різновиди концепцій заг. Г.: романтична (Ф. Аст, Ф. Шлайєрмахер); епістемологічна Г. (В. Дільтей, Е. Бетті); герменевт. філософія (М. Гайдеґґер, Г.-Ґ. Ґадамер); радикальна (Ж. Деррида); критична (К.-О. Апель, Ю. Габермас); феноменологічна (П. Рікьор). Дж. Блейчер у своїй типології поєднував Г. В. Дільтея з Г. італ. історика права Е. Бетті під назвою «герменевт. теорія», на противагу герменевт. філософії. Герменевт. теорія має суто методол. характер: вона спрямована на знаходження деяких критеріїв, принципів і правил, які б забезпечували об’єктивну інтерпретацію текстів, істор. подій, сусп. установ, творів мистецтва тощо. Крім того, у своїй типології Дж. Блейчер не називає радикал. Г. як одну із засадничих у постмодерній Г., у руслі якої знаходиться також «іронічна» Г. Р. Рорті. Хоча вислів «герменевт. філософія» у поданій вище типології пов’язується з іменами М. Гайдеґґера та Г.-Ґ. Ґадамера (як це маємо також у Дж. Блейчера), фактично цим позначено лише початок філос. повороту у Г., започаткованого М. Гайдеґґером. Насправді ж всі наступні герменевт. концепції можна розглядати як різновиди герменевт. філософії. Оскільки вислів «герменевт. філософія» стає загальним, то для кожної з герменевт. концепцій використовують особливі назви. Відтак Г. М. Гайдеґґера називають онтологічною (чи екзистенційно-онтологічною) або герменевт. феноменологією, на відміну від феноменол. П. Рікьора (різниця в наголосах). Герменевт. концепцію Г.-Ґ. Ґадамера можна визначити як «Г. традиції», Г. Ж. Дерриди «радикальною» (Дж. Блейчер не згадує її в своїй класифікації), Г. Р. Рорті «іронічною» тощо. Зрозуміло, що будь-які типології в історії філософії мають допоміж. характер: у даному разі вони є тільки деякими вказівками, які допомагають зорієнтуватися у переплетенні та суперечці різних голосів у руслі герменевт. традиції.

У центрі герменевт. диспуту 20 ст. на першому місці опинилася проблема об’єктивності-суб’єктивності інтерпретацій: наскільки можлива виправданість, емпірична підтверджуваність гіпотез, на які інтерпретатор спирається в своїх тлумаченнях. Проблема не зводиться до забезпечення об’єктивності інтерпретації та усунення ролі суб’єктивності. Адже суб’єктивність осіб і спільнот є основою їхньої індивідуальності та важл. складником мотивацій до дії. Скажімо, ціннісні переконання як складник суб’єктивності є не лише мотивом дій будь-якої людини, а й джерелом тих оцінок, яких гуманітарій не може уникнути (дотримуючись тези про ціннісну нейтральність гуманітар. наук, на чому свого часу наполягав М. Вебер). Обов’язок гуманітарія полягає лише в тому, щоб піддавати крит. рефлексії будь-які ціннісні орієнтації, зважуючи наслідки вибору цінніс. уподобань, а не в тому, щоб уникати вибору цінніс. уподобань. Інтерпретація переважно і є засобом вибору нових перспектив у певній галузі діяльності чи навіть життєвих перспектив (оскільки включає «переоцінку цінностей»). А відтак вилучення суб’єктивності заради забезпечення об’єктивності означатиме відсікання твор. інтерпретацій, націлених на утвердження нової перспективи мислення чи життя. Проблема полягає радше у відсіканні тільки небажаних форм суб’єктивізму (свавіл. інтерпретації), а не того суб’єктивізму, який є необхід. складником твор. інтерпретацій. У герменевт. концепціях 20 ст. маємо суперечку між акцентом на одному з аспектів об’єктивності чи суб’єктивності. Націленість на забезпечення об’єктивності інтерпретації, започаткована В. Дільтеєм, знайшла продовження в Г. Е. Бетті, структуралізмі та у напрямах мислення, які наголошували на важливості поєднання інтерпретації з наук. поясненням. До останніх належить крит. Г., у міру того як містить об’єктивіст. аспект (критику ідеологій) і т. зв. матеріаліст. Г., особливо концепція А. Лоренцера. У більшій чи меншій опозиції до цієї об’єктивіст. тенденції знаходиться напрям, у якому процеси розуміння та інтерпретації розглядаються в контексті діалогу між минулим (традицією), сучасним та майбутнім. Передусім М. Гайдеґґер започаткував цей напрям мислення, розвинутий далі Г.-Ґ. Ґадамером. «Ранній» М. Гайдеґґер у кн. «Sein und Zeit» («Буття і час», Тюбінґен, 1972) розглядав буття під кутом зору люд. буття, локалізоване в просторі і часі. Розуміння характеризує спосіб люд. буття. Кожна людина фактом свого народження «вкинута» у світ, який вона не вибирає. Хоча той «світ», про який говорить М. Гайдеґґер, даний в осмисленні особи чи спільноти («мій світ», «наш світ»), але книга «Буття і час» містить неявну критику суб’єктоцентричності та есенціалізму, які властиві феноменології Е. Гуссерля. Ті «передструктури», які визначають «горизонт» світосприймання і світорозуміння певної особи чи спільноти не є деякими сутностями («ейдосами»), які феноменолог відкриває у свідомості, а історично зумовлені. Хоча новонароджене дитя тільки шляхом засвоєння наяв. культури здатне стати людиною; але доки людина є тільки наслідком чогось створеного поперед. поколіннями, вона є зумовленою, гетероном. істотою. Але людина не є лише істотою зумовленою; її екзистенція містить в собі можливість особистого та колектив. самовизначення шляхом вільного вибору. У такому разі узвичаєні «передструктури» («передрозуміння») мають стати об’єктом крит. саморефлексії шляхом діалогу з традицією. Осн. темою «пізнього» М. Гайдеґґера стала критика «метафізики» – світорозуміння, успадкованого зх. цивілізацією, наслідком чого стало «забуття буття». Вслід за Ф. Ніцше він критикує поняття «об’єктивності» та «істини», за якими насправді приховані стратегії розширення влади над пізнаним світом. Звідси критика технол. раціональності, яка, з погляду М. Гайдеґґера, визначає світорозуміння модер. зх. людини. Такому розумінню істини М. Гайдеґґер протиставив розуміння істини як «алетеї», яке полягає в здатності людини бути відкритою до буття.

Філософія М. Гайдеґґера стала витоком як Г. Г.-Ґ. Ґадамера, так і радикал. Г. Ж. Дерриди. Г.-Ґ. Ґадамер вбачав у культур. та інтелектуал. традиції (втіленій передусім у мові) ту основу, без опори на яку процес розуміння неможливий. Він реабілітував поняття «передсуду» («упередження») у тій його ролі, яка полягає у забезпеченні можливості розуміння, та зближує герменевт. раціональність з практичною. Але це наголошення на авторитеті традиції не означає догматизм чи абсолютизацію традиції, оскільки Г.-Ґ. Ґадамер визнавав важл. роль діалогу з традицією (який, одначе, не означає заперечення традиції як основи розуміння та інтерпретації). Ю. Габермас піддав критиці концепцію Г.-Ґ. Ґадамера на тій підставі, що в ній не враховано можливості деформації інтелектуал. спілкування, джерелом яких є матер. інтереси та влада. Щоб виявляти та усувати такі деформації необхідно використовувати причинні пояснення – такі, як психоаналіз, істор. матеріалізм. Разом з тим К.-О. Апель та Ю. Габермас зробили Г. складовою частиною спілкування (т. зв. трансцендентал. прагматика), з яким Ю. Габермас пов’язував етичні настанови, покликані забезпечити продуктивність спілкування та досягнення консенсусу. Тим часом Ж. Деррида, ґрунтуючись на критиці «метафізики» М. Гайдеґґера, дійшов висновку, що будь-яка інтерпретація, як деяка «оповідь» («наратив») завжди відкрита для критики (деконструкції). Маємо справу з Г., що лежить в руслі постмодерніст. способу мислення, одним із впливових речників якого є Ж. Деррида (див. Постмодернізм). Заслуга П. Рікьора у герменевт. диспуті полягає в обґрунтуванні позиції, яка б примирила суперечку щодо ролі об’єктивного (наук.) і суб’єктив. складників в інтерпретації. Зокрема, він звернув увагу на те, що письмовий текст, на відміну від усного, є своєрід. посланням у вічність; він містить можливість деконтекстуалізації (відривання від прив’язки до часу його створення) шляхом переінтерпретації, яка робить його значущим у сучас. істор. обставинах.

У застосуванні герменевт. теорій для розв’язання сучас. практ. проблем найбільшу важливість має настанова герменевт. філософії на розвиток крит. самосвідомості, на свідоме ставлення до різного роду передрозумінь та упереджень. Це не означає усунення будь-яких упереджень, а лише тих, які заважають вибору кращих життєвих перспектив даною нацією чи цивілізацією. І саме ця практ. зорієнтованість Г. робить її актуальною в Україні під кутом зору долання успадкованих стереотипів, які є серйоз. перешкодою на шляху становлення громадян. і нац. самосвідомості. Підвищення інтелект. рівня будь-яких обговорень як шляху до розв’язання різного роду проблем передбачає засвоєння уроків Г. Нині у системі освіти та в мас-медіа України робляться початкові кроки в цьому напрямку.

Літ.: J. Bleicher. Contemporary Hermenutics: Hermeneutics as method, philosophy and critique. London; New York, 1980; J. D. Caputo. Radical Hermeneutis. Indiana, 1987; Гадамер Х.-Г. Истина и метод: Основы филос. герменевтики / Пер. с нем. Москва, 1988; The Hermeneutic Tradition. From Ast to Recoeur. New York, 1990; Рикер П. Конфликт интерпретаций / Пер. с франц. Москва, 1995.

В. С. Лісовий

Герменевтика (автор С. Квіт)

Герменевтика – вчення про розуміння смислів та інтерпретацію знаків у вигляді теорії мистецтва розуміння, створення певних правил тлумачення і способів їх застосування, самого процесу інтерпретації. Історія Г. починається зі створення систем тлумачення сакрал. текстів. Так, антична Г. виникла з метою інтерпретації поем Гомера, навколо яких розвивалося духовне життя Стародав. Греції. У Греції виникла європ. філософія як процес вільного міркування з метою проникнення у сутність певного явища чи проблеми. Через методол. «відкритість», антична, а пізніше і християн. Г., дають різні школи, традиції і напрями інтерпретації. Це дало можливість Ф. Шлайєрмахеру відділити «науку» Г. від завдань богослов’я. Він трактував Г. як універс. вчення про розуміння. Це мистецтво, вирішал. роль у якому належить твор. особистості інтерпретатора. Ф. Шлайєрмахер вбачав завдання інтерпретатора в реконструкції сенсу повідомлення. В. Дільтей розширив його концепцію в істор. контексті, розглядаючи твір не лише як мист. явище, але також як продукт доби. Він говорив про «описову психологію» як про «теорію пізнання в русі до конкрет. мети». Е. Гуссерль розвинув Г. у протилежному від романтизму напрямку. Його феноменологія (незумовлена філософія) оперує поняттями «очевидність», «інтенційність», «редукція», виключаючи будь-який психологізм і релятивізм. Е. Гуссерля цікавила свідомість як здатність до усвідомлення, а не усвідомлення чогось конкретного. М. Гайдеґґера (також Г.-Ґ. Ґадамера та П. Рікьора) пов’язують з філос. Г., яка стверджує, що онтологія можлива тільки як феноменологія. Відкрите щодо своєї скінченності люд. існування саме тому відкрите буттю; тобто саме існування є герменевтичним. М. Гайдеґґер зблизив філософію і поезію, стверджуючи, що «мова – це дім буття» і «мова мислить»; став спадкоємцем романтич. та феноменол. традицій. Його деструкція мови метафізики, своєрід. процедур. відповідник редукції Е. Гуссерля, пізніше була із захопленням сприйнята Ж. Дерридою. Саме в цьому річищі треба сприймати метод деконструкції останнього (хоч деструкція М. Гайдеґґера, на відміну від деконструкції Ж. Дерриди, має модерніст. природу). Г.-Ґ. Ґадамер наголошував на універс. значенні Г., тому відкидав винятковість інтерпретаційних методологій, оскільки вони можуть ідеологічно звужувати наш погляд на світ і навіть віддаляти нас від істини. Він вважав, що досвід історії, мистецтва та філософії перевищує все, що пропонують експерим. науки. На думку Г.-Ґ. Ґадамера, гол. мета Г. полягає не в реконструкції задуму, а в конструюванні сенсу повідомлення. Ідею універсалізму Г. розвивав також П. Рікьор. Спочатку ми маємо буття у світі, розуміємо його і вже потім говоримо про нього. У П. Рікьора також звучить мотив примирення інтерпретацій. Він вважав, що найбільша складність полягає в тому, щоб уміти не забувати, не стаючи заручниками пам’яті. Це реакція на якісні сусп. зміни, пов’язані з технол. революцією, розвитком мас. комунікації та новіт. цивілізацій. загрозами. На 1-й план виходять універс. спроможності та практ. значення Г. Не лише у дільтеїв. сенсі «співпереживання» і «співрозуміння», але також як звичайне взаєморозуміння та консенсус, що можуть бути наслідком комунікації філософа-професіонала і «публіки» (Ю. Габермас). Укр. традиція Г. пов’язана з іменами Г. Сковороди, П. Юркевича, О. Потебні, І. Франка, Д. Чижевського. Згідно з концепцією «горизонт. традиції» слов’ян. філософствування (І. Мірчук, О. Кульчицький), Г. на укр. ґрунті має певну етично-прагмат. закоріненість. Тобто, крім власне концептуал. значення, вона повинна бути потрібною не лише професіоналам, але й усьому народові. Намагання представити велику кількість т. зв. нових прочитань текстів у посттоталітарну добу часто свідчило про некрит. (ідеол.) сприйняття в Україні зх. концепцій. Над герменевт. проблематикою працюють І. Фізер, М. Зубрицька, Л. Ушкалов, С. Кошарний, П. Іванишин, О. Юркевич. У сучас. укр. Г., суголосній вимогам універсалізму та комунікацій. потребам, можемо простежити есеїстичну традицію, представниками якої є Т. Возняк, В. Цибулько, В. Медвідь, Є. Пашковський, О. Баган. Ця своєрідна «Г. стилю» виходить з переконання, що збагнути ін. стиль можна лише за наявності власного. Концепція «актив. читача» свідчить про співпадіння в есеїстиці позиції автора і читача як непідлеглого інтелектуала, який протистоїть цивілізац. конформізму. Есеїзм розглядається у феноменол. сенсі здатності, готовності, спрямованості на читання, міркування і розуміння.

Якщо вважати філософію, за М. Гайдеґґером, чимось принципово некорисним, то Г. виглядатиме таким способом незалеж. міркування, яке спрямоване на вирішення конкрет. проблем розуміння. Тобто є такою філософією, що може бути практично корисною. Отже, Г. – організація, процес і результат такого правил. міркування, в якому актуалізуються інтерпретац. методології, адекватні для розуміння того чи іншого тексту; причому відповідність цієї актуалізації залежить від конкрет. інтерпретатора.

Літ.: Антологія світової літературно-критичної думки ХХ століття. Л., 1996; Ґадамер Г.-Ґ. Істина і метод: У 2 т. / Пер. з нім. К., 2000; Квіт С. Герменевтика. К., 2005.

С. М. Квіт

Рекомендована література

J. Bleicher. Contemporary Hermenutics: Hermeneutics as method, philosophy and critique. London; New York, 1980;
J. D. Caputo. Radical Hermeneutis. Indiana, 1987;
Гадамер Х.-Г. Истина и метод: Основы филос. герменевтики / Пер. с нем. Москва, 1988;
The Hermeneutic Tradition. From Ast to Recoeur. New York, 1990;
Рикер П. Конфликт интерпретаций / Пер. с франц. Москва, 1995.
Антологія світової літературно-критичної думки ХХ століття. Л., 1996;
Ґадамер Г.-Ґ. Істина і метод: У 2 т. / Пер. з нім. К., 2000;
Квіт С. Герменевтика. К., 2005.