Багатокультурність

БАГАТОКУЛЬТУ́РНІСТЬ — один із напрямів державної політики щодо забезпече­н­ня прав різних категорій осіб і спільнот на культурну ідентифікацію, від­мін­ність від інших етно­груп. Досить часто замість слова «Б.» використовують термін «поліетнічність», але не кожну групу чи спільноту, яка культурно від­різняється від інших, можна вважати етносом (прикладом чого можуть бути різного роду субкультури, джерелом яких є вікові чи соц. від­мін­ності). Та хоча поня­т­тя «Б.» є ширше за обсягом від поня­т­тя «багатоетнічність», етнічні від­мін­ності становлять його осн. частину (див. Культура, Етнос). Внутр.-держ. Б., або поліетнічність, роз­глядається в контекс­ті глобал. Б. (Б. людства), в якій термін «культура» пере­важно використовують у найширшому (антрополог.) значен­ні — як усе, що створене людиною (man-made) в додаток до природ. оточе­н­ня: спосіб життя й поводже­н­ня, побут, мова, міфи, релігія, народне і профес. мистецтво, економіка й техніка, наука і філософія, політ. установи. Хоча не існує заг. усталеної традиції щодо того, які сфери життя та діяльності від­носити до культури у вузькому значен­ні слова, здебільшого поза межі культури в такому разі виносять релігію, економіку, техніку, науку, політику. Зʼясува­н­ня суті культури та Б. людства є предметом філос. і культур. антропології, філософії культури, етнології, націології та ін.

Най­глибшим джерелом непо­вторності тих культур, що їх створили і продовжують створювати людські су­спільства, є сутність людини як істоти, поведінка якої тільки почасти детермінована природ. чин­никами; поза тим людина володіє свободою волі, здійснює вибір способів життя. Звичайно ж, культури мають деякі спільні елементи: деякі з них наявні в усіх культурах (унаслідок того, що люди живуть на одній планеті, мають спільну біол. й псих. кон­ституцію), але більш різноманітний набір цих елементів зу­стрічається в окремих групах споріднених культур. Причини появи культурно споріднених су­спільств можуть бути різні: деякий вплив має однакове природне середовище (хоча воно аж ніяк не ви­значає культуру), схожі способи господарюва­н­ня, але більшу роль у появі цих спільних елементів ві­ді­гравали й ві­ді­грають культурні контакти і взаємо­впливи. Однак важливо роз­різняти культурні спільності (наявність спільних елементів у певної групи су­спільств) від культурно обʼ­єд­наних су­спільств. За ступенем культур. інтеграції різних су­спільств соціологи (зокрема Ф. Тьоніс) виділяють су­спільства-спілки й су­спільства-спільноти (обʼ­єд­нані глибшим культурно психічним під­текс­том, що зʼявляється найчастіше внаслідок довготривалого спільного прожива­н­ня). На по­значе­н­ня культурно обʼ­єд­наних утворень вживають терміни «етнос», «нація», «цивілізація». Найфундаментальнішими серед культур. цілостей є етнічні спільноти, основу яких складають певний спосіб поведінки та побуту, мова (в основних джерелах свого становле­н­ня), колективна мист. творчість та міфи (зокрема міф про спільне походже­н­ня), етнічна самосві­домість, завдяки якій спільнота від­діляє «своїх» від «чужих». Зро­зуміло, що міра культур. цілості цих трьох типів культур. утворень є різною: в кожному конкрет. випадку необхідно враховувати обʼ­єд­нувал. чин­ники, ступінь культур. однорідності (гомоген­ності) та інтегрованості (від­повід­но, якою є міра різнорідності чи, інакше, гетероген­ності).

Якщо під кутом зору антропогенезу припускати існува­н­ня первин. людського соціуму, то на­ступне роз­селе­н­ня та ізольоване існува­н­ня су­спільств неминуче привело б до появи культурних від­мін­ностей у су­спільствах. Навпаки, що менша міра ізоляції, то більшу роль ві­ді­грають культурні взаємо­впливи, які призводять до зро­ста­н­ня спільних елементів у культурах. Вдосконале­н­ня засобів пере­сува­н­ня та засобів пошире­н­ня інформації зменшують міру ізольованості. Протягом тривалого часу (внаслідок важкодо­ступності) зі сфери культурних обмінів, що від­бувалися в межах євразій. континенту, були вилучені амер. континент і більша частина африканського. Різні культури від­різняються також ступенем консе­рватизму й, від­повід­но, динамізму — здатністю до культур. ново­введень. В істор. роз­витку етнічні спільноти за­знавали різноманіт. пере­творень, зʼявлялися нові утворе­н­ня, тим часом деякі етноси зникали або були знищені. У межах євразій. континенту (разом із Серед­земноморʼям) спо­стерігаються окремі періоди мас­штабних змін у культурі й світо­гляді, що охоплюють багато су­спільств. Однією із них стала поява т. зв. післявісьових світо­глядів у 1-му тис. до н. е. (термін «вісьовий час» введений К. Ясперсом), зʼявилися світ. релігії, що утвердили в світо­гляді орієнтацію на вищу (ідеальну) досконалість, пред­ставлену Богом. Цей світо­гляд став потуж. поштовхом до динамізму, до зміни традиц. способів життя, наслідком чого був вихід поза межі архаїч. світо­глядів та культур з їхнім консе­рватизмом. Пошире­н­ня світ. релігій стало також важливим чин­ником у появі культурно споріднених су­спільств — цивілізацій.

Іншим пере­творе­н­ням у культурах став процес модернізації, започатк. у серед. 2-го тис. н. е. в Європі. Саме у процесі модернізації зʼявляються якісно нові політико-культурні цілості — нації (див. Нація), появу яких спричинила низка політ. (демократизація), екон. (капіталізм), світо­гляд. (новий вид колект. самоідентифікації), тех. (типо­граф. вер­стат) чин­ників тощо. Формува­н­ня націй від­булося шляхом впровадже­н­ня деяких спіл. елементів культури (перед­усім мови), які або продовжували спів­існувати із залишками попередніх культур. від­мін­ностей, або ж призводили до зникне­н­ня цих від­мін­ностей. При цьому асиміляції за­знавали не тільки культурно споріднені, а часто також культурно від­далені етноси. Хоча, від­повід­но до ліберальних уявлень, творе­н­ня нації мало б від­буватися тільки шляхом громадянської консолідації (дослідники націоналізму називають таку концепцію «громадянським націоналізмом»), на практиці ж здійснювалося впровадже­н­ня культурної однорідності: від­так від­бувалося творе­н­ня не тільки політичної, а й етнічної (культурної) нації. Осн. засобом творе­н­ня цих культур. гомоген­ностей у Європі стала держава. Але поверхова критика насильниц. асиміляції (критика, що за­знає впливу сучас. етнорегіональних рухів) недооцінює тих пере­ваг, які забезпечувало впровадже­н­ня культур. однорідності, зокрема нац. мови. Впровадже­н­ня нац. мови сприяло політ. інтеграції та уможливило масову освіту. Зрештою, це забезпечувало політ. і правову стабільність, унеможливлювало той тип між­етніч. конфліктів, які у постколоніал. країнах стали ві­домими під на­звою «трайбалізм». Інша справа, що на амер. континенті чи в Австралії впровадже­н­ня елементів спільної культури від­бувалося шляхом утиску та знище­н­ня туземних етносів. Та і в Європі деякі політ. практики були надмірно асиміляціоністські (на що звернув увагу Р. Брубейкер). У Європі етнічні нації формувалися пере­важно в умовах повної від­сутності незалеж. держави або за умови її тимчасового існува­н­ня. Формува­н­ня етніч. націй зумовило нівелюва­н­ня дрібних культур. цілостей родо-племін­ного походже­н­ня, що нині є основою субнац. утворень (як гуцули чи бойки в Україні). Якщо ідеал. типом нац. держави вважати державу, кордони якої збігаються з кордонами «істор.» батьківщини етніч. нації (і етнічна нація утворює серцевину громадян. консолідації чи, інакше, є «титульною» нацією), то про­блема Б. у нац. державах по­стає у ви­гляді напруженості й навіть конфлікту між культур. однорідністю (носієм та захисником якої є «титульна» нація) та ін. етніч. групами. Це стосується також держав, що пере­бувають на більш-менш значній від­стані від ідеал. типу нац. держави, але мають хоча б один елемент однорідності, пере­важно мову (напр., т. зв. «ім­мі­грант.» нації Пн. та Пд. Америки).

Ще гострішою про­блема Б. по­стає у багатонац. державах. Політико-правові обʼ­єд­нувал. чин­ники та ідеологія державниц. патріотизму є занадто слабкими у порівнян­ні з тими чин­никами, які обʼ­єд­нують людей в етнічні нації. Але, на від­міну від нац. і багатонац. держав, принципово ін. ситуація склалася у тих постколоніал. країнах (напр., у країнах Центр. Африки), де збереглися дрібні етнічні спільноти родо-племін. походже­н­ня й де ідея етніч. серцевини не може бути за­стосована. У цьому випадку роль мови між­етніч. спілкува­н­ня пере­важно виконує мова колиш. колонізаторів (т. зв. lingua franka). І хоч у таких державах не кожна з етніч. спільнот прагне набути політ. статусу (статусу нації), за­гроза сепаратизму (трайбалізму) все ж пере­слідує їх. Пере­важно в таких ситуаціях єдиним засобом досягне­н­ня мінімально необхід. рівня громадян. консолідації (а, отже, й політ. стабільності) є політико-правові засоби й територіал. патріотизм (формува­н­ня своєрід. «громадянських релігій», за висловом Е. Сміта).

Б. світу є, з одного боку, джерелом важливих позитив. можливостей (збільшує осмисле­н­ня ймовірних виборів різноманіт. культур. пер­спектив та є шляхом до кращого самопі­зна­н­ня), але, з іншого, — є потенцій. джерелом непоро­зумінь і конфліктів. На теор. рівні (в гуманітар. науках та філософії) і в практ. площині (в політиці) Б. спонукає до пошуків стратегій, які б забезпечили поро­зумі­н­ня та попередже­н­ня конфліктів. Процес модернізації та глобалізації ставить нації та цивілізації в ситуацію вибору певного ком­промісу між прийня­т­тям деяких універсал. політ. та правових норм і збереже­н­ням та від­творе­н­ням своєї культур. ідентичності. Сучасні процеси глобалізації загострили цю про­блему: звичайна критика європоцентризму є вже не тільки недо­статньою, а такою, що не враховує взаємодію багатьох чин­ників у процесах модернізації та глобалізації. Дехто з дослідників (зокрема С. Гантінтон) говорять про тенденцію до посиле­н­ня між­цивілізац. конфліктів замість традиц. між­національних. Та незалежно від того, на­скільки такий про­гноз під­твердиться, потреба в діалозі (полілозі) між цивілізаціями є важливою в роз­різі досягне­н­ня поро­зумі­н­ня та від­верне­н­ня конфліктів (див. Цивілізація).

Що стосується внутр.-держ. Б. як джерела напруженості й конфлікту, то мова йде насамперед про держави з наявними елементами культур. однорідності (перед­усім мови, іноді релігії). Але, як свідчать факти, це не єдине джерело конфліктів: від­сутність елементів культур. однорідності, що їх під­тримує держава, не гарантує від напружень і конфліктів у між­етніч. взаєминах (напр., у деяких постколоніал. державах). Для того, щоб формува­н­ня «суто» політ. нації (напр., швейцарці як нація) сприяло усунен­ню напруже­н­ня і конфліктів у між­етніч. взаєминах, потрібні деякі додаткові культурно-істор. перед­умови (як у випадку зі швейцарцями). Загостре­н­ня про­блеми культур. меншин стало наслідком етнічного націоналізму та етнорегіоналізму. Йдеться, отже, про меншин­ні культури етніч. походже­н­ня. Для конкретизації внутр.-держ. Б. виділяють певні типи етніч. груп. За типологією етнічні групи класифікують на: А — етнічні групи, що проживають роз­сіяно чи компактно, не вважають себе належними до «титульної» етніч. нації, але при цьому не претендують на політ. статус (статус нації); Б — етнічні спільноти (етнічні нації), що проживають пере­важно компактно, не вважають себе належними до «титульної» нації і претендують на політ. статус (статус нації, інколи незалеж. держави); В — «національні меншини» — етнічні групи, що проживають роз­сіяно (почасти компактно) і є частинами етніч. націй, істор. батьківщина яких знаходиться поза межами даної держави (їх кількість збільшується); Г — субнац. етнічні групи, які вважають себе належними до «титульної» нації, але мають свої власні культурні особливості (напр., користуються діалектом нац. мови). Сучасні міграційні потоки інтенсивно збільшують кількість осіб, що належать до групи В. Оскільки групи Б, а іноді навіть В, як свідчить політична реальність, висувають політичні вимоги (аж до утворе­н­ня незалежної держави), то такі рухи за­грожують політичній стабільності і є джерелом по­стійних клопотів для політиків. Існує низка етніч. націй, які не мають жодного політ. статусу. За політ. вимогами груп Б і В пере­важно стоять домага­н­ня економічні та культурні. Пропонуються різні концепції, яким чином можна від­реагувати на виклики етніч. націоналізмів та етнорегіоналізмів. Деякі автори за­стерігають, що навіть за умови роз­шире­н­ня повноважень між­нар. наднац. установ, збільше­н­ня кількості незалеж. нац. держав здатне різко зменшити між­нар. без­пеку. Щоб запобігти формуван­ню нових держ. утворень, було за­пропоновано задовольняти культурні права етніч. груп незалежно від досягне­н­ня певного політ. статусу, або зменшити роль центр. уряду і збільшити роль регіонів (до цієї концепції тяжіє ві­доме гасло «Європа регіонів»).

Почасти напруже­н­ня, джерелом якого є Б., здатне ослабити зменше­н­ня централізму (роз­шире­н­ня самоврядува­н­ня), територ. автономія та федератив. політ. устрій. Але такі особливості політ. устрою тільки полегшують забезпече­н­ня права на збереже­н­ня культур. ідентичності етніч. меншин (особливо у випадку їх компактного прожива­н­ня), але не вирішують про­блему загалом: адже не тільки нац. федеративні держави (як, напр., Німеч­чина), а й багатонаціональні (як, напр., сучасна Росія), можуть під­тримувати певний рівень культур. однорідності (напр., спільну мову як мову між­етніч. спілкува­н­ня). А тому загальніший під­хід полягає в узаконен­ні прав етніч. меншин на збереже­н­ня, від­родже­н­ня та формува­н­ня своєї культур. ідентичності. Право на культуру, чи, інакше, «культурні права», можна класифікувати як 3-є поколі­н­ня прав після громадян. та політичних, екон. та соціальних. Для їх забезпече­н­ня, окрім особистих прав, потрібне введе­н­ня колектив. прав. Існують 2 правові концепції, націлені на узаконе­н­ня культур. прав етніч. меншин: давніша, ви­пробувана часом, яку називають «культур. автономією», або «культурно-персонал. автономією»; нова, яку звичайно по­значають висловом «поліетнічні права». Окрім того, в захисті культур. ідентичності може за­стосовуватися особлива практика, що ді­стала назву «позитив. дис­кримінації», як різновид захис. дій держави. Хоча культурна автономія здійснюється на рівні особистого вибору (що не заборонене законом, те до­зволено), держава повин­на виявляти доброзичливість і, бажано (за змогою), сприяти їй.

Найпоказовішим утіле­н­ням культур. автономії є створе­н­ня меншинами своїх культ.-осв. установ; при цьому найважливіші елементи спільної культури, характерної для даної політ. нації (перед­усім держ. мова), не заперечуються, оскільки меншин­ні культури спів­існують із цією спільною культурою. Як правило, діяльність таких установ фінансують громади, а не держава. Напр., українці в зх. державах реалізують право на збереже­н­ня культур. ідентичності саме у такий спосіб (недільні та приходські школи тощо). Реалізація поліетніч. прав в освіт. сфері, в діяльності пред­ставниц., виконав. та судових органів влади, що полягає у рівноправ. існуван­ні різних етнокультур. ідентичностей без ви­зна­н­ня спільної для всіх етніч. груп культури (за винятком політико-правової сфери) вимагає певних зусиль з боку держави. Ситуація полегшується, якщо громадяни, ви­знаючи рівноправність кількох мов і дбаючи про їх збереже­н­ня, здатні користуватися цими мовами або, принаймні, ро­зуміти їх. Але це можливо тільки за умови, якщо жодна з мов не є під за­грозою існува­н­ня, бо інакше вимога пере­кладу стає захис. дією. Під­тримка від держави необхідна у випадку, коли захист культур. ідентичності певної спільноти не може здійснюватися на заг. під­ставах рівності прав і потребує введе­н­ня певних обмежень на заг. права громадян, зокрема на право іноетнічного громадянина обирати місцем свого прожива­н­ня територію, де проживає спільнота, культура якої пере­буває під захистом держави (напр., в Канаді).

Вирішал. об­ставинами, що ви­значають між­етнічні взаємини в сучас. Україні, є, по-перше, негативні істор. (постколоніал.) успадкува­н­ня, які ускладнили процес формува­н­ня політ. нації після здобу­т­тя держ. незалежності. До позитив. перед­умов належить існува­н­ня укр. етніч. нації (перед­усім на рівні етніч. самосві­домості), яка складає пере­важну більшість на території, яку українці вважають своєю істор. батьківщиною. Існува­н­ня такої нації є суто європ. ознакою, яка від­різняє Україну від тих постколоніал. країн, де етнічні нації історично не виникли. Одначе українська мова як осн. ознака етніч. ідентичності українців заборонялася законом або ж витіснялася з ужитку в Російській та комуністичній імперіях, наслідком чого стала русифікація значної кількості українців разом з ін. етніч. групами і нац. меншинами. Громадяни в своїй більшості успадкували від минулого понижений рівень громадян. та нац. сві­домості (політ., правовий та нац. нігілізм). За винятком деяких етніч. груп (гагаузи, караїми, цигани, татари), в Україні осн. тип етніч. груп — це нац. меншини, серед яких найчисельнішу групу становлять росіяни. Етніч. нацією є крим. татари, які поки що не мають жодного політ. статусу. Кількість нац. меншин в Україні остан­нім часом продовжує зро­стати внаслідок «про­зорих кордонів» та нелегал. ім­міграції. Осн. способом задоволе­н­ня права на збереже­н­ня та від­родже­н­ня своєї етніч. ідентичності є культурно-персонал. автономія, одначе зрусифікованість нац. меншин залишається осн. пере­шкодою на шляху до утвердже­н­ня ними своєї культур. ідентичності (див. Етнічні групи та національні меншини в Україні).

Нині в Україні склалася конфліктна ситуація, повʼяз. з вимогою ви­знати рос. мову другою державною (офіц.) мовою. Кон­ституція України ви­значає Україну як нац. державу (українська мова — як держ., політ. символіка укр. походже­н­ня), а тому вимога «двомовності» фактично спрямована на пере­гляд Кон­ституції. Вочевидь, взаєморо­зумі­н­ня, толерантності й доброзичливості у сфері між­етніч. взаємин в Україні можна досягти лише за умови, якщо нац. ідентичність українців як етніч. нації не буде під за­грозою знище­н­ня, оскільки в минулому вони, як деякі ін. нації, за­знали не лише геноциду, а й етноциду («культур. геноциду»). У сучас. Україні виникають тенденції, які свідчать про можливість продовже­н­ня політики русифікації ін. засобами (екон., політ. та інформ. чин­ники). Необхідно за­уважити, що культурна ідентичність нац. меншин має додаткову під­тримку внаслідок того, що існують держави, в яких домінує культура тих етніч. націй, до яких меншини етнічно належать. І українська держава може бути такою самою опорою етнічних українців у всьому світі. Для забезпече­н­ня прав етніч. груп та нац. меншин в Україні необхідно враховувати ті істор. успадкува­н­ня, які є джерелом сучас. про­блем, а також практику забезпече­н­ня прав нац. меншин у зх. державах. Наголоше­н­ня на багатоетнічності України (ніби існують етнічно однорідні держави) та на багатонаціональності укр. держави спрямоване фактично на під­важува­н­ня укр. серцевини тієї політ. нації, яка пере­буває в процесі формува­н­ня. Ідеол. під­текст таких стратегій полягає в тому, аби зна­йти оновлений замін­ник колиш. «інтернаціоналізму» (який виконував роль т. зв. «хибної сві­домості» як прикри­т­тя політики шовінізму та русифікації). Такі по­гляди сьогодні набувають різноманіт. словес. оформлень, напр., заяв, що утвердже­н­ня укр. культур. ознак політ. нації є «нац. фундаменталізмом» у негатив. значен­ні цього слова або що це є виявом «етніч. націоналізму» (остан­ній вислів претендує замінити уже зношений ярлик «укр. буржуаз. націоналізму»).

Завантажити статтю